Порівняння різних політичних концепцій щодо оздоровлення економіки

Політична культура (від лат. — cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.

Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».

У ширшому розумінні політична культура — це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні — це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.

Структуру політичної культури становлять політичні знання, політична ідеологія та психологія, політичний досвід і традиції, норми, взірці й засоби політичної діяльності.

На думку американсько-канадського політолога Девіда Істона, політична культура — сукупність лише тих вірувань і уявлень, які явно визначають політику. На відміну від політики як сфери безпосередньої дії, політична культура є сферою суспільних уявлень про світ політики й відповідних норм поведінки.

Відомий дослідник політичної культури американський соціолог Деніел Белл слушно зауважив: вчинки людей залежать від того, що вони думають, як відчувають, у що вірять. Політична культура, за Беллом, складається з ідей, припущень, цінностей, переконань, які зумовлюють політичну дію. Вона є фільтром або лінзою, крізь яку політичні актори бачать світ. До речі, Д. Белл вважав себе соціалістом в економіці, лібералом у політиці й консерватором у культурі.

Існують відповідні параметри, які визначають структуру політичної культури. Найважливішим компонентом політичної культури є тип світосприйняття, ті світоглядні засади (соціалістичні, ліберальні, націоналістичні), якими керується більшість членів суспільства. Другий компонент — цінності. Йдеться про поняття добра й зла, справедливості, щастя, які використовують у своїй поведінці соціум, група, людина. До політичної культури належать також політичні й моральні норми, що діють у суспільстві. Серед моральних норм виокремлюють норми — звичаї, переважно неписані, й норми — настанови, визначені директивним шляхом. І норми-звичаї, й норми — настанови відображаються в Основному.

Законі країни. Конституція є трансформаційним засобом політичної культури.

Отже, політична культура — поняття, яке виражає рівень політичної компетенції людини, групи, суспільства та їхню готовність (чи неготовність) діяти відповідно до прийнятих у цьому суспільстві цінностей, принципів і норм.

У кожному суспільстві політична культура виконує відповідні функції. Пізнавальна функція пов'язана з теоретичним осмисленням політичного життя та використанням політичних знань у практичній діяльності політичних партій, владних органів; нормативно-регулювальна виявляється в ідеалах, політичних нормах, традиціях, що утверджують соціальну злагоду в суспільстві; сутність виховної функції — у формуванні особистості на засаді системи цінностей суспільства, які забезпечують реалізацію соціальних і національних інтересів; функція політичної соціалізації полягає у забезпеченні входження людини в політику шляхом засвоєння всіх панівних норм і орієнтирів, цінностей і зразків політичної поведінки.

Отже, політична культура є засобом організації, показником рівня розвитку політичного життя суспільства, а також фактором формування масової політичної свідомості, політичної соціалізації людини.

Типи політичних культур. Найвідомішу класифікацію політичних культур запропонував американський політолог Габріел Алмонд, який визначив чотири типи політичної культури: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) і тоталітарну.

Англо-американська політична культура є світською і прагматичною, виступає як зіткнення групових інтересів, кожен з яких має право на існування. Ця культура вирізняється загальнонаціональним консенсусом.

Визначальною тут є та обставина, що не тільки партія, яка перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія, що зазнала поразки, також, хоча саме їй це визнання дається нелегко. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід просто потерпіти до наступних виборів.

Англо-американська політична культура за партійними симпатіями визначається як центристська. Електорат обох провідних партій (республіканської та демократичної) тяжіє до центру, що виключає як правий, так і лівий радикалізм.

Континентально-європейська політична культура має мішаний або перехідний — між традиційним і сучасним суспільством — характер. Водночас зі світським сприйняттям політики як зіткнення групових інтересів тут зберігається розуміння політики як боротьби ідеалів, зіткнення Добра й Зла. Електорат різко поляризується на лівих і правих за очевидної слабкості центру. Кожна партія, що перемогла, прагне здійснити національну історію «спочатку», «переграти» її. Переможена сторона чекає свого часу, щоб примусити історію рухатись у зворотному напрямку.

Останнім часом континентально-європейська культура тяжіє до центризму, принципів плюралізму, готовності захищати права політичної меншості, нагадуючи тим самим англо-американську культуру. Визнання прав та інтересів іншої сторони створює передумови для спадкоємної історії, запобігання її трагічній циклічності.

Авторитарно-патріархальна політична культура визнає головною цінністю сім'ю. Суспільство загалом розглядається як велика родина на чолі з «батьком». Ідеалом цієї культури є «цар — батюшка», його піддані соціально незахищені, захистити їх може тільки їхній володар. Для підданих притаманні як вірність царю, так і прагнення до свободи.

Тоталітарна політична культура провідною категорією вважає спосіб дій людини, що нагадує автомат. Тоталітарна культура прагне зруйнувати традиційні культурно-цивілізаційні цінності, дискредитувати їх.

Ґрунтовну класифікацію історичних типів політичної культури розробив також польський політолог Є. Вятр. Критерієм його типології є зв'язок політичної культури з суспільно-політичними формаціями й відповідними політичними системами. Польський політолог виокремлює такі типи політичної культури: традиційну, що відповідає рабовласницькому та феодальному суспільствам; буржуазно-демократичну як тип капіталістичного суспільства; соціалістичної демократії як тип політичної культури соціалістичного суспільства. Кожний історичний тип політичної культури характеризується певними різновидами й має доповнюватися національними, соціально-класовими й регіональними підходами до аналізу.

Аналізуючи типи політичних культур, слід уникати перебільшення значення будь-якої з них.

Сьогодні всесвітня історія багатьом уявляється як невпинний переможний поступ західної цивілізації, що повсюди демонструє свої переваги. Хоча правда й у тому, що нині, як ніколи, цивілізації й культури Заходу та Сходу активно взаємодіють і впливають одна на одну. Вони спроможні досягти подібних результатів, ідучи до мети різними шляхами й застосовуючи різні методи. Сучасний світ надзвичайно великий і складний, щоб ним можна було управляти з одного центру. Крім того, будь-яка цивілізація, в тому числі й західна, не настільки бездоганна й універсальна у своїх політичних потенціях, щоб бути еталоном для всього світу.

Термін «ідеологія» (від грецького idea — поняття і logos — учення) у науковий обіг уперше ввів французький учений Дестюд Детрасі (1754—1836) у своїй праці «Елементи ідеології».

У політичній науці існують різноманітні підходи до визначення поняття «політична ідеологія». Марксизм, наприклад, виходить із того, що ідеологічні доктрини залежать від матеріальних умов життя суспільства, а тому вони є теоретичними уявленнями, які відбивають колективні інтереси. Неоанархісти вважають, що ідеологія породжена масовою свідомістю. Ідеологію нерідко визначають і як «служницю влади», яка не має серйозної ваги та значення в політиці.

Більшість учених вважають, що політична ідеологія є формою політичної свідомості. В широкому розумінні — це синтезована сукупність поглядів, що віддзеркалюють і захищають інтереси тієї чи тієї суспільної групи, її мету й завдання під час завоювання й утримання влади. У вужчому розумінні політична ідеологія — доктрина, яка обґрунтовує прагнення відповідної групи на владу або її використання і тому передбачає ту чи ту стратегію політичних дій.

Політична ідеологія здійснює відповідні функції. Теоретико-концептуальна функція формує головні положення, які розкривають інтереси й ідеали того чи того класу, верстви, нації, держави. Програмово-політична функція переводить соціально-філософські принципи та ідеали в програми, гасла, вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов'язана з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань, виборчих блоків. Функція оволодіння масовою політичною свідомістю населення досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї та положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням населення про стиль життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей. У демократичному суспільстві політична ідеологія здійснює свої функції на етапі входження громадян у політичне життя; тоталітарне суспільство силоміць утверджує ідеали панівної ідеології у свідомості громадян і їхньому повсякденному житті.

Політична доктрина (від лат. doctrina — учення) — засадничий принцип діяльності суб'єктів політичного процесу, заснований на певній політичній ідеології. У політичній доктрині відображається розуміння політичної системи, шляхів її розвитку, засобів і методів розв'язання політичних проблем, вибору політичних пріоритетів. Політична наука виокремлює такі доктрини: лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, фашизм.

Лібералізм і консерватизм як політико—ідеологічні доктрини

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — це політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського устрою, вільного підприємництва й демократичних свобод.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодального суспільства груп власників. Ідеологія раннього лібералізму (витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVIІ—XVIII ст.) мала прогресивне значення, адже в ній сформульовано провідні принципи нового суспільного ладу, який змінив феодалізм. Прихильники лібералізму вимагали від парламенту обмеження прав монарха, скасування привілеїв дворянства й духовенства, встановлення конституційного ладу й доступу представників третього стану (купці, підприємці, управлінці) до управління державою. Це, на їхню думку, забезпечує основні політичні права громадян: право особи на приватну власність, демократію, зокрема свободу слова, друку, віросповідань, проведення зібрань тощо.

Вважається, що лібералізм — це не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Відносини між людиною і державою повинні мати договірний характер. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатися в економічне життя суспільства. Лібералізм ґрунтується на положенні, що світ підпорядковано законам, які нам не підвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії.

Ідеологами раннього лібералізму на Заході були Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск'є, у XIX ст., коли лібералізм став популярним, — Іммануїл Кант, Г. Гегель, Томас Джефферсон, Джеймс Медісон, у Росії — Михайло Сперанський, в Україні — Михайло Драгоманов.

Для М. Драгоманова, зокрема, саме людина є основою соціального устрою, найвищою цінністю, гарантією прав якої може бути лише вільна, самоврядна асоціація (громада, а не держава). Громадянське суспільство, за Драгомановим, еволюціонує від первісного роду й племені до політичної общини, стрижневим завданням якої є забезпечення прав людини і громадянина, недоторканність для «поліції без судової ухвали» особи й помешкання, «недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари».

Неолібералізм як різновид традиційної ліберальної ідеології сформувався на етапі трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. В цей час формуються принципово нові уявлення про функції і роль держави. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» посідає ідея «держави добробуту», допускається втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції, контролю за соціальними витратами.

Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» Президента США Франкліна Рузвельта, який обстоював необхідність державного регулювання в економіці, консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; участі мас у прийнятті управлінських рішень. Теоретиками неолібералізму вважаються американські політологи Дж. Гелбрейт — автор теорії конвергенції двох суспільно-політичних систем і Д. Белл, який обґрунтував доктрину постіндустріального, або інформаційного, суспільства.

Однією з класичних течій політичної ідеології є консерватизм (від латинського conservare — зберігати, охороняти). Консерватизм виник як реакція феодально-аристократичної еліти на Французьку буржуазну революцію кінця XVIII ст., як апологія феодальних цінностей і дворянських привілеїв.

Прихильники консерватизму (до речі, цей термін уперше використав французький письменник Ф. Шатобріан) виступили за пріоритет наступності перед новаціями, за визнання непорушності природного стану речей, моральних принципів, що є засадами сім'ї, релігії та власності. Консерватизм виявляється у двох основних формах: як апологія традиційних порядків і як ностальгія за втраченим соціальним статусом. Незважаючи на різні форми, ця течія має такі основні риси: визнання недосконалості людської природи та обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконання у нерівності людей від природи; шанобливе ставлення до Конституції як до порядку, даного Богом; упевненість у необхідності панування закону й законослухняності як форми індивідуальної свободи тощо. Збереження минулого (традицій, стабільності, авторитету, ладу в суспільстві, свободи й відповідальності) здатне зняти всі нинішні напруження, а тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь.

В Україні ідеї консерватизму обстоював В. Липинський, який доводив необхідність для України саме монархічного ладу, обґрунтовував його правомірність. Політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, у якому втілюється українська національна ідея. Цю ідею, на думку В. Липинського, започатковано державницькою діяльністю Богдана Хмельницького.

Неоконсерватизм формується як сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і обстоює: у політичній сфері посилення елітарних тенденцій в управлінні державою, зміцнення законності й порядку; в економічній сфері — звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання; у соціальній сфері — економічний реалізм, скорочення соціальних витрат. Неоконсерватизм синтезував не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичні уявлення лібералізму, соціалізму, інших соціально-політичних учень. Сучасні неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною державною регламентацією всіх сфер суспільного життя.

Знання сутності й провідних рис неоконсерватизму дає можливість краще зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, проаналізувати деякі загально-цивілізаційні закономірності розвитку сучасного суспільства та напрями доконечних структурних змін у ньому.

Соціалізм і соціал-демократія

Ідеї соціальної справедливості відомі в усьому світі з найдавніших часів. Соціалізм (від латинського socialis — суспільний) — політична теорія, яка стверджує ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва у різноманітних формах, відсутності експлуатації людини людиною, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від кількості та якості затраченої праці.

Соціалізм як поняття має в науці різноманітні дефініції. Провідними серед них є два підходи: марксистський і соціал-демократичний. Перший визначає соціалізм як першу фазу комунізму, суспільно-економічну формацію, що приходить на зміну капіталізму й характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, здійсненням принципу «від кожного — за здібностями, кожному — за працею», забезпеченням на цих засадах соціальної справедливості та гармонійного розвитку особистості.

У XIX ст. це вчення особливу увагу приділяло революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню необхідності диктатури пролетаріату, розробленню стратегії й тактики революційної боротьби.

Проте реалізація соціалістичної ідеї у практично-політичному плані здійснювалася через масове соціальне насильство, цілковиту заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Усе це призвело або до цілковитої ліквідації соціалізму (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), або до реформування економіки на ринкових засадах (Китай, В'єтнам). Своєю чергою, це негативно відбилося на уявленні про соціалізм як політичну доктрину.

Соціал-демократична концепція визначає соціалізм як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією капіталізму, а його поступовим реформуванням зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і розвитком соціального партнерства. Головні цінності соціал-демократії: свобода, справедливість, рівність і солідарність. Визначальна умова утвердження соціалізму — здійснення справжньої демократії.

Соціал-демократія як політична течія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третині XIX ст. Одним із перших розгорнене обґрунтування соціал-демократичної ідеї зробив Едуард Бернштейн (1850—1932). Провідні положення цієї концепції: перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталу (поліпшення матеріальних умов громадян, підвищення заробітної плати, скорочення робочого часу); соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу, ідея соціалізму — це морально-політичний ідеал: «кінцева мета ніщо, рух — усе».

У сучасному світі існує понад 80 партій соціал-демократичної орієнтації, що налічують близько 20 мільйонів чоловік. Більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, заснований у 1951 році.

У центрі уваги соціал-демократії — ідея створення «соціальної держави» як інструменту формування «солідарного суспільства», де мають поєднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Своє практичне втілення ця ідея дістала в ряді європейських країн. Це — органи економічного самоврядування у Франції, інститут соціального партнерства у ФРН і Австрії. У Швеції робітники мають право участі в управлінні виробництвом як співвласники підприємств, а також у перерозподілі прибутків для повнішого задоволення соціальних потреб. Проте небезпека тут полягає в тому, що не можна без кінця — краю перерозподіляти суспільний пиріг, оскільки люди, захопившись цією справою, забувають випікати новий, свіжий.

Нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих соціал-демократією моделей «демократичного соціалізму», «держави загального добробуту» значно підірвали її авторитет у європейській суспільній думці.

Ідею побудови соціально відповідальної держави висловлювали й українські демократи. На думку М. Грушевського, актуальне завдання української демократії — «соціалізувати державу й заразом удержавлювати соціальне життя в широкому розумінні цього слова". Українська державність має бути головним гарантом таких соціальних і моральних цінностей, як добробут «робочих людей», суспільна злагода, соціальна справедливість, згода людей усіх національностей, право людини на власний «етичний шлях».

Демократична, соціальна, правова держава є одним із засадничих конституційних положень в Україні, зафіксованих в Основному Законі.

Короткі висновки

Політична культура — надзвичайно містке поняття. Кількість його визначень наближається до п'ятдесяти. Єдиний виразний критерій, який дає змогу більш-менш чітко окреслити це поняття, полягає у розмежуванні двох сфер політичного буття: інституційної та орієнтаційної. Політична культура — сфера не безпосередньої дії, а суспільних уявлень про світ політики та відповідних норм поведінки.

Різні типи політичних культур (англо-американська, континентально-європейська, авторитарно-патріархальна, тоталітарна) свідчать про різноманітність форм цивілізаційного розвитку, своєрідність кожної з них.

Немає нічого неприродного в тому, що багатовікова бездержавність і розчленованість українського суспільства сьогодні обернулася фрагментарністю, відсутністю цілісності його політичної культури. Розвиток політичної культури в сучасній Україні великою мірою залежить від цілеспрямованих політичних, економічних, соціальних перетворень, від рівня політичної культури владної еліти.

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в конкретних політико — ідеологічних доктринах, у яких відбиваються прагнення тієї чи тієї групи осіб до влади й намагання сформувати громадську думку відповідно до цієї мети.

Лібералізм як політична доктрина, в основі якої — ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва, вельми популярний серед прихильників демократичного політичного устрою суспільства. Авторитет консервативної ідеології зумовлений умінням поєднати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства. Сучасні модифікації лібералізму й консерватизму дістали обґрунтування в неоліберальній і неоконсервативній доктринах.

Соціалізм і соціал-демократія як політичні доктрини досить поширені у світовій політичній практиці. Не всі положення соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку дійсністю. Втім це не знецінює ключової тези марксизму про закономірну потребу творення суспільства, в якому буде подолане відчуження людини від праці, засобів виробництва. Йдеться про осмислення соціалізму як теорії та світоглядної концепції, що взаємодіє і розвивається з іншими вченнями й соціальними теоріями світової культури.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: