Риторика Давньої Індії. Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу

Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).

Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розгля далися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.

Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...

* * *Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана — "залити йому рота розплавленим сріблом"). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя:

"Якщо не було б послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили б жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили б заміж, були б розірвані всяк і узи і панував би загальний розбій"1.

Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій: "Сумний улюбленець богів з тих пір, як завоював Ка-лінгу. Бо невідворотно захоплення ще непідкореної країни супроводжується вбивством, загибеллю або полоном людей. І від цього улюбленця богів мучить печаль, тужливі думки й тяжкі думки"2.

Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг — Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.

В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літур-гічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення"3.

У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Бач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами.

Часом риторика Вед сягає високого рівня філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії Атман — індивідуально-духовного начала, яке вміщує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря.

Особливим є красномовство та поетичність замовлянь і заклинань, що складають четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спільнеє, і розум, і засіб від ворожнечі дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі — вірші).

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав величезного значення слову, що аналізувало екзистенціальні проблеми людини:

Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати правильне читання священних Вед.

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід'ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства.

в Індії логіка формувалася в межах універсальної, єдиної тоді науки - філософії. В Індії виникненню логіки сприяли філософські диспути, на яких представники різних філософських течій відстоювали свої погляди. Тому логіка стародавньої Індії була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.

В індійській логіці можна виділити три основні періоди її розвитку:

-рання буддійська логіка (VI-V ст. до н.е. - /7 ст. н.е.),

- діяльність логічних шкіл ньяя і вайшешика (III - Vст. н.е.), -розквіт буддійської логіки (VI-VIII ст).

У ранній буддійській логіці вивчаються види промов, залежність промови від місця її проголошення. Тогочасні логіки розрізняли шість видів промов:

- промова про себе,

- красива промова (художнє слово),

- промова диспутів,

- "дурна промова" (промова, яка викладає хибне вчення),

- правильна промова (промова, яка знаходиться у злагоді з істинним вченням і має за мету донести до слухачів істинне знання),

- промова, яка викладає істинне знання.

В основі поділу промов на види лежить субстанціональна ознака промови, тобто ознака, яка визначає носієм чого може бути промова в кожному конкретному випадку: чи істинного відображення дійсності, чи приємних емоцій і т.д.

Промову поділяли на види і за місцем, де вона проголошується:

- перед царем,

- перед правлячими,

- у великому зібранні,

- перед ученими,

- перед брахманами,

- перед тими, хто любить слухати істинне вчення.

Багато уваги індійські логіки приділяли прикрашенню промови. Щоб промова досягла своєї мети вона повинна бути ясна, легка і проста, послідовна, цікава за змістом. Недоліками промови, яких слід уникати вважали неясність, незв'язність, неспівмірність промови (або надто коротка промова, або надто довга). Промова також не може досягнути поставленої мети, якщо вона проголошується в стані гніву, або якщо в ній відсутній смисл.

Розробивши докладну типологію самої промови, її ознак, буддійські логіки намагалися пов'язати вивчення правил риторики з дослідженням логічної сторони мови.

Все що іде далі відповідає на питання 5-11

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: