Донеччина: історія освоєння регіону.

Частина східно-слов'янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які інтенсивно колонізувалися українцями, а також росіянами та іншими національними групами людей у XVII—XVIII ст., після їхнього звільнення від Кримського ханства і Туреччини. Це, власне, «слободні» землі, Дике поле, Гуляйполе та інші.

За літописними свідченнями ці землі, відомі з VIII ст. як «полудневі», були місцем розселення слов'ян і доходили до Дону: «подорожник Рюйсброк називав Дон кордоном Русі», її окраїнною територією була Тмуторокань. Проте з наступом степових кочівників — хозар, печенігів, половців — розпочалася тривала боротьба східних слов'ян за своє «чисте поле».

Історична пам'ять зберігає декілька припливів і відпливів східнослов'янських племен, а відтак і українців. Перша хвиля розселення слов'ян у придонські степи припала на VII—VIII ст., а відплив із степів та передстепових країн під тиском печенігів — на X ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік — наприкінці XI ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в XII ст. і був пов'язаний з занепадом половецької сили й хижацтва; татарська навала XIII ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Подніпров'я, — і колонізаційні успіхи XIV—XV ст. (п'ята хвиля), коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст. української передстепової території — і нова (шоста) колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі XVI—XVII ст. в спустошені простори.

З другої половини XVI ст. тиск турецьких орд послаблюється, натомість посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками прийшлих та «своїх» гнобителів. Масовий рух розпочався у XVI ст. і тривав у XVII, XVIII і навіть у XIX ст., коли українські біглі селяни залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Українського Причорномор'я.

Усі ці міграційні хвилі і флуктуації мали величезний вплив на українську етніку, зокрема на регіональність її структури. Лакмусом цього процесу може слугувати мова в усьому розмаїтті її говірок та діалектів: найхарактерніші з них збереглися, як правило, на окраїнах, насамперед там, де не було значних переміщень — у західних, гірських, поліських зонах; в інших місцях вони позначені новоутвореннями.

Донеччина була зайнята кочовиками зокрема татарами і не була постійно заселена. Початки сталого заселення Донеччини зв’язані з оселення донського козацтва та заходами московського уряду на території Слобідської України. Було засновано ряд укріплень, що згодом перетворилися в міста. В 18 ст. поселено обабіч Дінця сербів. Почало зростати населення, осідали переважно укр. селяни, а в сх. частині, зокрема над Дінцем, також росіяни. 1870-1917 – розвивається важка індустрія. Починаючи з 20-го ст. населення – переважно робітники. Робітники напливали до Донеччини переважно з Росії, а саме з промислового центру і центральної чорноземної області. Тому Донеччина стала найбільш зрусифікованою частиною України

73.Херсонщина: історія краю.

Історико-геогфічний край Херсонщина розташований на півдні України. У межах краю протікають дві судноплавні річки - Південний Буг і Дніпро, а також Інгул та Інгулець. Згідно сучасного адміністративно-територіального поділу України, до меж Херсонщини ввійшла територія Миколаївської області, за виокремленням Кривоозерського району, а також Білозерський, Бериславський, Високопільський, Нововоронцовський і Великоолексан Заселення території Херсонщини розпочалося ще в епоху пізнього палеоліту (Анетівка).Доба мезоліту – поселення біля села Олександрівна Вознесенського району, містечка Казанки Казанківського району Миколаївської області.

Неоліт-енеоліт - буго-дністровська археологічна культура (поселення біля села Грушівка).

4-3 ст. – трипільська культура.. Синхронними трипільській культурі були пам'ятки нижньо-михайлівського типу (Петропавлівка і Новорозанівка). На території Херсонщини розвинувся також степовий буго-дністровськиїї осередок пізнього етапу трипільської культури (Єрмолаївка). У середині ІІІ тис. до н.е. зі сходу просунулись племена ямної культури. Окрім скотарів ямної культури, тут мешкали скотарські племена інгульської культури, що належали до катакомбної культурно-історичної спільності (с. Привільне, Булгакове Баштанського р-ну Миколаївської області). На території Херсонщини (Миколаїв, с. Пересадівка) виявлені пам’ятки культури багатоваликової кераміки. Доба пізньої бронзи – сабатинівська культура (Анатоліївка, Коблеве); білозерська культура (Миколаїв, Снігурівка). Доба заліза – кімерійці, скіфи. Перше відоме грецьке поселення – на о-ві Березань. У VI ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману виникла інша грецька держава-місто рабовласницька республіка Ольвія.

В ІІ ст. н.е. в Причорноморські степи ринула нова хвиля кочовиків – сарматів (поховання біля с. Ковалівка, курган Соколова Могила). Пн-зх і пн частина Херсонщини в 2-4 ст. були заселені племенами черняхівської культури – анти. Наприкінці 4 ст. в Північне Причорномор’я вдерлись гуни. Під постійним напором нових хвиль кочовиків – аварів, болгар, хозарів, мад’яр (6-9 ст.) кількість землеробських поселень зменшилась. В середині 10 ст. в Прут-Дніпровському степовому межиріччі засіли орди печенігів, розпочались нашестя половців. В середині 13 ст. північне Причорномор’я захопили монголо-татари, був утворений татарський улус, правителем якого став Нагай. У другій половині 15 ст. значна частина Херсонщини була захоплена Туреччиною, литовці утримували частину земель, що розташовувалися між річками Кодимою і Синюхою. Після Люб­лінської унії ці землі відійшли до Польщі.

З утворенням Запорізької Січі починається нове заселення краю, тут виникають козацькі укріплення на Південному Бузі чи зимівники. Основним об'єктом військових походів запорожців став Очаків, який був важливим опорним пунктом Туреччини в Північному Причорномор'ї. Після укладення в 1686 р. "Вічного миру" між Росією і Річчю Посполитою під юрисдикцію росіян фактично перейшли і землі запорізьких козаків, в т.ч. і північно-східні райони сучасної Миколаївської області, від річки Синюхи до верхів'їв річки Інгульця. Із підписанням Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) частина Херсонщини - землі між гирлом Дніпра і Південного Бугу ввійшла до складу Росії. Після ліквідації Запорозької Січі ця територія стала частиною Катерининського, Новопавлівського і Херсонського уїздів Новоросійської губернії. У 1795 р. указом Катерини II було створене Вознесенське намісництво, центром якого став Вознесенськ, що виник у тому ж році на місці запорозького зимівника Соколи. Проте Вознесенське намісництво існувало недовго. За указом Павла І про розподіл Росії на губернії воно 1797 р. було ліквідоване, а його територія розподілена між Новоросійською, Київською і Подільською губерніями. У 1802 р. Новоросія поділилася на Катеринославську, Миколаїв­ську і Таврійську губернії. До складу Миколаївської губернії ввійшли Єлизаветградський, Ольвіопольський, Тираспольський і Херсонський уїзди. Однак вибір Миколаєва в якості губернського міста був невдалим і губернський центр у 1803 р. переносять із Миколаєва до Херсона, а Миколаївська губернія перейменовується в Херсонську. На початку XX ст. Херсонська губернія складалася із 6 повітів, а міста Одеса і Миколаїв були виділені в окремі градо-начальства.

В січні 1920 р. Херсонську губернію було поділено на Одеську і Херсонську губернії. 1921 р. Херсонська губернія була перейменована на Миколаївську, 1925 р. її ліквідовано. Останні адміністративні переділи мали місце у 1930-40-х рр., коли 1937 р. була утворена Миколаївська область, а 1944 р. - Херсонська область.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: