Взаємодія президента верховної ради та кабінету міністрів

На приналежність України до строкатого списку держав із парламентсько-президентською формою правління, насамперед, однозначно вказує подвійність джерел формування уряду — Кабінету Міністрів. При цьому неозброєним оком видно нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої у процесі формування Кабінету Міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем'єр-міністра, тоді як контроль за розподілом "міністерських портфелів" повністю зосереджено в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента у сфері контролю за урядом. Адже, по-перше, у Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад певних міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет Міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів, він стає на рік "недоторканним" для парламенту, тоді як аналогічної "страховки" від Президента уряд не має.

Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначає та звільняє з посад голів місцевих державних адміністрацій Президент. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що "Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади". Отже, можна констатувати, що реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснює Президент, який при цьому де-юре не є представником чи, тим паче, главою виконавчої влади, а отже, й не відповідальний за її діяльність. На нашу думку, саме це положення є найбільш принциповим недоліком системи стримувань і противаг в Україні й підлягає коригуванню.

Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Таку процедуру передбачено і чітко виписано в Конституції України. Проте ця процедура є доволі складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття Верховною Радою відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті, це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою. Водночас наявність у Президента широких повноважень як глави держави і, де-факто, як керівника виконавчої владної вертикалі, потребує реального механізму відповідальності, а отже — спрощення (хоча й небезмежного) процедури імпічменту.

Як і імпічмент, практично не працює в Україні Інститут розпуску парламенту. Цей Інститут є доволі стандартним атрибутом правового статусу глави парламентсько-президентської республіки. Проте Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент припиняє повноваження Верховної Ради: "якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися". Цей параграф основного закону має радше регламентаційний характер, а тому навряд чи його може бути застосовано.

Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є Інститут президентського вето..

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: