Основні правила ділового спілкування

Ділове спілкування підсвідоме здійснюється на певній відстані між людьми, причому виділяються такі види зон спілкування:

Інтимна зона (15 - 46 см) - спілкування з близькими, батьками, родичами.

Особиста зона (46 - 120 см)- відстань спілкування з друзями і однодумцями.

Зона соціального спілкування (1,2 - 2,0 м) - відстань на переговорах з приятелями і колегами по роботі.

Формальна зона (2,0 - 3,6 м) - ділові переговори, візити до вищих чиновників.

Загальнодоступна або публічна зона (більше 3,6 м) - спілкування з великою групою людей.

Величина кожної зони залежить не тільки від ситуації, а й від національно-культурного поля особистості, від статусу партнера, з яким ведеться спілкування, від власного настрою. У діловому спілкуванні вироблені такі найбільш прийнятні правила:

- слід дотримуватись міри у дистанціюванні (не треба надмірно віддалятись і не надто наближатись до партнера);

- дистанція між партнерами повинна відповідати ситуації;

- не варто починати спілкування з відстані більш ніж 4 м. Найбільш прийнятними на такій дистанції може бути посмішка чи кивок головою на знак привітання;

- перші фрази краще говорити на відстані соціальної зони (залежно від близькості відносин з партнером);

- найбільш головними, важливими ідеями, інформацією з партнером обмінюються в особистій зоні;

- відстань треба долати поступово, а не перескакувати через одну чи дві зони. У такому разі легше досягти згоди, виважено розв'язати проблему;

- не порушати визначену зону, особливо інтимну, в ділових стосунках це є неприйнятним.

Нерідко ділове спілкування порівнюють з грою в шахи, де неможливо "закреслити" непродуманий хід. Якщо хід вже зроблено, ситуація змінюється, і наступні ходи необхідно робити за нових умов.

Моя майбутня професія – лікар.

З давніх-давен людина задумувалася над своїм призначенням на Землі. Таке питання ставив і наш великий національний поет Т.Г. Шевченко:
Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?

Людина шукає шляхи самовираження, самоствердження, насамперед у професії, яку свідомо обирає. Правильний шлях до вибору головної справи життя може окрилити, дати можливість розкрити себе як особистість. А помилка, стихійне, непродумане рішення може привести до моральної трагедії.
Відомий український філософ Г.С. Сковорода стверджував ще у XVIII ст., що обов’язком кожного громадянина є пошук «сродної» праці через самопізнання.

Людина крок за кроком повинна відкрити в собі ті нахили, обдарування, що приносили б потім справжнє моральне задоволення. Але треба неодмінно пам’ятати, що будь-яка праця – не лише знаряддя здобуття слави, а й труднощі, розчарування, які неминучі в кожній творчій роботі. Тому вибір найважливішого шляху, яким буде крокувати людина протягом майже усього життя, дуже відповідальний.

Є професії досить поширені, про які інакше, як з повагою, не можна й говорити. До них з повною відповідальністю можна віднести професію медичних працівників. Дійсно, іноді трапляється, що життя людини залежить цілком від втручання лікаря, від його дій, вміння поставити правильний діагноз, призначити й своєчасно провести лікування. Дуже часто можна почути: «Вся надія на вас, лікарю…» У цих словах немає перебільшення.

Історія розвитку медицини багата іменами чудових лікарів, які врятували своєю майстерністю й творчим підходом до праці життя десяткам, сотням людей. Залишили після себе добру славу: В. Бехтерєв, А. Богомолець, М. Петров, І. Гре-ков, М. Амосов та багато інших майстрів лікарської справи. Рушійною силою таланту цих подвижників була відповідальність перед людьми. Відповідальність за свої дії обов’язкова в будь-якій професії, але у діяльності лікаря вона набуває особливого значення, бо має відношення до найважливішого й найдорожчого для людини – його життя. Внаслідок цього професія лікаря є не тільки почесною, але й відповідальною.

Обираючи шлях благородного служіння людям, потрібно бути готовим й до тих труднощів і розчарувань, що час від часу стають на перешкоді титанічної діяльності лікаря. Наприклад, не зміг пережити смерть хворої профессор С.П. Коломнін. У 1886 році він покінчив життя самогубством, коли трагедією завершилася операція із застосуванням нового у той час методу анестезії.

Звичайно, це винятковий випадок, але він доводить те, скільки треба сил, щоб не зігнутися під вагою відповідальності за результати своєї роботи.
Професія лікаря – це боротьба. Боротьба зі смертю, стражданнями людей. Боротьба за життя й здоров’я. Щоб прийти до успіху, треба навчитися любити життя у всіх його проявах, навчитися любити людей, в ім’я котрих працюєш.

У тих, хто лікує, постійно повинен бути присутнім дух доброзичливості. Це аксіома. І страшно, коли людина, яка одягла білий халат, за своєю вдачею байдужа.
Чудова українська письменниця Ліна Костенко відзначала: Єдиний, хто не втомлюється – час. А ми живі, нам треба поспішати Зробити щось, лишити по собі.
А лікар, насамперед, залишає в серцях людей почуття вдячності за уважне ставлення, чуйність, доброзичливість.

Мовленнєвий етикет

Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої.

Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців — це і показник культури суспільства.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

Мовний етикет — це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Термін етикет походить від французького слова etiguette, що означає ярлик, етикетка.

Український мовленнєвий етикет, на думку М. Стельмаховича, — це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. "Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу... Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів".

Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні вимоги. Їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність.

С. К. Богдан зазначає, що мовний етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності.

Подібне традиційне розуміння мовленнєвого етикету встановилося в лінгвістичній, соціо- і психолінгвістичній літературі. Проте мовленнєвий етикет можна розуміти й значно ширше — як форму нормативної мовленнєвої поведінки в суспільстві в цілому. Головне призначення етикету, в тому числі й мовленнєвого, — встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування — вплив однієї людини на іншу, регуляція поведінки об'єкта спілкування суб'єктом.

Без знання прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не володіючи вербальними формами вираження ввічливих взаємин між людьми, особистість не може правильно встановити різноманітні контакти з оточуючими, тобто, не може з найбільшою користю для себе і для оточуючих здійснити сам процес спілкування.

Існують формули мовного етикету. Відомо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої діяльності. Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: "хто — кому — чому — про що — де — коли". Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо). Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняють ті, що "вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули".

Названі елементи мовного етикету "покликані репрезентувати насамперед увічливість співбесідників". Дотримуючись правил мовного етикету, ми "передусім засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народові"1

Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями ввічливих взаємин між комунікантами, у результаті багаторазової повторюваності стали стійкими формулами спілкування, стереотипами — типовими, стійко повторюваними конструкціями, що використовуються практично в усіх ситуаціях спілкування і являють собою готові формули не лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх лексичної наповненості. Без таких стереотипних виразів, механічно відтворюваних у типових мовленнєвих ситуаціях ввічливості, обійтися, очевидно, неможливо. Вони вмотивовані стилістично, функціонально, оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів спілкування.

Мовленнєвий етикет студентів, як етикет взагалі (складова культури), не існує поза часом і простором. Це обов'язково конкретний етикет конкретного суспільства (чи його прошарку) на певному історичному етапі розвитку цього суспільства.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: