Апостольський і єпископський періоди в розвитку християнства: їх порівняльна характеристика. Єресі і розколи в християнстві 4-11ст.

· апостольська місіонерська діяльність привносила роз'єднаність (багато проповідей і т.д.)

· християнські общинам потрібен був управляючий

· виникнення ткзв Еклексії - ототожнення християнства як містичної єдності

· розвиток ідеї непогрішимості церкви (церква не помиляється - помиляються окремі християни) легенда про заснування кожним апостолом великої християнської общини

· в 2 ст. Виділяється із старійшин - єпископ - голова общини який визначає майже все (забороняти, прощати, наказувати і т.д)

· церква ставала структурою - створювалися спеціальні приміщення для проповідей і
служінь

Монтан (до прийняття христ жрець фігійської богині Кібели) - закликав до аскетизму, до загальних трапез, (монтанізм). Боротьба церкви с такими проявами призвила до створення канону (дозволених книг) і ще до більш жерсткої інституалізації Виділилися єпископи Риму, Олександрії, Антіохії та ін. В середині общин були конфлікти за владу що вимушували йти на зговір з Римською (держ) владою яка відповідно вимагала лояльності.

Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ’я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ’я не має єдиного церковного центру, що об’єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення, взаємозалежності між вказаними територіями.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: