Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Образ чаші: символ духовного світла й порятунку.




У романі жовтий -це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так і людини: жовтими є й сухі бур'яни та трава на тихих вулицях напівмертвого села, і мертві тіла людей, що загинули від голоду.

Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає.

Головні герої:

1. Мирон Данилович Катранник -звичайний хлібороб, живе за християнськими заповідями, переховує дорогоцінну церковну чашу, за яку йому пропонують врятувати сімʼю від голоду, але він не погоджується, бо чесний перед богом і не може загубити душу; нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi.

2. Дарія Олександрівна – його жінка

3. Микола - старший син Мирона; розумний, добрий, справедливий; помирає другим, за бабусею.

4. Андрій – менший син Мирона, один залишився живим, несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян.

5. Оленка – його донька (тільки почала ходити до школи).

6. Христина Григорівна – мати Мирона, світла, чиста, як та правда; першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку.

7. Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами

8. - дорослих, казками - дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей

9. та внукiв, й чужих.

10. Григорій Отроходін – партієць-більшовик, вірить в справедливість Сталіна, за наказом Москви відбирає хліб у селян; фанатичний і бездушний служник нового режиму; навіть колір волосся рудий (символ зла).

11. Никифор Кайданець – коваль.

12. Никифор Сомаха – колгоспний городник.

13. Никифор Петрович – дроворуб з Білорусії.

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер

селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину

Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i

гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на

пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

 

вересень - розбоєнь

жовтень - худень

листопад - пухлень

грудень - трупень

сiчень - могилень

лютий - людоїдень

березень - пустирень

квiтень - гумень.

 

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що

завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї

з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу... Дехто iз

селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд

антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти

абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що

наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в

бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в

падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє

вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг

антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

 

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi

живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до

життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не

байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть

душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини

з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а

отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.

 

МАЛАНЮК Євген Филимонович (1897—1968)

Так, вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть. Є. Маланюк

Любити і ненавидіти Батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, що був готовий за неї віддати своє життя. Той, для кого вона «у кров і мускули вросла». М. Неврлий, критик

Євген Маланюк — один із визначних українських поетів XX ст. Він — традиція і модерн, глибина віків і актуальна сучасність, народні джерела і світова культура. Його поезія і доля нерозривно поєднані. Він багатогранний і неоднозначний у своїх виявах — історіософ і міфотворець, ідеолог і лірик, містик і пророк. Є. Маланюк в українській духовній культурі XX століття — найбільший мислитель серед поетів і найбільший поет серед мислителів. Доля його велична і драматична водночас. «Внук кремезного чумака, січовика блідий праправнук», він не стояв осторонь національних змагань: офіцер царської армії стає командиром армії УНР. Після її поразки назавжди покидає Україну і саме в еміграції розквітає потужний талант Є. Маланюка — поета, перекладача, літературознавця.

Змінивши зброю воїна («стилет») на зброю поета («стилос»), він став одним із найактивніших діячів українського процесу в еміграції.
Ім’я Євгена Маланюка впродовж сімдесяти років було на його Батьківщині під забороною, а книжки поета лежали в глибоких спецфондах.
Є. Маланюк — автор збірок «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), поеми «П’ята симфонія» (1953), «Поезії» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» — посмертна збірка. Поет відомий також як перекладач, літературознавець, есеїст.
У свїй творчості Є. Маланюк синтезував неоромантизм, символістичні та неокласичні тенденції української лірики. Провідна тема його творчості — Україна, проблеми її державності в минулому, сучасному і майбутньому.

Уміщений у «Стилеті і стилосі» диптих «Сучасникам», перший вірш якого присвячено М. Рильському, а другий — П. Тичині, є показовим прикладом інтертекстуальності (діалогу між текстами). Перший вірш написано під враженням від збірки Рильського «Синя далечінь» (1922), другий — від перших збірок Тичини. У першому випадку Маланюк вдався до стилізації під улюблений віршовий розмір Рильського — чотиристопний ямб (у тексті окремо відзначив його «коштовні ямби»), а в другому пішов іншим шляхом: виявившись неспроможним відтворити вигадливу модерну версифікацію Тичини, спробував передати ритм його вірша віддаленою подобою — п’ятистопним анапестом. Вірш написаний 1926 р. — фатального для Рильського, бо саме тоді він під тиском критики змушений був прийняти радянську дійсність і почати переорієнтацію з неокласичного оспівування «синьої далечіні» на злободенну поезію. Але це буде пізніше, а поки що Маланюк, не припускаючи й думки про таку сумну метаморфозу «алхіміка мудрих слів», «елліна» і «схимника», виражає щире замилування його книжною поезією, сповненою романтики уявних подорожей до навіяних книгами світів і навіть дарує йому незмінну позицію вірного слугування «чистому мистецтву»: «Краси веселий кондотьєре, несете хрест свій там, ген-ген».
На іншій засаді побудовано вірша, зверненого до Тичини. Каркас цього послання складається з протиставлення, яким розбито вірш на дві умовні контрастні частини. Наповнення контрастних блоків відбувається за допомогою алюзійної ремінісценції, тобто натяків на ранні поетичні збірки Тичини, відсилання до їх текстів, образів, мотивів у розрахунку на знання й проникливість читача, який має з допомогою цих натяків скласти в уяві динаміку творчої метаморфози поета — від натхненного співця української революції у ранніх збірках до силуваного функціонального віршотворця більшовицького режиму у збірці «Вітер з України».

СУЧАСНИКИ

 

Максимові Рильському

 

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати

В коштовних ямбах вічний біль.

 

Краси веселий кондотьєре,

Несете хрест свій там, ген-ген,

Серед похмуро-рідних прерій;

Ви — еллін, схимник і Гоген!

 

Навколо — хащі й печеніги,

А в кельї — тиші ніжний спів,

Реторти, циркуль, колби, книги,

І Ви — алхімік мудрих слів.

 

Павлові Тичині

 

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

 

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

І у літери тайн степовії складалися зорі,

Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

 

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,

І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

 

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,

Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

 

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.

...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

 

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.

І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

 

Уміщена у збірці «Земля й залізо» поезія «Шевченко» за жанром — сонет. Як відомо, Маланюк поділяв мистецтво на діонісійське та аполлонівське. Тому Шевченко, за Маланюком, втілює діонісійський тип культури, а Пантелеймон Куліш — аполлонівський. Найповніше сонет «Шевченко» можна зрозуміти, лише розглядаючи його в парі з сонетом «Куліш». Разом вони творять своєрідний диптих. За Маланюковою концепцією, нова українська література мала «двоєдине джерело» і двох фундаторів — Шевченка і Куліша. Маланюк наголошує на тому, що «до болю мало» назвати Шевченка поетом і трибуном. Він — «бунт буйних майбутніх рас», «полум’я, на котрім тьма розстала», «лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже».


ШЕВЧЕНКО

 

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — «Кобзар Тарас»

Він, ким зайнялось і запалало.

 

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

 

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,—

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.

 

А ось поруч — усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

 

Іван Багряний (справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін)

«Тигролови»

«Тигроло́ви»пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як «Звіролови», згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою «Тигролови».

Роман окремими виданнями українською мовою виходив за кордоном 1955 р. (Детройт, США), 1970 р. (Нью-Йорк), 1991 р. (Детройт), а також видавався англійською, німецькою і нідерландською мовами.

Історія написання

Перебуваючи на окупованій німцями Західній Україні, переховуючись деякий час від ґестапівців у Моршині, Іван Багряний написав твір за 14 днів (під час втечі з далекосхідного концтабору). В основу роману поклав власний гіркий далекосхідний досвід:«Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником...

Я не просто писав, я - жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів.[»

Твір був вперше надрукований 1944 року у львівському журналі «Вечірня година» у скороченому вигляді під назвою «Звіролови». Того ж року на літературному конкурсі у Львові роман був нагороджений першою премією, яку розділив з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

Про назву твору

Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини.

Через мотиви утечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вольнолюбивим диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона, і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (Григорій — правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного) вступає у боротьбу і вбиває «новітнього тигролова», уособлення радянської імперської системи майора Медвина.

Проблематика твору

1. Виживання людини в умовах жорстокого терору;

2. Боротьба добра і зла;

3. Cправедливість і кара;

4. Моральний вибір;

5. Воля до життя і цілеспрямованості;

5. Стосунки людини і природи;

6. Родинні взаємини;

7.Вічність вікових традицій предків;

8. Кохання.

 

Сюжет

Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів. Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з'являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях

 

 

у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю українського роду Сірків із Зеленого Клину — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку, — і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові. Вони живуть довго та щасливо!

Головні герої роману:

1. Григорій Многогрішний - правнук гетьмана Дем'яна Многогрiшного - дорогою на Колиму наважився на вiдчайдушну втечу, вiдстоюючи своє право бути вiльним. Вiн не може залишатися у "ешелонi смертi", вiн не змирився з приреченiстю на забуття в жахливiй легендi про зникнення душ у пеклi концтаборiв, збунтувався, вирвався з пащi дракона, а це вже перемога людей, а це вже свiдчення нездоланностi духу.

Могутня воля до життя, гiдного людини, виносить Григорiя iз експресу смертi, але ж вiн потрапляє у незвiданi, незнайомi мiсця, у тайгу. Та незбориме бажання жити додає сили Григорiю, вiн дотримується закону: заблудився - вмiй знайти дорогу. I коли все ж вiн потрапляє на поселення українцiв у Сибiру, то його, як i всiх їх, охоплює безмежна любов до рiдної землi, стискає у свої обiйми кохання до красунi Наталки.

2. Наталка Сірко - Це особистiсть, яка знає, чого хоче. Вона вiдчуває слова Григорiя: "Пам'ятай про смерть". Наталка проста українська дiвчина, у неї є Батькiвщина. Кохання робить її ще кращою, привабливiшою, жвавiшою: "Горда, як королева, буйна, як вiтер, радiсна, як сонце, мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову... Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня..."

3. Медвин - майор НКВС - новiтнiй тигролов. Вiн полює на гордого, неприрученого тоталiтарною системою молодого "тигра", iз України.

4. Родина Сірків (батько і мати Наталки, брат Грицько) – родина українських переселенців. (Сірки - нащадки запорізьких козаків, які намагалися створити там власну державу для переселенців з України. Сірки - справжні господарі, носії культури наших далеких предків.)

Мати- зберегла на цій далекій чужині уклад українського життя — одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази. Вперше вона постає перед очима Григорія «... в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», а «голос у неї такий..., як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона працьовита, любляча, турботлива. У хаті в Сірків усе прибрано, опоряджено за гтарим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка і Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків.

Тема роману: показ страшних, трагічних років періоду масових сталінських репресій; переслідування «політично неблагонадійних».

Головна думка твору: автор переконує і запевняє в тому, що за будь-яких обставин, людина може і повинна бути Людиною. І. Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити

в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження в безсмертя.

Твір закінчується фразою: «Сміливі завжди мають щастя».

 

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных