Закони ораторського мистецтва

Риторика зачет.

1. Історія виникнення риторичного мистецтва з античних часів до сьогодення

Риторика як мистецтво й сам термін зароджується в античній Греції. Ядро проблематики грецької риторики знаходимо в діалозі Платона «Горгій».

Діючими особами виступають Херефонт, Пол, Каллікл та відомий софіст Горгій, що вважає риторику інструментом громадянського управління. Після виголошення промови перед народом Горгій зупиняється для бесіди з Сократом. Горгій вважає риторику найкращою з мистецтв. Сократ на противагу йому доводить, що всі мистецтва за головну складову мають слово, тому риторика не є окремим мистецтвом. Більш того, справжніми мистецтвами слід вважати: для душі - управління державою, для тіла - гімнастику й медицину. Риторика - це тільки тінь управління державою.

Платон протиставляє риторику й етику. Мета красномовства залежить від етичності оратора. Роздуми й промови слід спрямовувати на пошук істини, а не на те, щоб довести свою точку зору будь-якими засобами.^[1]

До відомих майстрів ораторського мистецтва цього періоду належать Лісій, Горгій, Ісократ. Першим теоретичним обґрунтуванням риторичної науки стала книга Арістотеля «Риторика», в якій ідеться про засоби переконання, способи висловлення думки, особливості людського сприйняття, риси, необхідні оратору. Арістотель вважав, що суспільства різняться в залежності від того, яким чином у них організують промови.

[ред.]Римська імперія

Розвиток ораторського мистецтва продовжується й у Давньому Римі. Найвидатнішим римським оратором був Цицерон. Він не лише досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, а й став автором трактатів про ораторське мистецтво. Однією з найвидатніших у риторичній науці стала праця римського вченого Квінтіліана «Виховання оратора», яка ще багато століть по тому використовувалася як посібник із вивчення риторики.

Цицерон розробляв питання співвідношення позитивного знання (положень, свідчень, перевірених на практиці) та ораторства. Красномовство не є здобутком виключно оратора

В Римській імперії ораторське мистецтво було необхідним для становлення громадянської кар'єри. Риторика займалася розробкою техніки підготовки доповіді, вихованням оратора. Державні установи виступали в якості арени для діяльності ораторів.

В області державного управління Римська республіка була сполученням демократії (інститут трибунів), аристократії (сенат) та монархії (інститут консулів). Кожний з них мав свою область влади, контроль здійснювався з боку цензора.

Правила навчання оратора включали в себе гімнастику, акторську майстерність, граматику, філософію, право, риторику, а також вправи для здобутку ораторського досвіду шляхом копіювання й наслідування зразковому оратору.

Технологія складання доповіді оратором розділялася на кілька етапів: винайдення, правильне розташування, словесне висловлювання, запам'ятовування й виголошення.

[ред.]Мовна культура Стародавнього Китаю

Боротьба між царствами й князівствами в Стародавньому Китаї вимагали від правителів мудрих і довготривалих рішень, для цього вони тримали коло себе радників. Вони сперечалися між собою й ухвалювали оптимальне вирішення проблеми. Це відбувалося серед аристократів, тому й вимоги до промови були відповідні: лаконічність, розумова й емоційна насиченість, відповідальність за кожне слово.

Також рішення монарха могли викликати бунт серед селян, що становили більшість населення. Щоб уникнути цього, монарх мав переконувати народ за допомогою своїх промов.

[ред.]Середньовічна риторика

У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під впливом візантійського красномовства, звідки руські майстрислова запозичили цю античну теорію риторики та систему ораторських жанрів. Найвидатнішими зразками давньоруського красномовства є промови князів, зафіксовані в літописах. Розвивалося в Київській Русі йрелігійне красномовство, першим зафіксованим зразком якого вважаються слово князя Володимира післяхрещення киян. А основним його виявом були проповіді, які стали частиною богослужіння.

Видатними майстрами ораторської прози тих часів були митрополит Іларіон (його найвідоміший твір — «Слово про закон і благодать»), Феодосій Печерський (ХІ століття), Климент Смолянич, Кирило Туровський (ХІІ століття), Про особливості риторичного стилю йшлося в «Ізборниках» князя Святослава; до творів ораторського мистецтва відносять повчання Володимира Мономаха; риторичні елементи зустрічаються також у «Слові о полку Ігоревім».

[ред.]Риторика за Нових часів

У XVI — XVIII ст. на українських землях риторика набула найбільшого розвитку. У навчальних закладах Речі Посполитої, до складу якої входила Україна, вивчалися сім вільних мистецтв, серед яких одне з перших місць посідала риторика. У бібліотеках шкіл були твори латинських авторів, цитати з яких часто використовувалися як граматичні приклади. Отже, учні мали змогу познайомитися з античними зразками риторичною науки. Значний внесок у розвиток риторики зробили викладачі Києво-Могилянської академії. Розвивався проповідницький жанр красномовства. Одним із чинників розвитку ораторського мистецтва була міжконфесійна полеміка, результатом якої стали твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського та інших.

У XIX столітті риторика в Україні переживала занепад через утиски українського слова. У кінці XIX — на початку ХХ століття інтерес до риторики відновлюється через активізаціюполітичного життя; у цей час у красномовності переважають політичні жанри. Цікавість до риторики занепадає з установленням тоталітарної систем, для якої була характерна офіційна риторика зі своїми усталеним засобами.

На зламі XX сторіччя відродження риторичної думки позначилося заснуванням факультетів риторики у навчальних закладах, а також формуванням національних та міжнародних риторичних професійних організацій. Теоретики загалом погоджуються, що вивчення цієї науки відродилося значною мірою завдяки поновленому визнанню важливості мови й уміння переконувати в дедалі більш насиченому засобами масового зв'язку XX столітті. З початком панування реклами та мас-медіа, як-от фотографія, телеграфія, кіно, радіо й телебачення, зросла роль риторики в житті людей.

Викладання риторики в Західній Європі і у США поновилося з кінця 50-х років XX сторіччя. А з появою таких шкіл, як група «µ» («Мю») у Бельгії та Франції, риторику взагалі почали вважати одним із найцікавіших, найактуальніших і найперспективніших напрямів функціонально-комунікативного підходу до вивчення мови.

До визначних теоретиків сучасної риторики належать Хаїм Перельман, Генрі Джонстоун, Кеннет Берк, Маршалл Маклуен та І. В. Річардс.

У сучасній філософії та лінгвофілософії з'явився напрям комунікативної філософії. Його ідея — так звана ідеальна комунікація, або трансцедентна прагматика і трансцедентна риторика. Представники цього напряму (Юрґен Габермас, Вітторіо Гесле та інші) стверджують, що гармонійне суспільство може існувати тільки тоді, коли воно послуговується ідеальною риторикою. Ідея риторики ефективного спілкування та трансцедентної прагматики полягає в тому, щоб якнайбільше членів суспільства були озброєні риторичними знаннями і, спілкуючись між собою, доводили це суспільство до гармонії. Тобто комунікація між різноманітними суспільними осередками, організаціями, установами має бути не конфронтативною, а толерантною та ефективною. Ідея толерантності спілкування ґрунтується на багатьох чинниках, найважливішим серед яких є засвоєння риторичних умінь і навичок.^[1].

2. Поняття полеміки, її співвідношення з дискусією.

Полеміка (грец. πολεμικά від πολέμιον, «ворожнеча») — стан суперечки, диспут при обговоренні або вирішенні проблем. Разом з цим поняттям використовуються: дебати і дискусія.

Різновид суперечки, що відрізняється тим, що основні зусилля сторін, що сперечаються, направлені на затвердження своєї точки зору з обговорюваного питання. Разом з дискусією полеміка є однією з найпоширеніших форм суперечки. З дискусією її зближує наявність достатньо певної тези, виступаючої предметом розбіжностей, відома змістовна зв'язність, що припускає увагу до аргументів осоружної сторони, черговість виступів що сперечаються, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна сторона і обґрунтовується власна точка зору.

Разом з тим полеміка істотно відрізняється від дискусії. Якщо метою дискусії є перш за все пошуки загальної згоди, того, що об'єднує різні точки зору, то основне завдання полеміки— затвердження однієї з протистоячих позицій.

Полеміст— той, хто вправно володіє мистецтвом полеміки або любить полемізувати; головний учасник полеміки.

Полемічна література(від грец. Πολεμιχός — войовничий)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру.

3. Чинники, які впливають на дієвість аргументу в ході переконання

На дієвість аргументів у процесі переконування впливають і такі фактори, як авторитетність джерела інформації, переконливість самої інформації, а також вона залежить від аудиторії, на яку впливають. Аудиторія може ставитись до відповідної інформації та її автора з довірою, сумнівом, недовірою чи навіть з упередженням.

Дієвість переконання залежить від змісту обговорюваної теми, мовної динаміки, сили голосу, ефекту несподіваного повідомлення тощо.

Вченими-психологами було встановлено, що на дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

1. Характер джерела інформації, тобто того, хто переконує. 2. Характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться.

3. Характер групи (тобто її склад, погляди тощо), яку переконують.

4. Характер і важливість погляду, який має бути змінений.

5. Характер слухачів.

4. Предмет прокурорської риторики

На сучасному етапі прокурорську риторику можна розділити на судову та позасудову. Предметом судовоїриторики є промова, як інструмент та засіб правозастосовної діяльності. На думку В. В. Молдована, судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справ, у якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи8. Оскільки, виступу суді – один із найскладніших і найвідповідальніших моментів участі прокурора, захисника й інших учасників у кримінальному судочинстві, то їхній успішний виступ неможливий без достатніх юридичних знань та умінь виступати публічно, адже воно само собою не приходить ніколи, слід напружено працювати над собою.

Великого значення у контексті судової діяльності прокурора має промова державного обвинувача. Остання – це, насамперед, докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми в залі судового засідання.

Текст взят из статьи другой инфы нет: РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ РИТОРИКИ У ПРОКУРОРСЬКО-СЛІДЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Георгій Володимирович Попов, кандидат юридичних наук, провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України Любов Степанівна Дрогомирецька, науковийспівробітник Національної академії прокуратуриУкраїни

5. Прийоми аргументації прокурора під час судових дебатів.????????

Головним в ораторському митецтві є майстерність переконання. Доказ – це логічна операція обгрунтуван-ня істинності якого-небудь положення (суд- ення).
У кожному доведенні існують три складові частини: ТЕЗА - положення, правильність якого по-требує обгрунтування; АРГУМЕНТИ (основи доведення) – суджен-ня, за допомогою яких доводиться теза; ДЕМОНСТРАЦІЯ (форма доведення) – спо-соби логічного зв”язку між тезою і ргумен-тами.

В практиці використовують такі типи аргументації: 1. Розв”язання лише одного завдання – обгрунтування власної тези; 2. Виконання також одного завдання – критика аргументів супротивника; 3. Поєднання доказу і спростування

Закони ораторського мистецтва

Сутність закону аудиторії є наступна: не існує безадресних промов. Тобто, кожна промова має свого певного, конкретного адресата, аудиторію, і чим краще оратор знає свою аудиторію, чим ретельніше він окреслить її портрет, тим ефективнішою буде його промова. Закон аудиторії формує і розвиває в ораторові вміння вивчати систему ознак аудиторії (формально-ситуативних, соціально-демографічних, соціально-психологічних) і, основуючись на них, вести прицільний пошук ідеї та шляхи подальшого її розкриття.
Закон стратегії своїм змістом має розробку основних напрямків промови програми діяльності з урахуванням характеристики аудиторії. Закон стратегії формує і розвиває в особистості вміння розробляти програму діяльності на основі певної концепції знань і зважаючи на характеристику аудиторії. Під тактикою оратора розуміється сукупність принципів, способів і засобів (прийомів) реалізації стратегії, тобто розгортання й доведення тези. Цей закон формує і розвиває в особистості вміння оперувати фактами, вибудовувати композицію при застосуванні комплексу основних принципів (логічних та дидактичних), композиційних прийомів та вибору способів розгортання тези. Крім того, тактика — це і використовування засобів активізації мисленнєвої активності аудиторії. Мовний закон має змістом положення про те, що не можна говорити однаково в різних аудиторіях. Кожна аудиторія потребує як певної лексики і певного стилю, так і дотримування мовної норми; грамотності, повної ясності, відповідності ситуації й теми спілкування. Наслідком дотримування мовного закону є вміння людини втілювати свою думку в словесну дію — інтелектуальну і чуттєву (передаючи зміст думки і своє ставлення до неї вербальним способом і підбором емоційно забарвлених слів). Закон ефективної комунікації (динаміки діяльності оратора) є законом “виконання” вже підготовленої промови

Контрольно-аналітичний закон — це оцінка оратором власного стану; результатів мовної діяльності (промови), це вміння оцінювати якість і ефективність виступу.

7 Роль ораторського мистецтва (риторики) у професійній діяльності юриста

Сьогодні неможливо виконувати жоден вид юридичної діяльності без знання та розуміння особливостей спілкування та механізмів впливу однієї людини на іншу. Адже юрист протягом одного дня вступає в спілкування з десятками осіб, різними за віком, інтелектом, за їх соціальним станом, інтересами та потребами. Саме ця діяльність потребує використання знань ораторського мистецтва для впливу як на людей, які, наприклад, потрапили у сферу судочинства (свідок, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та ін.), на осіб, що безпосередньо здійснюють цей вид діяльності (слідчий, прокурор, суддя, адвокат), так і для здійснення більш загальних цілей: утвердження прав і свобод людини і громадянина, які визначають зміст і за-стосування законів, діяльність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування.Справа ще й у тому, що специфіка особистості, в тому числі і юриста, випливає із сукупності певних елементів її соціальної якості: мети діяльності; соціального статусу та соціальної ролі; норми та цінностей, якими керується особистість в діяльності, сукупності знань, рівня спеціальної підготовки, активності, самостійності в прийнятті рішень і, нарешті, систем знаків спілкування, важливішою з яких є мова.

8 Використання прокурором репліки як полемічного прийому

Закон надає прокуророві право після проголошення промов усіма учасниками судових дебатів виступити з реплікою (ч.7ст. 364 КПК України).

Репліка — не обов'язкова частина судових дебатів. Вирішити, чи слід її брати, прокурор може лише після виступу всіх учасників судових дебатів. Державний обвинувач, як правило, виступає з реплікою, коли учасниками судових дебатів:

• висловлені помилкові твердження;

• неправильно тлумачаться норми права;

• перекручені фактичні обставини справи, які мають

суттєве значення;

• допущено грубу поведінку щодо учасників судового

розгляду;

• допущено домисли та принципово неправильні судження;

• явно перекручено позицію прокурора, громадського обвинувача, цивільного позивача;

• дано юридичне неправильну оцінка скоєного тощо.

Репліка, як правило, — гостро полемічний виступ. Вона повинна бути короткою, чіткою і зрозумілою. Але її не слід перетворювати на гру слів, використовуючи обмовки інших учасників. Недопустимі нервозність, грубість, нетактовність. Прокурор готується до репліки під час виступів інших учасників судових дебатів. Але якщо прокурору необхідний додатковий час, він може просити суд зробити перерву для підготовки до репліки.

9 Відмінність спростування від доказу в риториці

Особливе місце в ораторському мистецтві посідає доказ хибності або безпідставності будь-якої тези — спростування, яке частіше використовується у дискусії або полеміці.

Спростуванням називається логічна операція установ­лення хибності або необґрунтованості положення, яке ви­сунуте як теза.

Поняття спростування — відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, на­зивають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, — опонентом.

Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами.

10 Взаємодія прокурора і аудиторії під час виступу. (другой инфы нет)

Взаємодія з аудиторією — це спільність психологічного стану оратора і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їх сумісної інтелектуальної роботи. Ця спільність визначається обопільною зацікавленістю й довірою одне до одного. Наявність контакту у взаємодії зі слухачами усвідомлюється оратором як позитивний чинник, що полегшує його роботу, адже в умовах взаємодії найбільш повно розкриваються його особистісні риси. В свою чергу сам факт встановлення контакту дає оратору інтелектуальне й емоційне задоволення.
Досвід кращих ораторів доводить, що умовами встановлення взаємодії є, як ми підкреслювали, знання оратором предмета розмови; врахування ним потреб та настроїв аудиторії; проста, жвава мова оратора; постійний зоровий контакт зі слухачами, визначення їх реакції і внесення додаткових змін як у зміст, так і в методику викладення матеріалу; намагання бачити в кожному слухачеві співбесідника, товариша, не підніматися над аудиторією; залучення слухачів з перших хвилин до сумісного активного обговорення питань.
Метою оратора, смислом його діяльності є перетворення знання в переконання.

Психологічно перший етап розуміння, тобто подолання першого шару протидії, важливий у досягненні мети оратора, якщо слухач внутрішньо сприйме тему і предмет виступу, як важливий для себе і цікавий, і буде готовий слухати їх.
Другий етап розуміння пов’язаний з подоланням опору повсякденної свідомості. При цьому варто підкреслити, що мова йде саме про подолання опору, оскільки формування наукових уявлень може на всьому протязі виступу зводитися до того, щоб нейтралізувати по будь-якому питанню укорінені стереотипи. Подолання опору виражається з інтелектуальної точки зору в усвідомленні аудиторією того факту, що багато чого з того, що є в житті, не укладається у звичні рамки розуміння і не може бути пояснене на основі існуючих у неї уявлень. А психологічно воно виявляється навіть чисто зовні: у довірі до оратора, у прагненні записати, у проханнях щось повторити і навіть у незгоді, якщо вона носить не ворожий характер, а характер сумніву.
Про всі ці нюанси оратор має пам’ятати, відчувати їх і відповідно до цього будувати психологічну лінію поведінки.

Майстерність організації взаємодії залежить від багатьох складників: перш за все від майстерності самого виступу — його змістовності (це і науково-теоретична глибина, і практична спрямованість, і логічність), емоційності. Велике значення має технологія піднесення матеріалу, тобто правильний вибір форм і методів виступу в залежності від особливостей аудиторії.

11. Підготовка прокурора до промови у судових дебатах

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів:

– вивчення фактичних обставин справи;

– збирання доказових матеріалів;

– аналіз доказових матеріалів;

– систематизація матеріалів;

– письмова підготовка промови.

Важливо досконало знати матеріали справи, вільно ними

оперувати. Починати збирання матеріалів доказової бази, яка буде використана у промові, необхідно під час досудового і судового провадження, зробивши при цьому виписки, якими можна буде скористатися як під час судового розгляду (для постановки питань учасникам судового процесу), так і під час судових дебатів. Аналіз матеріалів справи, як правило, носить попередній характер. А тому прокурор повинен:

– по-перше, відокремити достовірно встановлені факти від сумнівних.

Усе «сумнівне» підлягає перевірці;

– по-друге, не задовольнятися готовими фактами, в яких відсутній

внутрішній зв’язок подій;

– по-третє, кожен факт чи обставину аналізувати з позиції протилежної

сторони (захисту, підсудного тощо).

Готуючись до промови, прокурор повинен з’ясувати для себе три

питання:

– що трапилося і чому трапилося?

– що потрібно довести суддям?

– чим можна вплинути на їхнє рішення?

12 Характерні риси судової полеміки

13 Види красномовства і сфери його застосування

ЗОРОВИЙ КОНТАКТ ІЗ АУДИТОРІЄЮ

Зоровий контакт - це не тільки спосіб встановити стосунки з аудиторією й донести до її необхідну інформацію, але й спосіб одержати зворотний зв'язок від аудиторії: наскільки аудиторія зрозуміла сказане (може, потрібно щось повторити); чи не стомлена аудиторія (може, потрібно зробити перерву); чи цікава аудиторії тема (чи не час перейти до інших питань); чи цікаві аудиторії ви (або настав час перемінити оратора).

У встановленні й підтримці зорового контакту самими пренебрегаемыми частинами залу є гальорка (останні ряди) і фланги (крайні місця ліворуч і праворуч). Саме звідти лунають самі каверзні питання. Саме там шелестять і кашляють. Чому? Ми не приділяємо сидячої там достатньої уваги. Сектор огляду починаючого оратора становить 30-35 градусів, досвідченого - 40-45. Таким чином, ми вихоплюємо очами тільки центральну частину залу, з якої фактично й спілкуємося. Саме із сидячими там зберігається прекрасний зоровий контакт протягом усього виступу. Саме там нас слухають. Саме там кивають і іншими способами виражають згоду.

2 МОВНІ ПРИЙОМИ ВТРИМАННЯ УВАГИ АУДИТОРІЇ

Для сучасного ораторського мовлення є характерним сполучення логіко-аналітичних і емоційно-образних язикових засобів. Практика виступу кращих ораторів показує, що сухий діловий виступ, що зводиться до передачі "голої" інформації сучасної, добре обізнаної аудиторії, як правило, залишається без уваги, а нерідко викликає нудьгу й навіть роздратування. Як би нецікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. Його необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:

•

3 ПОЗА, ЖЕСТИ Й МІМІКА

Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить по слуховому каналі, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мовлення на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості й природності на трибуні, перед аудиторією. Вид людини, що тривалий час коштує нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений оратор міняє позу. Крок уперед у потрібний момент підсилює значимість того або іншого моменту мовлення, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор як би дає аудиторії можливість "відпочити" і потім переходить до іншого положення мовлення. Разом з тим, не треба расхаживать, рухатися в сторони під час виступу.

15. Спростування як логічна операція в риториці.

Спростування — обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.
Відповідно розрізняють три види спростування:
— спростування шляхом критики тези;
— спростування шляхом критики аргументів;
— спростування шляхом критики демонстрації.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: