Окремо варто сказати про тероризм, як один із найбільш нецивілізованих методів розв’язання конфліктів. 2 страница

Інтегральний націоналізм (від лат. integro відновлюю, поновлюю). Це націоналізм, що розвивається за умов відсутності чи ущемленої державності і має на меті колишнього становищя нації, повноцінне її функціонування. Через умови становлення дуже часто цей різновид націоналізму характеризується ультрарадикалізмом, екстремізмом. Особливістю інтегрального націоналізму є ігнорування приватного інтересу, повне його підпорядкування національній справі, загальному інтересові.

Найбільш відомими прикладами реформаторського націоналізму П. Альтер вважає Японію та Туреччину із деякими застереженнями Китай, Єгипет та Іран після 1921 р. «Реформаторський націоналізм постав із потреби захисту, утвердження себе супроти економічного контролю, іноземного культурного впливу та політичної опіки. У той же час він пристосував західні моделі, аби модернізувати політичне та економічне життя в межах даного соціального порядку і оновити склеротичні адміністративні структури».

У контексті нашого розгляду – а саме з погляду ролі ідеології націоналізму у становленні націй як культурних спільнот, варто виділити ліберальний (демократичний) націоналізм, що здійснив вирішальний вплив на процес націоставлення у Західній Європі. Він обґрунтував ідейні засади тієї політичної практики, що виявилася найбільш успішною. Ліберальний націоналізм не вважав націю найвищою цінністю. Бог, гуманізм, свобода найбільш значимі для ліберального націоналізму цінності, але без здійснення свободи націй його вважали неможливим здійснити і ці вищі цінності. Він не був поєднаний з ксенофобією і вважав збереження нації як культурної спільноти сумісним із здійсненням індивідуальних прав і свобод. Не був він також експансіоністським: як спосіб узаконення влади він ґрунтувався, по сутті, на праві націй на політичне самовизначення у формі збігу кордонів держави з етнічними кордами. Цей вид націоналізму зумовив той спосіб формування національної держави, при якому одна нація стає провідною у національному русі, об’єднуючи навколо себе національні меншини у спільному політичному самовизначенні. «Провідний» етнос перетворює деякі елементи своєї етнокультури (мова, державні символи тощо) у засіб, що об’єднує всі етнічні групи в одну політичну спільноту. Під «етнічними групами» маються на увазі не лише «субетноси» провідного етносу (бойки, лемки, гуцули, русини), а також і національні меншини, тобто представники інших етносів, що мають десь-інде історичну територію свого проживання.

28.Напрями етнополітики, загальнодемократичні принципи національної політики.

Напрями етнополітики

Етнополітика – система тактично-стратегічних дій, заходів і намірів держави в галузі регулювання етноісторичних, етико-культурних та ін. взаємин народів (етносів) як між собою, так і з державою.

Етноплюралізм – напрям, що забезпечує створення рівних етнокультурних етнополітичних умов для усіх етносів у межах функціонування спільної політичної нації згуртованої титульним етносом. Коли держава виділяє кошти на підтримку самобутності того чи іншого етносу.

Інтеграція – напрям, що має на меті консолідацію, злиття представників різних етносів у єдину спочатку політичну, а потім і культурну спільність. Наприклад: створення нації із етнічного конгломерату (США);

Асиміляція (уподібнення) – напрям, що має на меті досягнення національно-культурної однорідності, шляхом цілеспрямованого уподібнення. У даному напрямі розрізняють три різновиди:

а) добровільна (природна) виходить із потреби окремих представників певного етносу соціалізуватися у іноетнічному середовищі. Назустріч чому і йде держава, що приймає імігрантів;

б) вимушена передбачає створення державою панівного етносу таких соціально-політичних умов, за яких представник але підпорядкованого етносу зможе себе реалізувати, засвоївши культуру панівного етносу.

в) насильницька – характеризується застосуванням адміністративного тиску проти тих, хто прагне зберегти свою етнічну ідентичність.

Дискримінація (від лат. розрізнення розділення) – ущемлення етнічних меншин, у політичних, громадянських, соціально-економічних правах та свободах.

Сегрегація (відділення) - крайня форма дискримінації; обмеження прав та свобод за мотивами расової чи національної належності.

Розрізняють: 1)інституціальну сегрегацію – створення паралельних закладів для представників різних рас, етносів; 2)територіальну сегрегацію створення умов для окремого проживання (резервації, гетто, банту стани).

Геноцид (знищення роду) – територіальне створення умов для окремого проживання. Повне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками, або створення життєвих умов розрахованих на вимирання цих груп.

Принципи національної політики

У рамках критичного етнополітичного мислення можна визначити такі принципи національної політики, характерні для демократичної держави та суспільства:

1. Принцип національного самовизначення. Для корінного народу він передбачає право на політичне самовизначення аж до створення власної держави. Для корінних етнічних угрупувань цей принцип втілюється у різних формах національно-культурної автономії.

2. Відсутність переваг для будь-яких етносів, повага до національної гідності.

3. Увага держави до питань міжетнічної взаємодії вчасне їх вирішення. Формування «вчасне вирішення» звучить навіть дещо банально. Проте затягування з вирішенням проблем веде до виникнення соціально-політичної напруженості. Вона може перерости у конфронтацію, а та вилитись у конфлікт. Міжетнічний чи-національний конфлікт страшний тим, що він зачіпає такі глибині струни національної душі, які раз ущипнувши, уже дуже важко заспокоїти. Недарма стосовно міжнаціональних конфліктів утвердився песимістичний афоризм «Національні конфлікти не вирішуються, а знекровлюються». Тому завдання політиків – вчасно вирішити питання міжетнічної взаємодії. Не дозволити йому стати причиною конфлікту.

4. Вирішення проблем міжетнічної взаємодії на загальнодемократичних засадах консенсусу, толерантності, компромісу і найголовніше – неприпустимості стереотипного підходу до вирішення питань і проблем міжетнічної взаємодії.

5. Виваженість відсутність тиску. Адміністрування при виправленні деформацій у міжетнічній взаємодії.

6. Розгляд життя народів як самодостатньої цінності, без спроб ці народи «ощасливити». Це зазвичай, призводить лише до «ланцюгової реакції взаємної ненависті».

7. Недопущення критичної межі етнополітичної стабільності. Європейські вчені вважають, що вона становить мінімум 75% корінного етносу у складі політичної нації. Зважаючи на цей показник, європейські держави намагаються навіть і не наближатися до нього. Французи вважають для себе загрозливим становище, коли корінний етнос становить 82% від загальної чисельності населення Франції.

29.Типи міжнаціональних конфліктів та шляхи їх вирішення.

В основу типології беруть причини виникнення конфліктів.

Насамперед виділяють конфлікти з приводу неспівпадання етнічних та державних кордонів. Справа у тому, що державні кордони не збігаються з межами проживання окремих народів. Тут можливі дві варіації: або народи ніколи не мали своєї держави і є поділеними між державами інших народів (Курди поділені державними кордонами: Туреччини, Сирії, Ірану, Іраку) або проживають у рамках спільного кордону багаточисленні народи (Російська Федерація).

Конфлікти заради збереження прожиткового рівня. У їх основі лежить велика різниця у економічному розвитку регіонів (Ломбардія у Італії, Каталонія у Іспанії).

Конфлікти з приводу збереження етнічної самобутності. Тут можливі варіанти:

1) з приводу перенаселення емігрантами й дискримінації на власній території корінного етносу (Такі конфлікти розгорялися за радянського часу у Прибалтійських країнах);

2) з приводу економічних наслідків господарювання. Так, Башкирія за радянського часу зазнавала 8-кратного перевищення межі допустимого індустріального тиску на природу, Каралкалпанія стала жертвою обміління Каспію;

3) з приводу вибору мови спілкування;

4)релігійного протистояння;

5)конфлікти з приводу цілеспрямованої асиміляційної політики. Вони виникають через протидію держав спробам етнічних меншин захистити себе від асиміляційного тиску корінної нації. Наприклад, турки, що проживають у Болгарії, не хочуть ставати «болгарами мусульманської віри», курди у Східній Анатолії - «гірськими турками»;

6)конфлікти на ґрунті великодержавних зазіхань. У таких конфліктах національні меншини, що проживають у сусідніх державах використовують для провокування конфлікту. Власну історію великодержавники подають у месіанській формі, силкуючись відродити свою «колишню велич». Історичними прикладами розгортання таких конфліктів є потуги відродити «Великий Ізраїль», «Велику Сербію», «Великий Азербайджан», «Великий Азербайджан», «Велику Румунію», «Єдиную і нєдєлімую Расію».

Історичний досвід і сучасні події налаштовують на песимістичний лад стосовно вирішення міжетнічних конфліктів. Так, Північно - ірландський конфлікт триває уже понад 100 років. У Лівані 25 років, Ізраїльсько-арабський 55 років, десятки років ведуть боротьбу проти Іспанії баски.

Останнім часом, на прикладі Югославії, виник навіть новий термін і підхід – міжнаціональні конфлікти не вирішуються а «знекровлюються».

30. Панівна еліта: поняття і структура. Сучасні концепції політичних еліт.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї

Правляча еліта складається з трьох взаємопов´язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій, її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов´язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших учених, які заклали підвалини так званої макіавеллістської школи (у працях Н. Макіавеллі найвиразніше сформульовано теорію еліт і політичного лідерства), нині зазнають критики за надмірне піднесення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, цинічне ставлення до боротьби за владу. У сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції еліт.
Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Провідні положення цих теорій такі:
1. Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями й показниками в найважливіших для всієї держави сферах діяльності. Згідно з Фрейдом, це наділена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили.
2. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою.
3. Формування еліти — це наслідок природного добору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії на зміну аристократії прийшли приватні підприємці, які, своєю чергою, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам.
Ціннісні теорії еліти найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах.
Теорії елітарної демократії ґрунтуються на розумінні демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок не розглядається тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску громадян, емоційної неврівноваженості та радикалізму.
Проте дійсність виявилася дещо суперечливішою. З'ясувалося таке: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства у сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання й реалізацію соціально-економічних прав громадян на працю, страйк, соціальне забезпечення.
Концепції плюралізму (або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати в усіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних — утворює свою власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різноманітних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас.
Відмінності між елітою і масами відносні, умовні й нечіткі. Головний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.
Антиподом плюралістичного елітизму є ліво-ліберальні теорії еліт. Найповніше таку теорію викладено в книзі Рай- та Мілса «Панівна еліта» (1959). Автор на прикладі політичної системи США показує, що влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто маси пасивного, практично безправного населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; верхнього, де ухвалюються найважливіші політичні рішення.
Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів дуже обмежені. Захоплення ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах забезпечує людям владу й таким чином конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли обіймуть високі пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.
Нинішні політичні діячі, як правило, поділяють провідні засади існуючої ринкової системи і вбачають у ній оптимальну для сучасного суспільства форму соціальної організації. Через те в політичній діяльності вони прагнуть гарантувати стабільність суспільного ладу, підвалинами якого є приватна власність і плюралістична демократія.

Сучасна політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована й істотно розрізняється залежно від конкретної країни й сформованих соціально-політичних умов. Все це спричиняє складність і різноманіття її класифікацій.
За рівнем компетенції розрізняють національну, регіональну й місцеву еліти.
За місцем у системі влади виділяють правлячу, що безпосередньо володіє державною владою, і опозиційну (контреліта).
За обсягом владних повноважень еліта ділиться на вищу, середню й адміністративну.
Вища — включає в себе провідних політичних керівників, їхнє найближче оточення й тих, хто займає вищі пости в законодавчій, виконавчій і судовій владі (безпосереднє оточення президента, прем’єр-міністр, його заступники й провідні міністри, спікер парламенту, керівники депутатських фракцій), чисельно досить обмежене коло людей (100-200 чоловік), що приймають найбільш значимі для суспільства політичні рішення.
Середня — формується з величезної кількості виборних посадових осіб; парламентаріїв, сенаторів, депутатів, губернаторів, мерів, лідерів різних політичних партій і суспільно-політичних рухів. Середня еліта становить приблизно 5 % дорослого населення.
Адміністративна — включає вищу верству державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органах державного управління.
Системи відбору в еліту.
Залежність динаміки розвитку суспільства від ефективності політичних рішень, які приймає еліта, вимагає й ретельного відбору осіб для виконання владних — управлінських функцій. Існує дві основні системи відбору, рекрутування еліти: гільдій та антрепренерська (підприємницька). У чистому виді вони зустрічаються досить рідко. Антрепренерська система більше характерна для демократичних держав. Система гільдій — для авторитарних і тоталітарних держав, хоча її елементи широко застосовуються й у демократичних державах, особливо в економіці й державно-адміністративній сфері.
Для системи гільдій характерні:
• Закритість, відбір претендентів на вищі пости з нижчих прошарків самої еліти, поступове просування по сходах службової ієрархії.
• Наявність високих вимог для заняття посад. Це можуть бути вік, стаж роботи, освіта, партійність, національність, характеристика керівництва і т. д.
• Невелике, закрите коло селекторату (людей, що здійснюють відбір). Як правило, у нього входять лише члени вищого керівного органа або один перший керівник — голова уряду, фірми й т. ін.
• Кооптація, призначення зверху як головний спосіб заняття керівних посад.
• Тенденція до відтворення існуючого типу еліти.
Антрепренерська система багато в чому протилежна системі гільдій і характеризується:
• Відкритістю, можливістю для представників різних груп претендувати на заняття лідируючих позицій.
• Невеликою кількістю формальних вимог.
• Широким колом селекторату, що може містити в собі всіх виборців країни; високою конкурентністю відбору, гостротою суперництва згідно з виборчими законами.
• Першорядною значимістю особистісних якостей, суспільної активності, умінням захопити привабливими ідеями й програмами.
• Можливістю досягнення певної пропорційності в еліті різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів.
Обидві системи мають як позитивні, так і негативні сторони. Антрепренерська система більше цінує видатних особистостей. Вона відкрита для молодих лідерів і нововведень. У той же час її певними недоліками є відносно більша ймовірність ризику й непрофесіоналізму в політиці, порівняно слабка передбачуваність політики, схильність до надмірного захоплення зовнішнім ефектом. У цілому ж, як показує практика, антрепренерська система рекрутування еліт добре пристосована до динамізму сучасного життя.
До числа сильних сторін системи гільдій належить врівноваженість рішень, менший ступінь ризику при їхньому прийнятті, низька ймовірність внутрішніх конфліктів, більша передбачуваність політики. Головні цінності цієї системи — консенсус, професійний досвід, наступність. У той же час системі гільдій властиві бюрократизація, організаційна рутина, консерватизм. Вона утруднює виправлення помилок й усунення недоліків з ініціативи знизу. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової дегенерації еліти, що виражається в її нездатності виконувати керівні функції в соціальній системі, її відриву від суспільства й перетворення у привілейовану касту.

31.Сутність, функції політичної еліти.

Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

· представляють в політиці групові інтереси;

· створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

· формують мету і перспективи розвитку суспільства;

· ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти:

· суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;

· необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;

· політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

· управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;

· пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики

Основні функції політичної еліти. Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.
Функції політичної еліти:

· Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп.

· Віддзеркалення інтересів в політичних установках.

· Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.).

· Створення механізму втілення політичних задумів.

· Призначення кадрового апарату органів управління.

· Висунення політичних лідерів.

32.Типи та ознаки політичної еліти.

Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.

Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами:

· економічна вагомість;

· політичний статус;

· популярність;

· професіоналізм у своїй сфері діяльності;

· підтримання власного авторитету;

· увага до суспільної думки.

Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:

· члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;

· головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;

· спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;

· заперечує спонтанність формування;

· посадова вимога — точне виконання директив керівництва;

· ігнорує громадську думку.

У західній політології еліту поділяють:

· за особистими якостями — на статичну і виконавчу;

· за типом впливу — на професійну і групову;

· залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;

· за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.

Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

· на основі крові;

· на основі приватної власності;

· на основі інтелектуальної продуктивності.

На його погляд, еліта крові характерна для до індустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.

Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає увагу концепція "національної аристократії" В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично.

Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав "національною аристократією", як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період.

Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв'язувати національна аристократія.

33.Соціальна природа, функції політичного лідерства.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

Залежно від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють типи:

— демократичний тип лідера, який підтримує дух співпраці, співучасті у вирішенні питань;

— автократичний, який повинен мати високі професійні й особисті якості, аби перемогти опонентів;

— плутократичний (часто це лідери "тіньової" економіки).

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставить суспільство, мають виконувати такі функції:

— виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація. Варто зауважити, що видатні політичні лідери здатні не лише виявити дійсні інтереси груп, які вони репрезентують, позбавити їх ілюзій, уявних інтересів, а й суттєво змінювати систему політичних інтересів своїх прихильників, подаючи їм нові ідеї, знаходячи нетрадиційні шляхи їх реалізації. Проте захоплення харизматичних лідерів власними ідеями, їх прагнення впливати на формування системи інтересів первинних суб'єктів політики може мати й трагічні наслідки для суспільства;

— організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер має ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень. Для лідерів загальнонаціонального масштабу важливою є здатність до узгодження інтересів супротивних груп, пошуків компромісу та шляхів утвердження загальнонаціональної згоди, тобто інтеграції всього суспільства, його орієнтації на досягнення спільних цілей;

— соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їхні природні права, підтриманні порядку та законності, недопущенні неконвенційних форм політичної активності;

— забезпечення зв'язку між владою та масами, і, натомість, упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значущість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях, дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, а й сприяти розвитку їх власних громад янських рис, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

Ще як варіант – з ншого джурела

Провідні ознаки підпорядковані функціям політичного лідара:

консолідування громадян навколо спільних цілей і цінностей;

визначення та прийняття оптимальних політичних рішень;

соціальний патронаж, тобто заступництво, протегування, захист мас від беззаконня, бюрократії тощо;

забезпечення, політичного, інформаційного, емоційного зв’язку влади та мас;укорінення у свідомості мас оптимізму, надихання на досягнення проголошення цілей.

34. Вимоги до політичних лідерів у демократичному суспільстві.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

Перш ніж завести, мову про політичного лідера з огляду на нашу політичну ситуацію доцільно зупинитися на alter ego лідера – політичному ватажкові, це поняття почав розробляти французький соціолог Густав Лебон.

Політичний ватажок – суб’єкт політичної діяльності яскраво вираженого популістського спрямування. Популіз (від. лат. populus-народ) синонім демагогії, прагнення завоювати політичний авторитетне здійснення обіцянками, запровадженням з населенням, спекуляціями іменем народу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: