Механізм функціонування політичної системи.

Д. Істон таким чином охарактеризував класичну теоре­тичну модель механізму функціонування політичної сис­теми.

Із середовища на «вхід» (або «ввід»; «support», за Істоном[1]) надходить інформація та дії, що є вимогами або підтримкою.

«Вимоги» можна визначити як дії і судження індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. На­приклад, несвоєчасна виплата зарплатні робітникам держбюджетної сфери може викликати акції протесту з їхнього боку, скорочення бюджетного фінансування військово-промислового комплексу стимулює вимоги зміцнення обороноздатності. Крім вимог, до політичної системи над­ходить також інша подібна інформація: сподівання, су­дження, мотивації, ідеології, інтереси і переваги членів відповідної системи. Нагромадження великої кількості ви­мог, часто взаємно суперечливих, призводять до переван­таження системи. Кількісні параметри перевантаження пов'язані з чисельністю вимог (наприклад, перенасиче­ність парламентського порядку денного великою кількістю законопроектів), а якісні — з їхньою складністю (скажімо, необхідність водночас вирішувати протилежні завдання — скорочення податків і ліквідацію заборгованості бю­джетним сферам).

Щоби зводити вимоги відповідно до можливостей системи, треба здійснювати такі функції:

Висловлення вимог (або «артикуляція інтересів» — термін уведено відомим американським політологом Г. Алмондом). Найрізноманітніші суспільні групи — від некерованого натовпу до зібрання бізнесменів чи з'їзду політичної партії — можуть брати участь у процесі артикуляції інтересів. Як правило, формулювання й передавання вимог, звернених до політичної системи, здійснюють групи тиску.

Регулювання вимог. Вимог завжди багато, отже, якщо їх потік не фільтрувати й не спрямовувати відповідними каналами передавання інформації (каналізувати), то система може ними похлинутися. Регулювання вимог, за

Д. Істоном, здійснюють у двох формах: структурній і культурній.

При структурному регулюванні процес фільтрації й передавання вимог іде через спеціальні структури (їх називають «воротарями»). Структурами, що регулюють вимоги (пропускають одні вимоги й затримують інші), є політичні партії, вищі (елітні) верстви суспільства, парламентарі, спеціалізовані державні органи (наприклад, відділи роботи з листами і зверненнями громадян у різних державних установах). Деякі структури водночас реалізують функцію виявлення вимог та їх регулювання (наприклад, профспілки не лише висловлюють вимоги трудівників, але й здійснюють їх фільтрацію, а також контроль за ними). У свою чергу органи політичної влади можуть угадувати насамперед очікувані вимоги. Такі дії сприяють ліквідації вибухонебезпечного характеру вимог, підвищують популярність політичних структур та їх керівників, задовольняють інтереси певних соціальних груп.

При культурному регулюванні процес допущення або обмеження вимог визначають норми, цінності й погляди, загальноприйняті у певному суспільстві. Культурні заборони можуть стосуватися і змісту вимог (наприклад, країнам, де сповідують ортодоксальні мусульманські традиції, не властиве висунення вимог, пов'язаних із відміною обмежень на вживання спиртних напоїв), і форми їх вираження (наприклад, у західних демократіях політична культура забороняє або обмежує використання насильства для виявлення політичних вимог).

Незважаючи на фільтрацію й регулювання вимог, система все ж може потрапити в ситуацію перевантаженості. Тут у неї є два способи виходу із кризового стану:

§ посилити перепускну потужність комунікаційних ліній (через спеціалізацію кадрів, збільшення кількості органів та чиновників, які розглядають вимоги) або

§ скоротити приплив вимог.

3) Скорочення вимог. За допомогою цієї функції приплив вимог систематизують, упорядковують, зводять до певної кількості альтернатив, які й подають потім політичній системі. Д. Істон називає це сполученням, «комбінацією вимог», а Г. Алмонд — «агрегуванням інтересів».

У західних демократіях цю функцію найчастіше виконують політичні партії. У своїх передвиборних програмах вони прагнуть узгодити взаємно суперечливі інтереси різних груп (наприклад, претензії й вимоги з боку профспілок та організацій підприємців) до такої міри, яка є в той час можливою або прийнятною. У пострадянських політичних системах функцію агрегування інтересів найбільшою мірою виконують уряди (кабінети міністрів). Це пов'язане з тим, що у пострадянських країнах протилежні інтереси артикулюють, висловлюють і захищають не стільки певні соціальні групи (лобі), скільки конкретні відомства і регіони.

Функції регулювання і скорочення вимог є об'єктивно необхідними, однак зловживання ними з боку «воротарів» може привести до стихійного «збудження» середовища, послаблення й кризи політичної системи. Відчуваючи з боку середовища постійний тиск через вимоги, політична система потребує й шукає в цьому середовищі підтримку своїх дій та свого існування.

«Підтримка» («опора», «support», за Д. Істоном) охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі: голосування під час виборів, сплату податків, дотримання законів, патріотизм тощо.

Інакше кажучи, йдеться про сили, що підтримують систему, даючи їй можливість зберегтися попри тиск середовища.

Д.Істон розрізняє три типи підтримки відповідно до об'єкта їх застосування:

1) Підтримка політичного суспільства в цілому. У цьому випадку американський політолог має на увазі необхідний мінімальний консенсус у суспільстві для збереження його політичної єдності. Це особливо актуально для багатонаціональних країн, співтовариств, сегментованих за ознакою національна релігійних та інших подібних відмінностей.

2) Підтримка політичного режиму. Цей різновид під­тримки Д. Істон розуміє як прихильність членів суспіль­ства до певних «правил гри», які охоплюють норми функ­ціонування політичної системи (конституційні, правові, моральні), політичні цінності (плюралізм, толерантність, свобода, демократія), розподіл владних ролей.

3) Підтримка політичних авторитетів (органів влади або конкретних політичних лідерів). У цьому випадку мова йде про підтримку «влади» як такої, що її уособ­люють або органи, наділені відповідними владними по­вноваженням або персоніфікують авторитетні й попу­лярні політичні лідери.

Означені три типи підтримки не обов'язково діють сукупно. Громадянин тієї чи іншої країни, прихильний до національної співдружності може не схвалювати іс­нуючий політичний режим або відмовити у підтримці на виборах нині діючому керівникові країни.

Форми підтримки можна класифікувати таким чином:

1) матеріальна підтримка (сплата податків та інших стягнень, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах або військова служба);

2) дотримання законів та інших норм, наявних у пе­вній системі;

3) участь у політичному житті (голосування під час виборів та інші форми політичної активності на підтри­мку системи);

4) шанобливе, поважне ставлення до влади, держав­ної символіки та офіційних церемоній, увага до офіці­альної інформації.

Найважливішим механізмом селекції вимог і підтри­мки у сучасному демократичному суспільстві є вибори органів влади та інші подібні до них форми політичного волевиявлення громадян (референдуми, плебісцити).

Політична система трансформує й переробляє «введені» до неї вимоги і підтримки (Д. Істон називає це процесом конверсії у кінцевий «продукт» («вихід» системи; «outputs») — авторитетні рішення щодо розпо­ділу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здій­снення (економічна, соціальна, зовнішня політична та ін.). На виході системи можуть бути нові закони, інші нормативні акти, субсидії, пільги, інформаційні кампанії тощо. «Символічні» дії влади або вищих посадових осіб (наприклад, політичні заяви) Д. Істон дорівнює за зна­ченням нормативним (зобов'язуючим) актам. «Продукт» функціонування політичної системи треба відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень і запроваджуваної політики.

Функції виходу можна узагальнити так:

1) функція нормотворчості. Вона охоплює вироблення авто­ритетних правил, які визначають і регулюють форми пове­дінки людей і груп у суспільства Тут під «нормами» ро­зуміють не лише закони, а й нормативні акти, що є прерогативою органів виконавчої влади та інших дер­жавних установ;

2) функція застосування правил. Вона пов'язана із уведен­ням правил чи законів у дію. Реалізація цієї функції пе­реважно є сферою компетенції виконавчих органів та адміністративної бюрократії, але тут також мають вико­нувати певні дії й правові структури, а іноді й законо­давчі органи;

3) функція контролю за додержанням правил. Вона перед­бачає інтерпретацію законів і дії, пов'язані з визначен­ням фактів порушення норм та накладанням відповід­ного стягнення на порушників. Це переважно справа судових та правоохоронних органів;

4) функція політичної комунікації. Вона забезпечує поширення, передавання політичної інформації між керівни­ками й керованими, а також між різними складниками системи.

Механізм функціонування системи має в собі й еле­менти зворотного зв'язку, через які «продукти» політич­ної системи впливають на наступні вимоги і підтримки. що «вводяться» до системи. Теорія цей механізм визна­чає через поняття «петля зворотного зв'язку».

«Петля зворотного зв'язку» складається з двох процесів, що утворюють замкнений цикл: а) «вихідні системи» та їх наслідки (тобто адаптація влади у певній ситуації; b) потік зворотної інформації (повідомлень) про стан системи та про наслідки регулюючої діяльності органів влади.

Зворотний зв'язок є основним механіз­мом усунення напруженості у суспільства але функцію цю можна реалізовувати лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи. Фундаментальне значення зворотного зв'язку для полі­тичного життя полягає не тільки при виправленні зроб­лених помилок, але й при переорієнтації системи, по­шукові нових цілей та шляхів їх досягнення.

Д. Істон не надто детально проаналі­зував «вихід» політичної системи, а також самий процес «конверсії». Увага політолога переважно була звернена на характер і форми взаємодії політичної системи і зовніш­нього середовища її існування. Його схема має загальний характер, отже, з цієї точки зору її можна застосувати до аналізу різних суспільств (соціально-культурного і соці­ально-економічного середовища) та різних типів полі­тичних систем.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: