ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Образ чаші: символ духовного світла й порятунку.У романі жовтий -це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так і людини: жовтими є й сухі бур'яни та трава на тихих вулицях напівмертвого села, і мертві тіла людей, що загинули від голоду. Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає. Головні герої: 1. Мирон Данилович Катранник -звичайний хлібороб, живе за християнськими заповідями, переховує дорогоцінну церковну чашу, за яку йому пропонують врятувати сімʼю від голоду, але він не погоджується, бо чесний перед богом і не може загубити душу; нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. 2. Дарія Олександрівна – його жінка 3. Микола - старший син Мирона; розумний, добрий, справедливий; помирає другим, за бабусею. 4. Андрій – менший син Мирона, один залишився живим, несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян. 5. Оленка – його донька (тільки почала ходити до школи). 6. Христина Григорівна – мати Мирона, світла, чиста, як та правда; першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку. 7. Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами 8. - дорослих, казками - дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей 9. та внукiв, й чужих. 10. Григорій Отроходін – партієць-більшовик, вірить в справедливість Сталіна, за наказом Москви відбирає хліб у селян; фанатичний і бездушний служник нового режиму; навіть колір волосся рудий (символ зла). 11. Никифор Кайданець – коваль. 12. Никифор Сомаха – колгоспний городник. 13. Никифор Петрович – дроворуб з Білорусії. З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:
вересень - розбоєнь жовтень - худень листопад - пухлень грудень - трупень сiчень - могилень лютий - людоїдень березень - пустирень квiтень - гумень.
Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу... Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.
Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.
МАЛАНЮК Євген Филимонович (1897—1968) Так, вийшовши з глухого степу, Любити і ненавидіти Батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, що був готовий за неї віддати своє життя. Той, для кого вона «у кров і мускули вросла». М. Неврлий, критик Євген Маланюк — один із визначних українських поетів XX ст. Він — традиція і модерн, глибина віків і актуальна сучасність, народні джерела і світова культура. Його поезія і доля нерозривно поєднані. Він багатогранний і неоднозначний у своїх виявах — історіософ і міфотворець, ідеолог і лірик, містик і пророк. Є. Маланюк в українській духовній культурі XX століття — найбільший мислитель серед поетів і найбільший поет серед мислителів. Доля його велична і драматична водночас. «Внук кремезного чумака, січовика блідий праправнук», він не стояв осторонь національних змагань: офіцер царської армії стає командиром армії УНР. Після її поразки назавжди покидає Україну і саме в еміграції розквітає потужний талант Є. Маланюка — поета, перекладача, літературознавця. Змінивши зброю воїна («стилет») на зброю поета («стилос»), він став одним із найактивніших діячів українського процесу в еміграції. Уміщений у «Стилеті і стилосі» диптих «Сучасникам», перший вірш якого присвячено М. Рильському, а другий — П. Тичині, є показовим прикладом інтертекстуальності (діалогу між текстами). Перший вірш написано під враженням від збірки Рильського «Синя далечінь» (1922), другий — від перших збірок Тичини. У першому випадку Маланюк вдався до стилізації під улюблений віршовий розмір Рильського — чотиристопний ямб (у тексті окремо відзначив його «коштовні ямби»), а в другому пішов іншим шляхом: виявившись неспроможним відтворити вигадливу модерну версифікацію Тичини, спробував передати ритм його вірша віддаленою подобою — п’ятистопним анапестом. Вірш написаний 1926 р. — фатального для Рильського, бо саме тоді він під тиском критики змушений був прийняти радянську дійсність і почати переорієнтацію з неокласичного оспівування «синьої далечіні» на злободенну поезію. Але це буде пізніше, а поки що Маланюк, не припускаючи й думки про таку сумну метаморфозу «алхіміка мудрих слів», «елліна» і «схимника», виражає щире замилування його книжною поезією, сповненою романтики уявних подорожей до навіяних книгами світів і навіть дарує йому незмінну позицію вірного слугування «чистому мистецтву»: «Краси веселий кондотьєре, несете хрест свій там, ген-ген». СУЧАСНИКИ
Максимові Рильському
Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських піль. Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре, Несете хрест свій там, ген-ген, Серед похмуро-рідних прерій; Ви — еллін, схимник і Гоген!
Навколо — хащі й печеніги, А в кельї — тиші ніжний спів, Реторти, циркуль, колби, книги, І Ви — алхімік мудрих слів.
Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен, Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр — І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! — Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось... І бездонним проваллям дихнула порожня луна. ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. ...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів. І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
Уміщена у збірці «Земля й залізо» поезія «Шевченко» за жанром — сонет. Як відомо, Маланюк поділяв мистецтво на діонісійське та аполлонівське. Тому Шевченко, за Маланюком, втілює діонісійський тип культури, а Пантелеймон Куліш — аполлонівський. Найповніше сонет «Шевченко» можна зрозуміти, лише розглядаючи його в парі з сонетом «Куліш». Разом вони творять своєрідний диптих. За Маланюковою концепцією, нова українська література мала «двоєдине джерело» і двох фундаторів — Шевченка і Куліша. Маланюк наголошує на тому, що «до болю мало» назвати Шевченка поетом і трибуном. Він — «бунт буйних майбутніх рас», «полум’я, на котрім тьма розстала», «лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже». ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це лиш рупор мас, І вже менш за все — «Кобзар Тарас» Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, Полум'я, на котрім тьма розстала, Вибух крові, що зарокотала Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже,— У досвітніх загравах — степа З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати І садок вишневий коло хати.
Іван Багряний (справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін) «Тигролови» «Тигроло́ви» — пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як «Звіролови», згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою «Тигролови». Роман окремими виданнями українською мовою виходив за кордоном 1955 р. (Детройт, США), 1970 р. (Нью-Йорк), 1991 р. (Детройт), а також видавався англійською, німецькою і нідерландською мовами. Історія написання Перебуваючи на окупованій німцями Західній Україні, переховуючись деякий час від ґестапівців у Моршині, Іван Багряний написав твір за 14 днів (під час втечі з далекосхідного концтабору). В основу роману поклав власний гіркий далекосхідний досвід:«Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником... Я не просто писав, я - жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів.[» Твір був вперше надрукований 1944 року у львівському журналі «Вечірня година» у скороченому вигляді під назвою «Звіролови». Того ж року на літературному конкурсі у Львові роман був нагороджений першою премією, яку розділив з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин». Про назву твору Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Через мотиви утечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вольнолюбивим диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона, і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (Григорій — правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного) вступає у боротьбу і вбиває «новітнього тигролова», уособлення радянської імперської системи майора Медвина. Проблематика твору 1. Виживання людини в умовах жорстокого терору; 2. Боротьба добра і зла; 3. Cправедливість і кара; 4. Моральний вибір; 5. Воля до життя і цілеспрямованості; 5. Стосунки людини і природи; 6. Родинні взаємини; 7.Вічність вікових традицій предків; 8. Кохання.
Сюжет Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів. Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з'являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях
у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю українського роду Сірків із Зеленого Клину — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку, — і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові. Вони живуть довго та щасливо! Головні герої роману: 1. Григорій Многогрішний - правнук гетьмана Дем'яна Многогрiшного - дорогою на Колиму наважився на вiдчайдушну втечу, вiдстоюючи своє право бути вiльним. Вiн не може залишатися у "ешелонi смертi", вiн не змирився з приреченiстю на забуття в жахливiй легендi про зникнення душ у пеклi концтаборiв, збунтувався, вирвався з пащi дракона, а це вже перемога людей, а це вже свiдчення нездоланностi духу. Могутня воля до життя, гiдного людини, виносить Григорiя iз експресу смертi, але ж вiн потрапляє у незвiданi, незнайомi мiсця, у тайгу. Та незбориме бажання жити додає сили Григорiю, вiн дотримується закону: заблудився - вмiй знайти дорогу. I коли все ж вiн потрапляє на поселення українцiв у Сибiру, то його, як i всiх їх, охоплює безмежна любов до рiдної землi, стискає у свої обiйми кохання до красунi Наталки. 2. Наталка Сірко - Це особистiсть, яка знає, чого хоче. Вона вiдчуває слова Григорiя: "Пам'ятай про смерть". Наталка проста українська дiвчина, у неї є Батькiвщина. Кохання робить її ще кращою, привабливiшою, жвавiшою: "Горда, як королева, буйна, як вiтер, радiсна, як сонце, мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову... Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня..." 3. Медвин - майор НКВС - новiтнiй тигролов. Вiн полює на гордого, неприрученого тоталiтарною системою молодого "тигра", iз України. 4. Родина Сірків (батько і мати Наталки, брат Грицько) – родина українських переселенців. (Сірки - нащадки запорізьких козаків, які намагалися створити там власну державу для переселенців з України. Сірки - справжні господарі, носії культури наших далеких предків.) Мати- зберегла на цій далекій чужині уклад українського життя — одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази. Вперше вона постає перед очима Григорія «... в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», а «голос у неї такий..., як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона працьовита, любляча, турботлива. У хаті в Сірків усе прибрано, опоряджено за гтарим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати передала й дітям. Наталка і Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. Тема роману: показ страшних, трагічних років періоду масових сталінських репресій; переслідування «політично неблагонадійних». Головна думка твору: автор переконує і запевняє в тому, що за будь-яких обставин, людина може і повинна бути Людиною. І. Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження в безсмертя. Твір закінчується фразою: «Сміливі завжди мають щастя».
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|