ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Уривки із твору, які варто запам’ятати
«До Основ'яненка»
Вірш звернений до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка — українського письменника, прозаїка й драматурга, з творчістю якого Шевченко познайомився завдяки Є. П. Гребінці ще до визволення з кріпацтва. Послання «До Основ’яненка» написано під враженням нарису Г. Ф. Квітки «Головатый (Материал для истории Малороссии)». Невдовзі після створення вірша — наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко, ймовірно, переслав вірш Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові у листі до нього за підписом «Перебендя» (лист не відомий), а після виходу у світ свого першого «Кобзаря» надіслав письменникові і його. Жанр: послання. Вид лірики: громадянська. Провідні мотиви: захоплення героїчним минулим України, усвідомлення ролі минулого в розбудові майбутнього; віра в безсмертя рідного народу. Ідеї: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине»; минуле повинне дати відповідь на питання: «Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»; заклик оспівувати героїчне минуле народу. «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» Епіграф: Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20
Сучасні літературознавці так трактують зміст твору: пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис, її взаємостосунки з народом. Проблеми місця української еліти (нею на той час було і ліберальне панство – козацькі нащадки) в імперській системі Шевченко торкався ще у поемі "Сон", тут же вона стає центральною і розкривається через ряд додаткових: питання слов’янофільства, бездумного поклоніння Заходу, втрата національного ґрунту, поєднання національного та загальнолюдського. Саме у цьому творі Шевченко гостро ставить питання національної незалежності. Гіркою іронією пройняті рядки послання, де йдеться про властиве українцям плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється зокрема і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних думок історичного розвитку країни: Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! А реальна історія складалася не лише зі слави та звитяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки: Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Не варто пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну: Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров'ю, німці-колоністи садять картоплю. Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь. На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни: І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Жанр: послання. Вид лірики: громадянська (патріотична). Провідні мотиви: осуд української еліти, яка зневажає український народ; заклик до соціального примирення заради відродження нації. Ідеї: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу. Особливості побудови: відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами.
Історія створення і видання «Заповіту» Листопад 1845 р. видався мокрий, вітряний, холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла більше, ніж іншим. Він працював тоді в Археографічній комісії і мусив весь час роз'їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Вранці поет виїхав із села В'юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, а надвечір він повернувся до В'юнища зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті серед чужих людей. Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів. Тоді ж написано і вірш «Минають дні, минають ночі». Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В'юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним. Тарас Григорович лежав у чистій, теплій, затишній кімнаті, сумно дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що лишилися невиспіваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного народу доведеться забирати з собою в домовину. Ось у таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…» Вірш написано на Різдво 25 грудня 1845 р. Т. Г. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане найпопулярнішою піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки на його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав тоді автор «Кобзаря» ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів, може, в останній раз сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт. На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет вже вирушив у путь на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії. А «Заповіт» пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам'ять аж поки твір не потрапив на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року, пізніше — у Львові (1863 р.) та Петербурзі (1867 р.). Але найбільшого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка на Україну. Велика заслуга в цьому художника Г.Честахівського, який багатьох із тих, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем, навчив «Заповіту». У різних списках і різних виданнях цей вірш мав різні назви: «Завіщаніє», «Заповіт», «Думка», «Остання воля». З 1867 року за ним закріпилася назва «Заповіт». «Заповіт» став основою для музичних творів багатьох композиторів.
Заповіт» у музиці Цікава історія музики «Заповіту». Через сім років після смерті автора «Кобзаря» громада Львова збиралася вперше відзначити Шевченкові роковини великим концертом. Пісень на слова Шевченка тоді майже не було. Зважаючи на цю прикру обставину, львів'яни звернулися до молодого київського композитора Миколи Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Микола Віталійович охоче погодився виконати це прохання, напружено працював протягом тривалого часу, намагаючись поєднати дух шевченківської поезії зі специфікою української народної пісні, і напередодні сьомих роковин з дня смерті поета надіслав свій твір до Львова. Це був його перший оригінальний твір. У виконанні збірного хору львівської громади він уперше прозвучав у ювілейні шевченківські дні 1868 року. Одночасно з Миколою Лисенком написав музику до «Заповіту» й галицький композитор Михайло Вербицький, проте художній рівень його композиції був нижчий. Текст «Заповіту» в нього співає тенор, а хор підхоплює тільки одну прикінцеву строфу — «Поховайте та вставайте…». Широкого розповсюдження праця галицького композитора не здобула. Із 1868 року хорові колективи виконували цю революційно-національну пісню в дуже урочистій обстановці. Кожного разу під час співу зал вставав. Ця традиція — слухати спів «Заповіту» стоячи — поширилася на всю Україну. 1870 року з'явилася нова, цілком оригінальна мелодія «Заповіту», яка швидко поширилася по всій Україні і незабаром стала популярною народною піснею. Написав її полтавський учитель музики Гордій Павлович Гладкий, самодіяльний хор, що збирався у домі композитора став першим виконавцем його музичної обробки вірша Т. Г. Шевченка «Заповіт». Гордію Павловичу Гладкому пощастило створити хорову мелодію з величезною переконливою силою. У ній вражаюче поєднуються народний гнів до гнобителів і глибока любов до рідної України, заклик до боротьби за волю, за народне щастя і елементи ніжної лірики, яка характеризує українську природу. У музиці Г. Гладкого вдало відтворено узагальнений образ українського народу. Незабаром Гордій Павлович довідався, що його «Заповіт» уже співають полтавські семінаристи, його мелодія звучить у Харківському університеті, що її знають у Києві. Твір Г. П. Гладкого дуже сподобався М. В. Лисенкові. Він зробив у ньому кілька незначних поправок, і пісня полинула у великий світ. Вона переходила від покоління до покоління як дорогоцінний скарб, як велике духовне надбання українського народу. Цей «Заповіт» співаємо ми і сьогодні.
Жанр: вірш-медитація. Вид лірики: громадянська. Проідний мотив: роздуми ліричного героя над долею України; туга за рідним краєм. Ідея: ствердження саможертовності в ім’я України. Віршовий розмір: ямб. Вірш «Мені однаково» входить до циклу «В казематі», який створений в умовах ув’язнення поета як учасника Кирило-Мефодіївського братства. Ідея поезії розкривається через зміст усього твору засобом антитези: ліричний герой, розмірковуючи про власну долю, неначе на терезах совісті, виважує пріоритети між власною долею й долею рідної землі, безкомпромісно обираючи найдорожче — Україну. Глибоке почуття ліричного героя передано за допомогою влучного використання художніх засобів: поряд із яскравими епітетами (люди злії, лукавії, Україна славна, окраденая), поет використовує метафору (злії люди Україну присплять), оксиморон (Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі).
Ісаія — один з великих біблійних пророків — релігійних проповідників і політичних ораторів, які зачіпали в своїх проповідях широке коло не лише культових, а й соціальних та морально-етичних проблем. Викривав відступництво верхівки Іудейського царства від законів бога Яхве, її жадібність і грошолюбство, нещадний визиск безмаєтних, жорстокість до слабких тощо. Погрожував судом і карою Божою, провіщав прихід Месії-рятівника й майбутнє райське життя на землі. Т. Шевченко у своїй творчості не раз звертався до біблійних мотивів і сюжетів. Вірш «Ісаія. Глава 35», написаний 1859 p., є переспівом одного з пророцтв біблійного пророка Ісаї, що містяться в Старому Завіті. Розділ 35 Ісаї, вільний переспів якого зробив Шевченко, належить до найдавнішої частини книги його пророцтв, що датується другою половиною VIII ст. до н. е. Відштовхуючись від змальованої в Біблії картини пишного буяння природи й одужання немічних у майбутньому земному раю, Шевченко переосмислює й конкретизує її, вносячи в неї актуальні, соціально увиразнені акценти й створюючи таким чином натхненний гімн прийдешній перемозі розкутих від кайданів «рабів німих» над своїми гнобителями. Варто зазначити, що переспів біблійного пророцтва є досить точним, яскравим, емоційно наснаженим. Твір Т Шевченка, як і пророцтво Ісаї, містить метафоричні картини майбутнього життя знедоленого народу. Незрячі, кривії, темнії, німі — це образний спосіб показати тих скривджених і морально знівечених людей, які не можуть почувати себе вільними в Росії — величезній «тюрмі народів» (образ «німого» ми вже бачили в поемі Т Шевченка «Кавказ»: у Російській імперії «на всіх язиках все мовчить»). Поет висловлює впевненість, що неправда не може вічно панувати на землі. Зміст біблійної глави — пророцтво про щасливе життя, яке мало колись настати для людей, — Т. Шевченко використав, щоб створити гімн вільним людям на вільній землі. Вільне життя людей на вільній землі — така тема вірша. На відміну від інших поезій Т. Шевченка на біблійні теми, ідейним змістом цього твору є не пафос викриття соціального зла, а пафос ствердження світлого майбутнього. У формі біблійного пророцтва поет висловив свої, навіяні розгортанням визвольного руху, сподівання і мрії про вільне життя народу після перемоги над сучасними йому «владиками». Порівняно з Біблією, вірш має більш виразну соціальну спрямованість: у Біблії немає згадок про «кайдани», «невольничі утомлені руки». Багатий спектр художніх засобів вірша Т. Шевченка. Деякі з них зумовлені самим характером «подражанія» (епітети: руки охлялі — утомлені руки, порівняння: тоді буде скакати кривий, немов олень — кривиє, мов сарна з гаю, помайнуть), але значною мірою у вірші використані й авторські епітети (ріки веселі, омофор золототканий, хитрошитий), метафори (омофор добром і волею підбитий, дебр-пустиня протнеться). Старослов’янізми автор уживає не лише з метою наслідування стилю біблійної глави, але й для надання врочистості, піднесеності власним мріям про майбутнє України: святий омофор, отверзуться уста. Із цією ж метою широко вживаються нестягнені форми прикметників: нива неполитая, луги святне, дива Господнії, шляхи вольнії, широкії тощо.
Окремі крилаті вислови із «Кобзаря» В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра. Свою Україну любіть. Любіть її... Во врем'я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть. І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик... Учітеся, брати мої, думайте, читайте. …хто матір забуває, Того Бог карає. «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!» «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється, ожива, Як їх почує!» «У всякого своя доля, і свій шлях широкий...» «Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим...» Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають...
Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897 – представник романтизму) Пантелеймон Олександрович Куліш — український письменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець, автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада». Псевдоніми — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін. Народився 7 серпня (26 липня по старому стилю) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Через відсутність документів про дворянське походження (хоча його батько і був із козацько-старшинського роду) майбутньому письменнику не дозволили навчатися в університеті. Та все ж кілька курсів як вільний студент історико-філологічного відділення філософського факультету Київського університету Куліш прослухав. Потому самотужки опановував основні гуманітарні науки, вивчав іноземні мови. Він знав майже всі слов’янські, французьку, англійську, німецьку, італійську, іспанську, латинську та староєврейську мови. Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко...», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плетньова посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятилітньою дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською (Ганною Барвінок), з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко. Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду...» Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо. Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку (Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим. Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті... «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда». Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває). Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму на Україні. Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам П. Куліш розчарувався і в державній службі, і в своїх «москвофільських» орієнтаціях. З'являється 1876 року Емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін... П. Куліш оселяється на хуторі Мотронівка. Тут господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура забороняє і вилучає з продажу. Бо після емського указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний розвиток, як це робив Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884). Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про видання прогресивних журналів і газет... Тим часом світ швидко змінювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, долаючи духовні вершини. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897 року з життя на своєму хуторі. «Чорна рада»
За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі». Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького (доба Руїни). У "Чорній раді" та наступних спробах змалювати національну старовину в художній прозі Куліш пішов шляхом вальтерскоттівського відображення історії. В епілозі до російського видання "Чорної ради" він прямо протиставив свою історико-повістувальну манеру гоголівській: "<...> У малоросійських повістях Гоголя міститься небагато етнографічної та історичної істини, але в них відчувається загальний поетичний тон Малоросії. Вони ближче підходять до наших народних пісень, аніж до самої натури, яка відбивається в цих піснях". За словами автора, в "Чорній раді" він виконав "завдання, котрого досі не наважився поставити перед собою жоден малоросіянин, саме — написати рідною мовою історичний роман, у всій строгості форм, притаманних цьому роду творів", тобто романам вальтерскоттівського типу.
Історична основа З глибоким знанням доби й законів історичної романістики у творі відтворено події Руїни, коли на Правобережній Україні гетьманував Павло Тетеря, а на Лівобережній наказним гетьманом був Яким Сомко. З ним за булаву змагалися полковник І. Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький, якому й вдалося її спритно захопити на чорній раді у Ніжині у червні 1663 року, після чого він скарав своїх суперників на смерть. Описуючи час кривавого розбрату, письменник раз по раз згадує недавнє, славетне минуле України, її славетних діячів, як-от Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю і Наливайка, Нечая і Морозенка. У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками ("кармазинниками"), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала Чорна рада, що в ній узяли участь народні низи — "чернь" (звідси й назва ради). Джерела Основним історичним джерелом для написання роману Пантелеймону Кулішу слугував Літопис Самовидця та Г.Граб’янки, а літературним зразком — романтичні романи шотландського письменника Вальтера Скотта. Проблематика Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей. Сюжетні лінії: історична (експозиція – приїзд полковника Шрама та його сина на хутір Череваня, зав’язка – зустріч Шрама із Сомком, кульмінація – чорна рада, розв’язка – страта Сомка і Васюти, героїчна смерть Шрама) та любовна (експозиція – приїзд полковника Шрама та його сина на хутір Череваня, зав’язка – зустріч Петра з Лесею, кульмінація – двобій Петра з Кирилом Туром, розв’язка – одруження Петра і Лесі). Композиція Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама чорна рада. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору. У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління. Твір починається й закінчується сценою на хуторі Хмарищі, що є своєрідним обрамленням. Конфлікт Центральним у "Чорній раді" є конфлікт, який став наскрізним у Кулішевій творчості, — між державобудівничим і руїнницьким началами в українській історії. Перше у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), друге — запорозька стихія й національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил — державо - й культуротворчої та руїнницької — й убачає письменник трагедію України. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|