НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ БЮДЖЕТУ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

Досягнення соціальної і економічної стабільності є головним завданням держави. Значне місце при цьому відводиться розвитку та реформуванню системи пенсійного забезпечення, яка має критичне значення для соціального розвитку держави.

Для України проблема пенсійного забезпечення є досить актуальною, тому що на даному етапі відбувається старіння населення, що призводить до зростання пенсійного навантаження на працюючих. В результаті маємо незбалансованість доходів і витрат Пенсійного фонду.

Питання реформування пенсійної системи України розглядалися такими вченими як: C. О. Левицька, С. І. Галашко, Л. О. Омелянович, Н. С. Рад та ін. Вченими були розглянуті необхідність і проблеми, перспективи і наслідки реформування пенсійної системи, а також її влив на досягнення сталого розвитку держави. Але проведені дослідження мають суперечливий і дискусійний характер, що обумовлює необхідність подальшого вивчення запропонованої теми.

Метою даної роботи є дослідження рівня розвитку пенсійної системи України, визначити напрямки її реформування.

Найвагоміший вплив на реформування пенсійної системи мають демографічні фактори. За останні 10 років пенсіонери становлять 30% постійного населення України. Надалі співвідношення змінюватиметься не на користь працюючих через зменшення зайнятого населення та збільшення тривалості життя людей старшого покоління.

Так, на сьогодні кількість платників внесків на пенсійне страхування складає 15,2 млн., а кількість пенсіонерів – 13,8 млн., тобто платник внесків фінансує 90,8% середньої пенсії, а в деяких регіонах і більше.

Прогноз демографічної ситуації в Україні до 2050 року можна побачити на рис. 1.

Рис. 1. Прогноз чисельності пенсіонерів до 2050 р.

Аналіз рис. 1 свідчить про те, що кількість платників внесків до 2050 року зменшиться на 25%, а одержувачів пенсій зросте на 8%, тобто збільшиться навантаження на працюючих громадян через збільшення диспропорції в співвідношенні людей молодого та похилого поколінь.

Одним з напрямків вирішення проблеми співвідношення людей похилого віку та платників страхових внесків є підвищення пенсійного віку. Підвищення пенсійного віку істотно поліпшує фінансову спроможність Пенсійного фонду, що має велике значення для оптимізації видатків державного бюджету, спрямування його коштів на потреби соціального й економічного розвитку.

Подальше підвищення пенсійного віку для жінок і чоловіків до 62 років дасть змогу у 2025 р. збільшити обсяги зайнятості на 0,7 млн. осіб, або на 4%. Якщо ж підвищення віку продовжити до 65-річного порогу, приріст зайнятості становитиме 1,1 млн. осіб у 2031 р., або 6,1%. Це додатково забезпечить, відповідно, 4,0% та 6,1% ВВП порівняно з тим, якби пенсійний вік залишався на сучасному рівні. Разом із збільшенням кількості платників внесків, зменшення кількості одержувачів дає можливість істотно покращити баланс Пенсійного фонду. За інших рівних умов, поточний баланс (різниця між надходженням внесків та видатками на виплату пенсій з власних коштів) при досягненні 61-річної межі збільшиться у 2021 р. на 10,7%, при досягненні у 2025 р. 62-річної межі – на 16,8%, у 2031 р. 65-річної межі – на 25,4%. Це дасть можливість Пенсійному фонду уникати дефіциту власних коштів ще деякий час після того, як підвищення пенсійного віку буде зупинено і навантаження на платників внесків почне зростати [1].

Мобілізації додаткових коштів до бюджету Пенсійного фонду може сприяти звільнення солідарної системи від невластивих для неї видатків (зокрема на фінансування дострокових і пільгових пенсій).

Обмеження максимального розміру пенсії, що виплачується із солідарної системи; поступовий перерозподіл частки внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника, ефективна державна політика скорочення безробіття, стимулювання народжуваності буде сприяти підвищенню ефективності пенсійної системи.

У висновку необхідно зазначити, що для реформування пенсійної системи необхідно: встановити пряму залежнiсть розмiру пенсiї вiд розмiру внесків; забезпечити точний облiк перiодiв зайнятостi, заробiтної плати та сплачених внесків; впорядкувати систему призначення пiльгових пенсiй; стимулювати пiзнiший вихiд на пенсію; вилучити програми соцiальної допомоги з пенсiйної системи. Можна стверджувати, що впровадження усіх зазначених напрямків на практиці дасть поштовх для ефективного розвитку пенсійної системи України та приведе до зменшення розбалансованості бюджету Пенсійного фонду України.

Фінанси як категорія існують об'єктивно та підпорядковуються економічним законам. Від рівня пізнання їхньої суті та призначення залежить їх використання в економічній системі держави. Водночас будь-яке використання фінансів владними структурами держави є суб'єктивним, тобто на ньому позначаються інтереси певних економічних, соціальних і політичних сил, які можуть не збігатися з інтересами суспільства або більшості його членів.

За умов демократичної держави з ринковою економікою основним призначенням фінансів є забезпечення зростання суспільного добробуту. Для досягнення поставленої мети здійснюється жорстке правове регулювання щодо використання фінансів в економічних і соціальних процесах.

Побудова ефективної фінансової системи потребує великих наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів, впливу цих процесів на всі аспекти життя держави. У процесі функціонування фінансів виникають певні відносини між суб'єктами створення й використання фондів фінансових ресурсів. Ці відносини мають свою складну структуру, де проявляються інтереси кожного із суб'єктів, значною мірою ґрунтуючись на суперечності. Гармонізація цих інтересів — величезне й складне завдання законотворчої діяльності в державі.

Правове регулювання фінансових відносин, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які певного часу поширюється дія правової норми; регламентують права й обов'язки юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Суб'єктами фінансових відносин є держава, громадяни та підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, є системою фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, у розділі 2 Конституції України, де йдеться про права, свободи та обов'язки людини й громадянина, статтею 67 визначено, що кожна особа зобов'язана сплачувати податки і збори за порядком і розмірами, встановленими законом.

У статті 92 зазначено, що виключно законами України встановлюються державний бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки і збори; засади щодо створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи.

Питання, що торкаються фінансової системи, визначаються також у статтях 95—99,116,119,143 та в деяких інших. На основі Конституції приймається низка законів, що регулюють певні сфери фінансових відносин. Це насамперед Закони "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування України" та ін.

Від імені держави організаційну роботу з виконання чинного законодавства проводять фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становите держави, розробку та реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.

На колегії розглядаються проекти нового фінансового законодавства, звіти керівних працівників міністерства та підзвітних йому фінансових органів, проекти бюджету і питання контролю за його виконанням. В апараті міністерства створюються управління і відділи. На Міністерство фінансів покладені такі основні функції:

підготовка проекту державного бюджету України, подання його до Кабінету Міністрів, а після схвалення від імені уряду до Верховної Ради;

організація виконання бюджетів, підготовка звіту про його виконання та подання звіту на затвердження до Верховної Ради, розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів із фінансових питань;

обґрунтування основних положень фінансової політики держави і подання на розгляд уряду і Верховної Ради України концепції бюджетної та податкової політики;

розгляд і реалізація управлінських рішень, пов'язаних із використанням фінансових ресурсів;

здійснення контролю за дотриманням фінансового законодавства всіма органами управління;

керівництво оперативною роботою фінансових органів різних рівнів;

контроль, ревізія, перевірка фінансово-господарської діяльності всіх державних організацій, установ і підприємств.

Фінансові органи державної адміністрації, а також виконкомів місцевих рад базового рівня виконують свої функції відповідно до чинного законодавства.

Управління фінансами підприємств здійснюють їхні фінансові служби. Відповідно функціонують фінансові підрозділи і на рівні міністерств та відомств. їхні повноваження дещо різняться щодо підприємств різних форм власності.

До числа органів, що здійснюють управління окремими ланками фінансової системи, належать також Державна податкова адміністрація, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Пенсійний фонд, Міжбанківська валютна біржа, Рахункова палата. їхні права та обов'язки визначаються відповідними законами.

← prev content next →

Показники оцінки фінансового стану підприємства У залежно від мети та завдань аналізу фінансового стану підприємство вибирають оптимальний комплекс показників та напрямків аналізу. Класифікація основних показників оцінки фінансового стану підприємства: 1. Показники оцінки майнового стану підприємства 2. Показники оцінки ліквідності та платоспроможності 3. Показники оцінки фінансової стійкості і стабільності підприємства 4.Показники рентабельності підприємства 5. Показники ділової активності 6. Показники прибутковості (рентабельності) 7. Показники акціонерного капіталу До основних показників, що характеризують майнового стану підприємства належать: частка активної частини основних засобів, коефіцієнт зносу основних засобів, коефіцієнт оновлення основних засобів, коефіцієнт вибуття основних засобів (формули розрахунку тема 8 (8.5)). Сума засобів у розпорядженні підприємства дає загальну вартісну оцінку активів на балансі підприємства розраховується за формулою: Частка активної частини основних засобів =-03x4 o 100% де, В03ач- вартість активної частини основних засобів; Вад - вартість основних засобів. Згідно нормативними документами під активною частиною основних засобів розуміють машини розуміють машини, обладнання і транспортні засоби. Зростання цього показника в динаміці-позитивна тенденція. Показники оцінки ліквідності та платоспроможності Ліквідність підприємства - це здатність підприємства швидко продати активи й оплатити свої зобов'язання. Ліквідність підприємства характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів і короткострокової заборгованості. А наліз ліквідності припускає облік майбутніх змін ліквідності, ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Аналіз ліквідності доповнюється показником платоспроможності. Платоспроможність підприємства - це здатність підприємства виконувати свої платіжні зобов'язання. Аналіз платоспроможності підприємства доцільно здійснювати як за поточний, так і на прогнозований період. Поточну платоспроможність доцільно оцінювати на підставі звітного балансу, порівнюючи платіжні засоби з терміновими зобов'язаннями з використанням платіжного календаря. Індикатором платоспроможності підприємства є відношення суми надходжень коштів і постійних витрат. Оцінка ліквідності і платоспроможності припускає розрахунок показників: Величина власних обігових коштів капіталу - характеризує ту частину власного капіталу підприємства, що є джерелом покриття поточних активів підприємства і відображається у підсумках звіту про власний капітал. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Коефіцієнт покриття (Кп) характеризує співвідношення оборотних активів і поточних зобов'язань. Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за 1,0. Зростання його - позитивна тенденція. Орієнтовне значення показника підприємство встановлює самостійно. Воно залежатиме від щоденної потреби підприємства у вільних грошових ресурсах і розраховується за формулою: де, ПА- поточні активи, грн; ПЗ - поточні зобов'язання, грн. Крім коефіцієнта покриття для оцінки рівня ліквідності розраховують коефіцієнти швидкої і абсолютної ліквідності. Коефіцієнт швидкої ліквідності (Кшл) розраховується діленням найбільш ліквідних активів та активів, які швидко реалізуються (грошових коштів і дебіторської заборгованості), на поточні зобов'язання розраховується за формулою: де, ГК-грошові кошти, грн; ДЗ-дебіторська заборгованість. Середнє значення коефіцієнта К =0,5...0,6. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Ка). (платоспроможності) показує можливість негайного погашення частини короткострокових зобов'язань. Рекомендована нижня межа цього показника 0,2, розраховується за формулою: Частина власних оборотних коштів у покритті запасів - це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Рекомендована нижня межа цього показника - 50%. Частка власних оборотних коштів у покритті запасів -- (9.5) де, ВОК - власні оборотні кошти; А-усього активів. Основними показниками, які характеризують фінансову стійкість підприємства, його незалежність від позикових коштів, є коефіцієнти автономії, фінансової стабільності (власних та позикових коштів), фінансового лівериджу (залежно від довгострокових зобов'язань), забезпеченості власними коштами, фінансової залежності, відношення позикових і власних коштів, маневреності робочого та власного капіталу. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами характеризує рівень забезпечення підприємства власними коштами і розраховується як відношення суми фактичної наявності джерел власних і прирівняних до них коштів (за винятком сум заборгованостей за розрахунками з учасниками, доходів майбутніх періодів, резерву майбутніх витрат і платежів, реструктуризованого боргу) до суми наявних оборотних активів, підприємства. Цей коефіцієнт обчислюється за формулою: де, ВК - власний капітал; ОА -оборотні активи, грн.. Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим показником коефіцієнта забезпечення власними коштами, розраховується за формулою:

Згідно з п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу сільські, селищні та міські ради у межах їх повноважень і з урахуванням граничних розмірів ставок встановлюють своїми рішеннями місцеві податки і збори, які є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Оскільки плату за землю віднесено до місцевих податків, місцеві ради на виконання вимог чинного законодавства мають прийняти рішення про встановлення податку на майно в частині плати за землю і, зокрема, визначити ставки земельного податку та перелік пільг зі сплати податку. Загальні засади встановлення податків і зборів визначено ст. 7 Податкового кодексу.

Відповідно до пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 цього Кодексу рішення про встановлення місцевих податків та зборів, і зокрема плати за землю, офіційно оприлюднюється до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування встановлюваних місцевих податків та зборів.

До 25 грудня року, що передує звітному, органи місцевого самоврядування повинні подати рішення щодо ставок земельного податку та наданих пільг зі сплати земельного податку до контролюючих органів (п. 284.1 ст. 284 зазначеного Кодексу).

У зв’язку з тим, що наведена вище норма набрала чинності з 01.01.2015 р. і відповідні рішення місцевими радами не приймалися, платники земельного податку у 2015 р. обчислюють суми податкових зобов’язань станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого подають податкові декларації з плати за землю із застосуванням ставок, які діяли до 31.12.2014 р. (пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу). У 2015 р. податкові зобов’язання з плати за землю визначаються за формою, затвердженою наказом № 865.

Водночас у 2015 р. Держземагентством України для проведення індексації нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення та сільськогосподарських угідь визначено коефіцієнт 1,249. Оскільки для визначення розміру плати за землю використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, землекористувачам (землевласникам) необхідно звернутися до територіальних органів Держземагентства України за місцем знаходження земельних ділянок і отримати інформацію про нормативну грошову оцінку таких земельних ділянок.

Крім того, для окремих категорій землекористувачів нормами Податкового кодексу визначено умови, за яких вони можуть бути платниками плати за землю.

Зокрема, при переході права власності на будівлі (та ін.) земельний податок на земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на земельну ділянку (до 01.01.2015 р. — з дати реєстрації права власності на нерухоме майно).

Законом № 71 змінено редакцію частини першої п. 288.1 ст. 288 Податкового кодексу. Так, підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку, як і раніше, є договір оренди такої земельної ділянки, але оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства. Нагадаємо, що типову форму договору оренди земельної ділянки затверджено постановою № 220.

З огляду на викладене, землекористувачам необхідно звернутися до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (згідно з повноваженнями, визначеними ст. 122 Земельного кодексу) та оформити протягом 2015 р. право власності або користування.

Слід звернути особливу увагу на те, що Законом № 71 окремим категоріям землекористувачів скасовано пільги зі сплати земельного податку, тому у них виникає обов’язок нараховувати та сплачувати податок на загальних підставах.

Відповідно до пп. 12.3.7 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу місцевим радам не дозволяється встановлювати індивідуальні пільгові ставки місцевих податків і зборів для окремих юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів.
Детальніше: http://www.visnuk.com.ua/ua/pubs/id/8022

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: