Подніпров'я та Запоріжжя як історико-географічі краї.

Дніпропетровщина має багату і славну історію, яка сягає у сиву давнину століть і тисячоліть. Перші сліди пралюдини, знайдені тут, відносяться ще до епохи раннього кам’яного віку, вже 150 тисяч років тому давні люди почали заселяти береги Дніпра.

У VIII столітті до нашої ери у степові райони Дніпропетровщини прийшли скіфські племена і в цей час виникають перші залізодобувні рудні Криворіжжя.

В восьмому – дев’ятому століттях до нашої ери на території області знаходився центр держави – Великої Скіфії.

З тих часів в області було створено 9,5 тисяч курганів – місць захоронення древніх скіфів.

Знахідки археологів, серед них всесвітньовідомі золоті пектораль з Товстої Могили та гребінь з кургану Солоха, свідчать не тільки про високий рівень матеріальної культури племен, населявших Придніпров’я, а й про їх високу духовну культуру.

За часів Київської Русі (IX-XII століття) Придніпров’я межувало з кочівниками і мало з ними активні торговельні контакти. Дніпром пролягав знаменитий торговельний шлях світового значення “Із варяг у греки”. Дніпром вели на Візантію свої дружини київські князі.

Яскравою сторінкою історії краю були часи козацтва та виникнення однієї з перших у світі демократичних республік – Запорізької Січі.

У 1783 році, згідно з указом Катерини II про ліквідацію Січі, територія області увійшла до складу Катеринославського намісництва.

Великі зрушення в житті краю пов’язані з відкриттям наприкінці ХІХ століття значних родовищ корисних копалин - вугілля, залізної та марганцевої руд, тощо. В цей час Катеринославська губернія швидко перетворюється на центр промисловості Півдня Російської імперії.

В ті часи Дніпропетровщину називали Новою Америкою – краєм промислової революції та індустріалізації, який приваблював до себе людей.

У жовтні 1802 року була створена Катеринославська губернія, до складу якої увійшла і територія сучасної Дніпропетровської області.

На початку 20 століття область посідала одне з перших місць в світі за рівнем концентрації промисловості.

У 1923-1925 роках у зв’язку з адміністративною реформою Катеринославська губернія була поділена на 7 округів, у тому числі Катеринославський, Павлоградський, Криворізький.

У 1926 році Катеринославський округ об’єднано з Павлоградським у Дніпропетровський.

27 лютого 1932 року на базі 5 округів була утворена Дніпропетровська область. Пізніше, в 1938 та 1939 роках, частина її території увійшла до складу новостворених Запорізької, Миколаївської та Кіровоградської областей, і Дніпропетровська область набула сучасних кордонів.

Запорізька Січ (Запоріжжя) — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу, історичними етапами якого стало утворення двох головних етнічних земель: Надпоріжжя та Запоріжжя. Ще у X ст. в районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в XII—XIII ст. перетворилися на справжні городища. Поступово складалася відносно незалежна земля Надпоріжжя.

Давньоруські літописи ще не називають мешканців цих земель козаками, хоча є всі підстави вважати, що вони існували вже в ранньому середньовіччі, з XII—XIII ст. За всяких обставин історичні дані свідчать про велику кількість людей — холопів і смердів, які втікали від своїх господарів і оселялися в прибережній полосі степової течії Дніпра і своїм способом життя, своїми звичаями нагадували козаків — «людей незалежних, вільних, хоробрих, що присвятили своє життя військовим подвигам».

Таким чином, козацтво як соціальне явище виникло набагато раніше етноніма. Вперше назва «козаки» згадується в XIV ст., спочатку в половецьких словниках та актах італійських колоній в Криму, а в 1492 р. — в українських літописах. Тоді ця назва означала людину неосілу, «степового добувача», «їздити у козацтво», «козачкувати» значило те саме, що промишляти в степах.

Починаючи з XV ст. дещо змінився склад і ареал поселення козацтва. Хвиля «степових добувачів» стала могутнішою, що зумовлено посиленням в Україні панщини. Селяни, опираючись феодальному гнобленню, масово тікали в окраїни, спочатку на Поділля й Київщину, а коли й там закріпилося феодальне землеволодіння, — на південь, у безлюдні степи. Як колись, за часів Київської Русі, так і тепер, у XV ст., знову спалахнув колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря.

Найбільшого апогею він досяг у другій половині XVI ст., після укладення Люблінської Унії (1569 р.) між Польщею та Литвою, внаслідок чого українські землі потрапили під владу польського короля і шляхти. Поневолювання України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійними переслідуваннями. Найбільш непокірні українські селяни тікали у Дикий Степ та Нижню Наддніпрянщину, в занедбані від постійних набігів турок і татар споконвічні слов'янські землі. Тут будувалися військові поселення і створювалося Запорізьке Військо, виникло українське козацтво — унікальне явище в світовій історії. Воно поєднувало ознаки військової демократії та демократії соціальної. Саме ці самобутні риси дали привід, аби назвати Запорізьку Січ «козацькою християнською республікою».

Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням. З 1650 р. ця частина України дістала назву Гетьманщини, що проіснувала до 1779 p., тобто до скасування Запорізької Січі російською імператрицею Катериною II. Історична пам'ять зберегла її первісну назву — Запорізька Січ, як і її історичних земель — Запоріжжя та Надпоріжжя («Козацтва»).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: