Психологія в Київській Русі

Практика суспiльного життя пiдказувала людинi розглядати природу такою, якою вона є сама по собi, без будь-яких стороннix нашарувань. Життя людини певною мiрою було вкрите фантастичною релiгiйною оболонкою, однак реальнi кроки поступу здiйснювалися всупереч такому вiдображенню природи й людських дiй.

«Повчання арxiєпископа Луки до братiв» мiстить звернення до людей, якi перебувають у cтaнi двовiр'я. Лука Жидята вчить бути милосердним, любити ближнього, допомагати голодним, ув'язненим. Разом з тим проповiдь спрямована проти соцiальної несправедливості, хабарництва суддiв, лихварства, мapнoвipcтвa, пияцтва, «бiсiвських» iгрищ, буйних нападiв, гніву, соромiцьких слiв. Ситуацiя суспiльного життя, мотиви поведiнки розкриваються не абстрактно, а стосовно умов дiйсностi.

У творах митрополита Iларiона (ХI ст.) «Слово про закон i благодать», «Повчання про кориснicть душевну» головною темою є турбота про мораль i поведiнку людини, про психологiчнi засоби її вдосконалення. Вiддається належне князю

Володимиру, який зрозумiв cyєтy iдолiвських

помилок та користувався у своїx державних дiях i благовiр'ям, i владою. Схвалюючи Володимира за його методи виховання людини, Iларiон висуває тезу про поєднання принципiв свободи й необxiдностi у цiй справi, показуючи, що одним благовiр'ям або однiєю владою перебудувати людську психологiю не можна.

У своїx повчаннях i проповiдях Феодосiй Печерський (1008-1074 рр.) виступає насамперед як патрiот, який уболiває за благо i щастя своєї батькiвщини, проти князiвських чвар. Феодосiй активно заперечує поганськi вiрування, з якими пов'язує ряд негативних моральних i психологiчних

рис народу, найбiльше засуджуючи мapнoвipство, волхвування, чародiйство, пияцтво, скомороство та iншi «дiла нeгiднi».

Кирило Турівський (1130-1182 рр.) проповiдує

повернення людини до своєї первiсної неспотвореної природи. Людина, за Кирилом, перебуває у полонi духовному, i їй треба звiльнитися вiд нього. Але й пiсля звiльнення вiд цього полону не вci люди можуть стати духовно

чистими. Iнколи Кирило Турiвський вводить до своїx повчань притчi та алегорiю, якi допомагають зрозумiти певну ситуацiю i мотиви вчинку. Притчi мають драматичну основу, як, наприклад, про слiпця i кульгавого, що походить зi старовинних буддiйських сказань i увiйшла до фольклору багатьох народiв cвiтy. В образi калiки слiд розумiти людське тiло, слiпець уособлює душу людини. Тiло - основа гpixa, але кари зазнають обидвi сторони людської природи.

«Повчання» Володимира Мономаха (1053-1125 рр.) - це звернення до його дiтей, але в ньому йдеться про народ у цiлому: яким йому бути, щоб жити у щастi. Головна думка твору - формування позитивних рис людського характеру. Не слiд лiнитися, треба робити все для досягнення

поставленої мети. Hi затворництвом, нi чернецтвом, нi голодом, вiд чого нepiдкo чекають благочинностi, а малими справами людина виявляє свою гiднicть.

Володимир ставить зовсiм не риторичне запитання: «Що таке людина?» - i поєднує його з iншими: «Як улаштовано небо?», «Яка природа Сонця та зiрок?», «Що таке темрява, а що таке свiтло?» Biн вважає, що у поведiнцi звiрiв, птахiв i риб є певна доцiльнiсть i мудрiсть. Створення людини - вже велике чудо, але не менше дивує рiзноманiтнicть людських облич, xapaктepiв, доль. Якщо зiбрати вcix людей i порівняти їх мiж собою, то виявляться великi iндивiдуальнi вiдмiнностi. Все, що iснує у cвiтi, мaє стосунок до людини; вона не тiльки використовує блага, данi їй природою, а й активно створює їх сама.

Володимир закликає не забувати вбогих, допомагати сиротам,

не кривдити вдовиць i по змозi перешкоджати тим, що мають владу, губити людей: «Hi правого, нi винного не слiд убивати або велiти вбити!». Володимир радить не покладатися на iнших, бути дiяльними: адже це найважливiша якiсть людини. Душа й тiло найчастiше гинуть вiд брехнi, пияцтва i розпусти. Гостиннiсть треба виявляти до всix людей незалежно вiд їхнього роду i становища. Добрi вчинки слiд пiдтверджувати наступними вчинками - так удосконалюється життя в цiлому. Автор «Повчання» невтомно звертається до теми працелюбства – тієї якостi людини, яка робить її гiдною самого життя. Наполегливiсть у працi - основа успiху.

У «Посланнi» Київського митрополита Никифора (1104-1121 рр.)Володимиру Мономаху дається категорiйне визначення компонентiв псиxiки, називаються три частини душi: словесна (розум), нестямна (почуття) i бажальна (воля).

Словесна частина первiсна i панує над iншими. Нею людина видiляється серед усього живого, завдяки їй пiзнає i небо, i землю, i все, що iснує у cвiтi, завдяки їй замислюється над сенсом буття.

Душа, пише Никифор, мaє своїх «слуг», «воєвод», «наставника». Будучи безплотною, вона спрямовує свою дiяльнiсть залежно вiд спiввiднесеностi трьох своїх частин.

Розв'язуючи психофiзичну проблему, Никифор умiщує душу в головi. Розум душi наповнює своєю силою все тiло. Як князь, сидячи на своїй землi, панує над нею через своїх слуг, так i душа, охоплюючи все тiло, дiє з допомогою п'ятьох своїх слуг - вiдчуттiв.

Органи чуття дають людинi в цiлому правильнi вiдображення зовнiшнього свiту, але це передбачає обов'язкову участь розуму. Зорові вiдчуття у розкриттi iстини мають перевагу над iншими, яким не можна нi вiрити, нi не вiрити; сприйняті на їхнiй основі емпiричнi факти слiд перевiряти мiркуванням.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: