Гностик Валентин та його історія пліроми і кеноми

Валентин є найяскравішим виразником західного або олександрійського гностицизму і, може бути, досить характерним представником, як і Карпократ, гностицизму взагалі. По крайні мері, Іполит II свідчить, що школа Валентина розпалася на західну, італійську та східну. Значить, в ній знаходилися зародки і східного гносиса. І св. Іриней приписує Валентину якусь особливу роль в історії гностицизму, кажучи, що «Валентин - перший, надаючи древнім вченням гностичної єресі особливий характер, вчив так...», і, між іншим, сам виробляє вчення Валентина від східних гностиків, офітів. За поданням Іринея, валентініанство є «скорочення всіх єретиків», і той, хто «вразить» його, спростує будь-яку єресь[23, c. 213].

Його глибокодумна, блискуча усією розкішшю поетичної фантазії система знайшла багатьох послідовників і справила таке враження на сучасників, що dii minorum gentium (боги малих народів) гносиса мимоволі підкорилися її переважному впливу. Гносис Валентина при цьому більш, ніж будь-яка інша система, нам відома, тому що про нього більше збереглося джерел, і по його системі складено звичайне ходяче уявлення про гносис. Проти валентініанства власне направляв свій твір - «Проти єресей» Іриней ліонський. Проти системи Валентина спрямовані і зауваження знаменитого Орігена, який у тлумаченні на Євангеліє Іоанна мав на увазі коментар учня Валентина Іраклеона на це євангеліє[14, c. 105].

Гнозис Валентина не представляє однорідного цілого. Частковими поправками вже Птолемей вніс в його систему закінченість. Загалом вона представляє релігійну поему, складену майстерно з точки зору поезії і з філософської підкладки, яка виступає тут ясніше, ніж в інших гностичних доктринах. Ця релігійна поема за своїм планом ясно розпадається на дві частини, тісно пов'язані між собою і на початку і в закінченні. Це - історія «пліроми» і історія «Кеном», історія самого чистого буття і історія безумовної порожнечі, чистого небуття. Та й інша половина в свою чергу складаються з двох моментів, з створення та відтворення.

Одним з основних положень гностичної теорії є ставлення до Бога: "Вони (Валентинианом) проголошують Його безначальним, безмежним, нескінченним, невидимим, вічним...". Цей Бог, якого Валентин так само називає Проархом, Архе або Бітосом породжує допомогою Харіс або Сігу (що можна перевести з др.греч. як Блаженство або Мовчання) еони Нус (Розум) і Істину. Поняття еону сходить до вавилонської космогонії, де позначає космічний період, вік. Для Валентина це вже більш складне поняття, яке є складовою частиною духовної ідеальної Всесвіту. Від Нуса і Істини відбуваються ще 28 еонів. Вся ця сукупність складає Плерому (Повнота). Остання вміщує в себе весь ідеальний світ, який є істинним. У певному сенсі її можна порівняти зі світом ідей Платона. Бог у Валентина стоїть вище і не пов'язаний з плеромою. Його представником і верховним еоном є Нус. Еони нічого не знають про Бога і це незнання є основою розвитку всієї Плероми.

Опис Плерома у Валентина міфологічно і його еони діють подібно язичницьким богам. Один з нижчих еонів Софія зробила спробу зустрітися з Богом і пізнати Його. Але шлях їй перегородив Горус (Хрест), який був зовнішнім вартовим Плерома. Концепція Валентина цікава тим, що Ісус на землі як би повторює шлях Софії, який завершується розп'яттям на хресті. Софія була посаджу на своє місце. Вона породила Пристрасть, матір'ю і Деміурга - творця матеріального світу[19, c. 243].

На противагу Плеромі останній називався Кіноми (Порожнеча). Валентин вважав його злом. Але при створенні матеріального світу в нього була закладена частинка, насіння духовності Плерома. Валентин вважав, що цей світ складається з трьох сутностей, "що відбулися від трьох причин: перша матеріальна, яка народилася від Пристрасті; друга душевна або тваринна, яка була дочкою звернення, а третина духовна, Минулий від уяви". Людина також складається з цих трьох сутностей (матерія, душа, дух) і через останню він пов'язаний з Плеромою. Таке вчення Валентина по Тертулліану[20, c. 143].

Незважаючи на те що вчення Валентина блискуче розроблено теоретично, воно передбачає практичну реалізацію. Іншими словами, Валентин учив про реальний шляхи подолання наслідків падіння і повернення людей, причетних Плерома, до Бога.

Це повернення можливо завдяки тому, що в людях присутній божественне насіння, духовна іскра з вищого світу. Мета світового процесу, таким чином, полягає в тому, щоб люди, що володіють цим атомом-іскрою, згадали про своє божественне походження, щоб вони розвинули свою початкову природу, завдяки чому покинули б матерію і повернулися до Отця, в абсолютний спокій і досконалість Повноти божественної життя[22, c. 49].

Найбільша перевага Валентинової системи полягає в абсолютно новому метафізичному (хоча і був одягнений в поетичну форму) погляді на матерію. Давня думка знала тільки дві вистави про матеріальне буття: або, як в індійському пантеїзмі, а також у елеатів, це буття було лише суб'єктивним привидом, обманом духу; або ж, як в решті грецької філософії, матерії приписувалася безумовно самостійна реальність. У Валентинової системі вперше матеріальне буття ясно визначається в своєму справжньому істоту як реальність умовна, а саме - як дійсний результат душевних змін.

Що стосується до метафізичних і етичних недоліків цієї системи, то вони спільні їй з усіма іншими гностичними навчаннями і будуть вказані при загальній оцінці цього розумового руху[20, c. 202].

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: