Сприймання , його рефлекторна сторона. сприймання руху, часу, простору. 4 страница

Розуміння навчання як спільної діяльності того, хто навчає, і гих, хто навчається, теж не досягає глибини психологічних механізмів. Навчання як особливий вид групової діяльності включає навчальну й учбову ді­яльності, які мають принципову відмінність. Навчальна діяльність - це діяльність практична (діяльність вчителя), а учбова - теоретична (піз­навальна) діяльність учнів. Суб'єкти цих діяльностей розв'язують різні задачі: вчитель — дидактичні, учні - учбові. Ю.І. Машбиць підкреслює, що при аналізі структури навчання його слід розглядати як систему, що включає навчальну діяльність вчителя і учбову діяльность учнів. Кож­ний з компонентів навчання не можна розкрити у відриві від діяльнос­ті. Навчальна діяльність по відношенню до учбової діяльності виконує управлінську функцію.

Суттєвим механізмом навчання є рефлексія. Вона полягає у відобра­женні вчителем своїх дій, що спрямовані на вибір навчальних впливів, на розв'язання педагогічної задачі, контроль за діяльністю учня, на створен­ня моделі розвитку його особистості та поведінки. Вчитель, відобража­ючи себе, повинен створювати свій образ очима учнів, що дасть можли­вість привести навчальний процес у відповідність до цілей.

Наступним механізмом навчання та учіння є зворотний зв'язок. Як справедливо зазначають вчені, цей механізм розглядається неоднознач­но. У біхевіоризмі він розглядається як підкріплення відповіді. Основ­ною ідеєю оперантної теорії Скіннера с підкріплення правильної ре­акції. Цей процес розглядається як механізм формування правильної поведінки.

27. Психологія виховання.

Виховання складає важливу функцію суспільства. Економічне й на­ціонально-духовне відродження України неможливе без переосмислен­ня його складових - виховання нової людини як особистості. Виховання становить головну внутрішню сутність навчання і ґрунтується на трьох складових: діяльності, спілкуванні, взаєминах.

Однозначного підходу до виховання сьогодні немає ні у вітчизняній науці, ні у практиці. Дослідників цікавить вирішення таких завдань:

1) можливість активного і цілеспрямованого формування особистості.Тут найбільш чітко розрізняються погляди вчених на суть особистості, і перш за все співвідношення соціального і біологічного в становленні особистості і її розвитку;

2) закономірності і механізми формування моральної сфери особистості,можливості, умови і механізми активного впливу на цей процес;

3) принципи і умови вивчення і організації системи впливів на процес формування особистості. В цьому плані особливе значення надається положенню психологічної науки про вікову періодизацію психологічного розвитку і провідних типів діяльності;

4) оптимальні форми, умови і засоби організації виховного процесу, які забезпечують найбільш широкі можливості психологічної перебудовиособистості.

Предметом психології виховання є вивчення психологічних законо­мірностей формування свідомості людини як особистості в умовах ці­леспрямованої організації педагогічного процесу. Психологія виховання розглядає виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихова­телів і дітей, взаємодії самих школярів, які є не тільки об'єктами, але й суб'єктами виховання.

Розкриваючи психологічні механізми формування морально-во­льової сфери особистості, моральної свідомості, моральних уявлень, понять, принципів, переконань, моральної основи вчинків, моральних почуттів, звичок і способів поведінки, в яких проявляється ставлення до інших людей, суспільства, психологія виховання виявляє загальні закони активного «проектування» підростаючої особистості, принци­пи, умови і специфіку організації виховного процесу на різних віко­вих етапах.

Розвиток науки та шкільна практика вимагають класифікаційного, системного підходу до процесу виховання, який передбачав би не лише й не тільки зміст, а й усі елементи виховного процесу, його складові, про які говорилося вище, і які виступають у такій єдності:

1) суб'єкт (дошкільник, дитина, учень, студент);

2) зміст (плани, програми, предмет, дисципліна);

3) суспільство (інші, світ, оточення, універсум);

4) психолого-педагогічна взаємодія між цими трьома факторами (учитель, вихователь, комунікаційні технології, ЗМІ).

28. Сімейне виховання.

Погляд на дитину як на суб'єкт соціалізації, який змінюється в ході виховання сам і змінює своїх вихователів, - це підсумок історичного розвитку людства. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства сама по собі дитина не мала особливої цінності: суворі умови життя й велика дитяча смертність не давали людям змоги приймати близько до серця факт народження або смерті дитини, особливості її розвитку. Сім'єю на той час для дитини були всі люди, які її оточували. У пізніші часи дітей віддаляли від сім'ї, віддаючи їх на виховання до монастиря або в дім багатших родичів, або ж просто „підкидали” тим людям, які мали змогу піклуватися про дітей.

У часи Середньовіччя практикувалась тотальна залежність дитини від батьків, і повна підлеглість їх волі. З початком Новітньої історії дитина в очах батьків починає виступати як автономна істота, з якою дорослі прагнуть теплих емоційних контактів, намагаються виходити з її бажань, потреб та інтересів, а це, без сумнів, впливає й на соціально-психологічну структуру родини.

Гуманне ставлення до дитини як до повноцінного члена сім'ї, врахування її інтересів і бажань - це результат історичного розвитку

сім'ї як соціального інституту. З одного боку, статус дитини в сім'ї визначає її повну залежність від дорослих, з іншого, - сучасна дитина в сім'ї часто володіє привілейованим статусом людини, по відношенню до якої люблячі батьки буквально реалізовують відоме соціалістичне гасло: „Усе найкраще - дітям”. За таких умов дитина опиняється в центрі соціальної структури сім'ї й навіть починає виконувати функції управління, оскільки навколо забезпечення саме її потреб організовується активність усіх інших членів сім'ї. Орієнтації виховної стратегії батьків на природний, вільний розвиток дитини, яка сама визначає, що їй потрібно, викликала до життя приховані інтелектуальні й фізичні резерви розвитку сучасних дітей, розширила сферу їхньої свідомості й самосвідомості. Разом з тим, за умов такої орієнтації, характерний для дитячого віку егоцентризм особистісний. Така риса, як нездатність людини враховувати думки, бажання й потреби інших, гіпертрофована впевненість у власній правоті й непомильності своєї точки зору, перешкоджає досягненню особистістю соціальної зрілості.

Ще святий Августин розумів важливість батьківського впливу на долю людини і навіть суспільства, коли писав: „Дайте мені інших матерів, і я дам вам інший світ”. Зрозуміло, що цей вислів є певним перебільшенням, оскільки батьківське ставлення до дітей органічно пов'язане із загальними орієнтаціями культури й власним досвідом самих батьків, які не можна змінити вмить. З іншого боку, при всій значимості батьківського впливу він ніколи не є єдиним усемогутнім вершителем доль дітей. Більше того, оцінити реальний ступінь батьківського внеску у формування особистості дитини без урахування інших чинників її соціалізації практично неможливо.

Отже, поряд із закладами освіти, громадянськими організаціями й релігійними установами, сім'я є одним з основних інститутів соціалізації людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя первинним осередком соціалізації, задовольняючи її життєві потреби, сім'я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і ставлення до дитини її батьків, бабусь і дідусів та інших дітей. Це і є сімейне виховання.

Оцінюючи потенційний рівень і реальний вплив сімейного виховання, потрібно враховувати багато факторів. Основні з них такі:

Вік дитини. В ранньому дитинстві центральною фігурою соціалізації виступає, як правило, мати. Далі з нею урівнюється, й навіть іноді переважає її за впливом, батько. Пізніше їх обох відсувають по шкалі значимості однолітки дитини й суспільні інститути соціалізації.

Стать дитини. Батьки по-різному й з різним успіхом виховують дітей своєї статі і протилежної. Як правило, інтенсивніші й ефективніші тут одностатеві комунікації. При цьому для хлопчиків поза сімейне оточення важливіше, ніж для дівчат.

Наявність інших агентів соціалізації як у сім'ї (доросліші діти), так і поза нею (наприклад, яскрава особистість учителя)

Специфічні особливості трансмісії (передавання) культурних цінностей від покоління до покоління у певному суспільстві й у певний період (мається на увазі величина розбіжностей в умовах життя й у ціннісних орієнтаціях батьківського покоління й покоління дітей, які сприяють більш-менш повному сприйманню або відкиданню дітьми життєвих установок батьківської родини).

Амбівалентність батьківських почуттів і їхні соціально-психологічні наслідки. Так, дітоцентризм суспільної психології Новітнього часу означав посилення піклування про дітей, але одночасно й обмеження їхньої внутрішньої свободи, примусову інфантилізацію. Наслідком цього є байдужість і соціальна безвідповідальність сучасної молоді, на що скаржаться батьки, не розуміючи зв'язку таких характеристик дітей з їхньою власною виховною практикою.

Численні й недосліджені компенсаторні механізми самої соціалізації, що зрівноважують або ж зводять нанівець багато виховних зусиль. Наприклад, ефект зустрічної рольової додатковості, коли дитина, маючи перед очима гарний батьківський приклад, не виробляє у себе відповідних навичок, оскільки батьки все роблять самі, й сім'я немає потреби в активності дитини.

Ці та інші фактори, які обмежують вплив батьківського виховання на особистість дитини, існували, певною мірою, завжди. Тим не менше, така констатація не зменшує значення формуючих впливів сімейного середовища на формування ставлення людини до світу й до інших людей, значення системи її базових установок і цінностей, загальної спрямованості й самосвідомості особистості (самооцінки, само ставлення, рівня домагань), розвитку її здібностей і основ характеру.

Аналізуючи специфіку системної орієнтації і орієнтації на розвиток в дитячому і підлітковому віці, слід визнати, що сім'я грає роль середовища, в котрому дитина може отримати нормальні можливості для розвитку.

Умови розвитку визначаються відношеннями членів сім'ї один з

одним, структурою сім'ї в цілому, зовнішніми впливами на сім'ю і можливостями подолання проблем. Значимість кожної умови залежить перш за все від його місця в структурі, наприклад від того, чи діє нова ситуація тільки як „стресор”, підвищуючий вірогідність декомпенсації, або як „стимул до розвитку”, викликаючий продуктивну дискусію. В цих рамках психопатологія розглядається психопатологія розвитку. Тим самим психічні порушення включаються в загальну систему життєвого процесу.

Сім'ї потребують психокорекційної та психотерапевтичної допомоги в тих випадках, коли можливості подолання проблем є недостатніми в відповідності з навантаженнями. Загальні цілі сімейної терапії, згідно з цією концепцією, полягають в тому, щоб реалізувати можливості розвитку в сім'ї, активізувати ресурси для подолання проблем, перетворити „заважаючи фактори” в „фактори розвитку”.

Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу

Суттєве значення для прогнозу ефективності сімейних впливів на розвиток особистості дитини у сучасній психологічній науці набуває дослідження соціально-психологічних особливостей сім'ї як малої контактної групи. З погляду соціальної психології сім'я є соціальною групою (що відповідає певним нормам і цінностям конкретного суспільства), об'єднаною сформованою у спільній діяльності сукупністю між особистісних відносин (подружжя між собою, дітей до батьків, батьків до дітей і дітей між собою), які проявляються в любові, прив'язаності та інтимності її членів.

У сучасній психологічній науці з метою з'ясувати особливості організації у сім'ї виховного процесу прийнято виділяти такі напрями її психологічного аналізу:

Склад сім'ї. За цією ознакою виділяють повні сім'ї, в яких діти проживають з обома батьками, неповні, якщо немає одного з батьків, і формально повні, коли в сім'ї є обоє з батьків, але один з них із певних причин не бере участі у вихованні дитини. Зрозуміло, що найсприятливіші психологічні умови для повноцінної сімейної соціалізації найвірогідніше очікувати від повних сімей.

Характеризуючи повну сім'ю, необхідно враховувати взаємовідносини, що в ній складаються за типами:

* чоловік-дружина;

* батьки - діти;

* діти - батьки;

* діти - діти.

Ці структурні характеристики, маючи відносну автономність, являють собою соціально-психологічну єдність. Повною вважається така сімя, яка має в наявності всі типи взаємовідносин. Реально, однак, сімя може бути й неповною. Найбільш розповсюдженою сучасною формою неповної сім'ї є сім'я без подружжя, коли тільки один з батьків (найчастіше мати) виховує дітей.

Характеристика сім'ї визначається за критерієм: гармонійна або проблемна. Повна сім'я, що має в наявності всі типи взаємовідносин, називається повноцінною. В більшості випадків такі сім'ї в педагогічній психології характеризуються як гармонічні, якщо внутрішньо сімейні відносини в них відповідають принципові гуманності -формуванню й прояву відносин до іншого, як до себе, і до себе, як до іншого; передбачають взаємну щедрість і доброту, повагу і вимогливість. Усе це забезпечує сприятливий соціально-психологічний клімат у сім'ї. Отже, повнота соціально-психологічної структури сім'ї та існування в ній активних взаємостосунків між усіма елементами такої структури, що будується на принципах взаємо зацікавленості позитивної взаємоприв'язаності, створюють психологічний підмурок гармонійних стосунків у сім'ї. Зрозуміло, що всю повноту таких відносин важко відтворити за умов неповної чи формально повної сім'ї. Саме тому за результатами психологічних обстежень неповні й формально повні сім'ї набагато частіше потрапляють до розряду проблемних. (конфліктних, антипедагогічних).

Типовий стан (мікроклімат сім'ї) психології розуміється як найхарактерніший для всіх членів спосіб самопочуття в ній, який визначає їхнє ставлення до сім'ї. Тут розрізняють емоційно комфортні сім'ї, де діти переважно переживають емоційно комфортні відчуття захищеності, затишку й приязні їхніх членів, які, у свою чергу, виступають як внутрішній еквівалент гармонійних відносин; тривожні сім'ї, мікроклімат яких найчастіше є проекцією відповідних особистісних характеристик батьків, та сім'ї, яким притаманний емоційно-психологічний дискомфорт і нервово-психічне напруження. Як правило, такий мікроклімат характерний для проблемних сімей із суттєвими відхиленнями спілкування батьків від норм ефективної педагогічної комунікації.

1.4 Стиль сімейного виховання

Як правило, сам стиль визначає в сім'ї систему виховання, що поєднує об'єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити о відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. За цією ознакою виділяються п'ять стилів або тактик виховання в сім'ї.

* Авторитарний виховний стиль має в основі тактику диктату, яка проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім'ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводиться систематичним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбавленням її права голосу при вирішуванні питань, які мають до неї безпосереднє відношення, жорстокий наказ, примус і сваволя батьків -усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини. Батьки, які надають перевагу таким видам впливу на дитину, як наказ і насильство, неодмінно стикаються з супротивом дитини, яка відповідає на тиск, примус і погрози контрзаходами: спалахами агресивності, грубості, брехнею, лицемірством, а іноді й відвертою ненавистю. І навіть, якщо опір дитини зломлено, то разом із ним ламаються й такі цінні якості особистості, як самостійність, ініціативність, віра у власні сили й можливості, почуття власної гідності, на які за означених умов просто не може бути запиту, а значить і неможливим є їхній розвиток.

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) в основі має опосередкованість між особистісних стосунків у сім'ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями. Розуміння співробітництва як тактики виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набуття трудових чи спортивних навичок) та участь дітей у домашній праці (посильні прибирання, походи за покупками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей і дорослих. Така тактика передбачає взаєморозуміння й взаємоповагу дорослих і дітей, встановлення між ними паритетних, партнерських взаємин, які базуються насамперед на співучасті, тобто емоційно дієвому включенні у справи іншої людини, на співчутті, співпереживанні й активній допомозі їй. Формування здатності до такої співучасті, відповідальності за наслідки власної активності дитини для люблячих і поважаючих її батьків є спеціальним завданням сімейного співробітництва.

Ліберальний стиль (тактика невтручання передбачає систему між особистісних відносин сім'ї, яка будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих і дітей. Найчастіше такий тип взаємовідносин має за основу пасивність

батьків як вихователів, що ухиляються від активного позитивного втручання у життя й долю дитини, надаючи перевагу комфортному співіснуванню з ними, яке не потребує душевних витрат. За таких умов дитина найчастіше стає індивідуалістом, емоційно байдужим до проблем інших, для якого сім'я як емоційний магніт є фікцією, а проблеми життя й переживання рідних просто не існують.

Потуральник виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові) передбачає систему відносин, за яких батьки, забезпечуючи власною працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від будь-яких турбот, зусиль і життєвих складнощів, приймаючи їх на себе. За таких умов штучного дистанціювання від зусиль і відповідальності дитина виростає млявою й байдужою до всього, що не стосується її особистісних інтересів. У неї відстані самостійність та ініціатива, власний досвід долання труднощів. Вона так і залишається некомпетентною й безпорадною у розв'язуванні питань, що стосуються безпосереднього задоволення її потреб, а тим більше загальних проблем сім'ї. Інтегральним підсумком такої тактики сімейного виховання є інфантилізм дітей, їхнє прагнення уникати відповідальних рішень і видів активності, які потребують від людини мобілізації фізичних і особистісних зусиль. В її свідомості міцно вкорінюється егоцентрична домінанта, формулою якої виступає така установка у ставленні до людей, що її оточують: егоїст кожен, хто не ставить за мету своєї активності задоволення моїх потреб.

Нестійкий стиль виховання передбачає тактику не прогнозованого переходу батьків від одного стилю ставлення до дитини до іншого. Такий підхід у вихованні породжує у дитини двоїсте ставлення до дорослих, проростає в її душі недовірою й відстороненністю від батьків, формує установки реагувати на форму, а не на зміст їхнього звертання, тенденцію орієнтуватися на свої потреби всупереч мінливим і нестійким вимогам батьків, використовувати ситуативно сприятливий емоційний фон стосунків з батьком або матір'ю з метою задовольнити свої індивідуалістичні потреби.

Таким чином, лише демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається нині беззастережно педагогічно продуктивною тактикою сімейного виховання. Усі інші стилі призводять до певних порушень сімейного виховання й розглядаються як передумова виникнення різних проблем розвитку особистості дитини в сім'ї.

Порушення сімейного виховання

Порушення сімейного виховання в психології розуміється як стійке поєднання певних рис виховання, що призводить до негативних наслідків розвитку особистості дитини. Для аналіз порушень виховання перспективно послуговуватися такими критеріями:

рівень протекції (тобто скільки сил і часу приділяють батьки вихованню дитини); тут розрізняють:

* гіперпротекцію як надмірну увагу до проблем виховання дитини;

* гіпопротекцію як недостатню увагу з боку батьків до виховних проблем;

ступінь задоволення потреб (якою мірою діяльність батьків націлена на задоволення матеріально-побутових і духовних потреб дитини); мова йде про:

- потурання - прагнення батьків до максимального й некритичного задоволення потреб дитини;

- ігнорування потреб дитини, недостатнє прагнення батьків до задоволення їх;

- рівень вимогливості до дитини в сім'ї виступає у вигляді заборон, покарань по відношенню до неї, а також знаходить прояв у колі її обов'язків:

- надмірність вимог - обов'язків (містить ризик психотравматизму й розвитку в дитини почуття власної несвободи й залежності від батьківської родини);

- недостатність вимог-обов'язків (має наслідком складність залучання дитини до будь-якої справи);

- надмірність вимог-заборон (формує у дітей реакцію емансипації з захисно-агресивними проявами або, навпаки, розвиток її надмірної чутливості й тривожності);

- недостатність вимог-заборон (стимулює розвиток сваволі й надмірної самостійності дитини, сприяє формуванню нестійкого типу характеру);

- надмірність санкцій (бурхливе, надто суворе реагування навіть на незначні порушення поведінки дитини зазвичай призводить до формування залежної безініціативної особистості дитини або ж набутої агресивності як захисно-агресивного реагування на позицію батьків);

- мінімальність санкцій, що проявляється у відсутності системи контролюючих дій з боку батьків, у їхньому ставленні на заохочування дитини та в сумнівах у результативності будь-яких покарань.

Наведені риси виховання, поєднуючись між собою, утворюють певний тип порушень сімейного виховання. Класифікація цих типів є такою:

- потуральна гіперпротекція (характерна для потурального стилю виховання);

- домінуюча гіперпротекція (авторитарний стиль), емоційне відкидання (авторитарний і ліберальний стилі);

- підвищена моральна вимогливість (авторитарний стиль);

- гіпопротекція (ліберальний стиль).

Незалежно від того, якими є особливості порушень у взаємовідносинах „батьки-дитина”, дорослі займають по відношенню до дитини неефективну виховну позицію.

Серед причин неефективного батьківського ставлення назвемо такі:

- педагогічна й психологічна неграмотність батьків;

- ригідні стереотипи виховання;

- вплив особливостей спілкування в сім'ї на відносини батьків і дитини;

- особистісні проблеми й особливості батьків, які вносяться у спілкування з дитиною;

Доволі часто батьки схильні розв'язувати особистісні проблеми за рахунок дитини. Це може виражатися у наступному:

переданні дитині своїх власних небажаних якостей;

- винесенні конфлікту між подружжям у сферу виховання;

- зсуві в установках батьків по відношенню до статі дитини (надавання переваги жіночим або чоловічим якостям у дитини протилежної статі);

- нерозвиненості батьківських почуттів;

- надмірному розширенні сфери батьківських почуттів;

- виховній невпевненості батьків;

- фобії (боязні) втратити дитину (особливо, якщо такі прецеденти вже були).

Подібні порушення викривають такі причини: підвищену протекцію батьків (домінуючу або потуральну) або, навпаки, їхню низьку опіку, емоційне відкидання й жорстоке поводження - проблема, яку психологові доводиться вирішувати у кожному окремому випадку. Ця робота необхідна батькам, насамперед, для того, щоб усвідомити, як не слід чинити по відношенню до дітей.
29. Психологія педагогічної діяльності.

То, насколько будет полноценным психическое и личностное развитие школьников, развитие их мотивов и потребностей, интересов и склонностей, самостоятельного творческого мышления, их самосознания, социальной активности и нравственной воспитанности, во многом зависит от учителя как личности и как профессионала. Новые социальные запросы на современном этапе развития общества не снижают актуальности этой проблемы; напротив, обостряют ее, наполняют новым качественным содержанием — усилением акцента на взаимодействии теории и практики в психологии педагогического труда (как в анализе, так и в процессе подготовки учителя). Практические педагогические воздействия учителя на ученика, осуществляемые без учета психологических механизмов развития личности ребенка, «не толькоtне приведут к желаемой цели, но и затормозят развитие личности ребенка, закроют для него путь к творчеству и самоактуализации» [32, с. 200].

Отечественная педагогическая психология накопила богатей-ш и й материал исследований в области психологии педагогического труда. П.П. Блонский, Л.С. Выготский, Ф.Н. Гоноболин, В.А. Кан-Калик, С В. Кондратьева, В.А. Крутецкий, Н.В. Кузьмина, Ю.Н. Кулюткин, Н.Д. Левитов, А.К. Маркова, Л.М. Митина, А.В. Петровский, В.А. Сластенин, И.В. Страхов, Г.С. Сухобская, А.И. Щербаков — вот далеко не полный перечень исследователей, к фундаментальным трудам которых может обратиться любой заинтересованный читатель.

В психологии педагогического труда принято выделять особенности личности учителя, деятельности и педагогического общения. При анализе психологии личности учителя выделяют прежде всего те особенности, черты, проявления личности, которые отвечают требованиям педагогической профессии, обеспечивают успешное овладение полноценной педагогической деятельностью, т.е. «приобретают профессионально педагогическую значимость» [26, с. 5]. В.А. Крутецкий и Е.Г. Балбасова выделили в структуре профессионально значимых качеств личности учителя (имея в виду своеобразную эталонную модель учителя) четыре подструктурных блока: 1) идейно-нравственный моральный облик; 2) педагогическая направленность; 3) педагогические способности — общие и специальные; 4) педагогические умения и навыки. Наибольшее внимание было уделено исследованию педагогических способностей — общих (необходимых всем учителям, независимо от преподаваемого предмета) и специальных (с учетом специфики преподаваемого предмета).

Большинство моделей педагогических способностей подразделяются на четыре подгруппы1: 1) системные модели; 2) структурные модели; 3) псевдопрогнозирующие; 4) прогностические модели.

К первой подгруппе относятся системные модели педагогических способностей. Например, модель педагогических способностей учителей средней школы, которые были изучены Ф.Н. Гоно-болиным2. Автором выявлены свойства индивидуальности, структура которых и составляет собственно структуру главных компонентов педагогических способностей:

- способность делать учебный материал доступным для учащихся;

- понимание учителем ученика;

- творчество в работе;

- педагогическое волевое влияние на детей;

- способность организовывать детский коллектив;

- интерес к детям;

- содержательность и яркость речи;

- ее образность и убедительность;

- педагогический такт;

- способность связывать учебный предмет с жизнью;

- наблюдательность (по отношению к детям);

- педагогическая требовательность и т.п.

Ко второй подгруппе относятся так называемые структурные модели педагогических способностей, гипотетически влияющих на эффективность преподавания. Так, В.А. Сластенин1, определяя педагогическое мастерство как высшую форму профессиональной направленности личности, выделил четыре подуровня личностной организации учителя, включающих:

- перечень свойств и характеристик личности учителя;

- перечень требований к психолого-педагогической подготовке;

- объем и содержание академической подготовки;

- объем и содержание методической подготовки по конкретной специализации.

Из данной гипотетической структуры выводятся главные составляющие педагогических способностей:

1) направленность (идейная, профессионально-педагогическая, познавательная);

2) общие академические способности (интеллектуальные и т.п.);

3) частные дидактические способности (специальные или навыки владения методиками преподавания по конкретным дисциплинам).

К третьей подгруппе относятся так называемые псевдопрогно-зирующие модели педагогических способностей.

По мнению Н.В. Кузьминой2, педагог кроме организаторских способностей должен обладать еще коммуникативными, конструктивными, проективными и гностическими способностями.

К четвертой подгруппе относятся так называемые прогностические модели педагогических способностей, например, Дж. Райн-са.

Список личностных свойств учителя весьма значителен (в алфавитном порядке): вдумчивость, вежливость, взыскательность, внимательность, воспитанность, впечатлительность, выдержка и самообладание, гибкость поведения, гражданственность, гуманность, деловитость, дисциплинированность, доброжелательность, добросовестнбсть, доброта, идейная убежденность, инициативность, искренность, коллективизм, критичность, логичность, любовь к детям, наблюдательность, настойчивость, общительность, организованность, ответственность, отзывчивость, патриотизм, педагогическая эрудиция, политическая сознательность, порядочность, правдивость, предусмотрительность, принципиальность, самокритичность, самостоятельность, скромность, смелость, сообразительность, справедливость, стремление к самосовершенствованию, тактичность, чувство нового, чувство собственного достоинства, чуткость, эмоциональность [32, с. 21].

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: