Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






4 страница. Степан накинув ремені акордеона на плечі… — Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто





Степан накинув ремені акордеона на плечі… — Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто. Денис кашлянув. — Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають… Товариство задумалося. — «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… — посипалося. — Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають… Аж чують — хтось із-за комбайну:
— Через село гусак летів,
А мене кожен хлопець хтів.
Через село на долину,
Пусти, мамо, бо я згину…

Денис підскочив. — Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся: — То жінка моя! Дарина… І гукає: — Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають. Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти? — Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться. — А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже. — Так теє… — татко, а Ігор поспіхом: — Ми заплатимо. — Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати. Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася: — А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала. — Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець… Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати. — Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося. — Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив. — Романе, — чує. — Я тут подумав… Підняв голову — Залусківський стоїть. — Вип'ємо? — Роман питає. — Давай. Роман приніс пляшку, дві стопки. — Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився. — Спасибі тобі… — Роман каже. — Та ти що! — Льонька казав, ти дощок дав. — Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав… — Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав. Дихати не можу… — Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти. — Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер… — Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти? — Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік. — Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі. — Не тре' мені того поля. — То продай. — Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба. — От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися. — Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка. А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком. — По тебе, — видихнула Людка. — А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася. Мамка Катерину помітила. — Доню, а ходи до мене. Гості в нас. Катерина до Людки обернулася. — Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина. Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля… Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», — здогадався. Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного. Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв. — Що ти робиш? — Синочку понесу завтра… — Не тре' йому вже цього. — Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче. — Лягай поспи… Звалишся, що буде? — Однаково, — каже. — А де корова наша? — Роман питає. — У Ничипорихи. — Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени. — Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув… Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею. — Чи їсти хочеш? — Сашкові зберу. — Ну, збирай, — сів біля столу. Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей. — Піду я… — Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив. — Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш. Він міцніше вхопив. — Не пущу! Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж. — Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини! Пусти… — захлинається. — Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо. А вона своєї: — Пусти мене до дитини… До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва! — Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся. Кинув жінку в хаті, вийшов надвір. Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево. До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув. У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка. — Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув. — Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище. Були б люди поряд — задивилися б.
Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали. — Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина. Гості переглянулися. — Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор. А татко — тямущий, його не проведеш. — А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже. — А чого питаєте? — Ігор йому. — Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять. Учені пожвавішали. — Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки. — А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите? — По двадцять! — Денис каже. Татко руки потер: — Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу? Мамка з кухні виглянула. — От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити. — Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі. По руках ударили. Мамка сяє. — До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо. — А… — Ігор розгублено. — Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню. — А де ж тут… — Зараз, зараз! — мамка йому. Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз. — Прошу… — А туалет? — подав голос Денис. — За хатою, — татко каже. — Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.
Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються. На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою. — Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис. — А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Ігор. — Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував пошуткувати Денис. — Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, — сказав Ігор. — Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці. — Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, — заходився. А у вітальні татко дратувався. — Що вони так довго роблять? — Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні… Заробимо трохи. — Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко бурчить. — Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! — І добре! — мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила. Денис руками розвів. — Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона вже… — каже. — Не чоловіча то справа — тази носити, — татко йому. — Сідайте до столу, повечеряємо. І ставить на стіл пляшку. Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. І вчені пручаються: — Не треба пити… Денис навіть таємницю відкрив: — Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. — Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках… — Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають? Учені плечима знизали. — Хіба по одній? — кажуть. — По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже наливає. Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за жінок. Потім — за хазяїв, потім… — Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис. — Зара… — татко каже і нову пляшку дістає. Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити: — А… де… — …спати будете? — здогадалася мамка. — Уже постелила. У вітальні на ліжку. Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними. — От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів цигаркою. — Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати? — Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує. — Мо' я до школи? — Катерина питає. — Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик. — Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає. — Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?! — Таж мала ще… — мамка. — Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко злиться. — Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати! — А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку гості хропака задають. — Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько до своєї кімнатки йди. — Мамо… Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі? — А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється. — На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто. — А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські…
Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — І коли вони працюють? — не розуміла. Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася. Біля криниці й зустрілися. — Катька, то що за люди у вас? — питає Людка, і очі горять. — Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть. — Пісні? — Людка аж підскочила. — То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна. — Вони старі народні пісні записують, — Катерина каже. — Да? — Людка задумалася. — Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками. — Приходь, — Катерина їй. — А до школи не підеш? — Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати. — До покинутих будинків? — Катерина питає. — А чого це? — А ти не чула? — Людка їй. — Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку. Людка озирнулася. — Ти ж нікому?.. — Ні, — Катерина їй. — І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, — Людка підхопила повне відро, потягла до хати.
Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають. «І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! — не розуміла. — Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!» Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе. — Ну, як тобі тут живеться, Катерино? — Добре живеться, — каже Катерина з осторогою. — А ви мух із кухні не виганяєте? — Адже ж осінь, — Катерина всміхається. — То й що? Ви їх перезимувати пустили? — Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… — підхопилася. — Не треба, — Денис каже. — А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців? — А нащо ванна? — Катерина питає. — Помитися, — Денис із іронією. — Щоб помитися, води треба, а не ванни, — Катерина йому, а Ігор у сміх: — Знову «техніка розриву»? — питає. — Та зачекай, — Денис аж почервонів. — Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш. — На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень — не холодно. — Добре. А телевізор? Є у вас телевізор? — Чого ж, був, — Катерина каже. — Тільки зламався. — І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так? — А онде радіо, — Катерина знов осміхнулася — такими чудними гості їй здавалися. — А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався. Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається. — Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, — Денис просить. — Та я так зразу й не можу, — почервоніла Катерина. — А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. «Ану, — думає, — послухаю, як донька гостей уразить». Денис мить подумав. — Ой на горі два дубки… Катерина голову опустила й шепоче:
…Люблять Катю парубки,
А Катрусі то не треба,
Заховай мя, люба нене.

Мамка брови звела, руку до грудей приклала. «Оце такої!» — вразилася. Денис розсміявся. — Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…
…Мого коханого пекла.
А я коханого знайду
По тому адському вогню.

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу — і співає. — Стоп! Стоп! — Денис просить. — Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре? — Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом… — Ні, такої не можу, — Катерина каже. — І чому? — Бо мене матуся ніколи не била, — сміється. — Ну, тоді… Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав… — захопився Денис. Мамка — до кухні: — Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо? — Підемо, підемо, — Ігор першим підхопився.
На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками. — Потім поїси, синочку, — прошепотіла. — Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають. — Де тут бомжі? — Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник… Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає: — А нащо ти, Ромку, будинок спалив? Роман голову опустив і зубами скрегоче: — А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю. Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася. — Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо… — Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду. — Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса. — Гірше вже нема куди, — відповів Роман.
Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган. — Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся. Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей. — Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені. Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче… — Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.
Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув: — Привіт, Ромка. — Привіт, — голови не підіймає. — А ти чого тут? — татко йому. — На копу йду, — сказав і пішов. А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв… Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується. — Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим: — Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться. Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли: — Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко. — Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти. — Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса. — Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому. А Катерина все оберталася. — Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що? Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:
— Не сідай коло мене,
Скажуть люди — люблю тебе.
А я роду не такого,
Щоб любити будь-якого!

Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала. — Можна я пісень послухаю?! Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати. Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!» А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує. Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.
Гоп, чук по вечері —

Зачиняйте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись.

Сип борщ, кидай кашу,
Люблю, діти, матір вашу.
Не так матір, як дочку,
Бо хороша на личку.

Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка: — Куди це ти? — Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи. — Ну, йди, доню, — мамка з тривогою. Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула: — Гой! Чия то корова реве? — Твоя і реве, — сказав татко. — От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо. Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали. Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому. Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану. Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася. — От я дурна! Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило. — Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі. Не бігла вже. Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко. Набрала повітря у груди, видихнула тихо: — Дядьку Романе… Від копи — шурхіт. Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле… Перелякалася — та ще тихіше: — Дядьку Романе… — А-а-а, це ти, — почула. Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла. Роман підійшов ближче. — Чого прийшла? — мов ляснув. — Піду… Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив. — Та ні вже, стій! — Піду я… — Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі: — Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить. — Чого вам? Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова. Аж він: — Ти… була там? — Де? — цокотить зубами зі страху. — Там, де Сашка знайшли… — Була колись раніше… — Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі. — Ні… — Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє… Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила: — Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами. — Що ж це воно! Що ж це… Катерина голову до його колін притисла. — Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали… Роман наче схаменувся. Катерину підняв: — Розказуй… — Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите… — Та кажи ж! — Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався. — Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите? — Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла: — А у вас дрижаки… Змерзли. — Зовсім не змерз… Зовсім… — Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна? — Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі. — Поцілуєте мене? — Поцілую… Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається: — А можна я сама? — Можна, Русалонько… Вона щоки неголені цілує та примовляє: — Оце мені таке щастя… таке щастя… Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло. — Ой, боже ж! А як мамка прокинулася? Роман личко поцілував і прошепотів: — Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі. — Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці. — Біжи, Русалонько. — Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.
До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла. — Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли? Мамка одразу прокинулася. — Доню, ти вже встала? — Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся. — А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою. Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже: — Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули. — Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився: — Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні — лясь! — Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре? — Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану. — От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже. Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.
Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече. Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга: — Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою… — Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, — Ігор йому. — Чому? Скучив за радістю фізичної праці? — Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени. — Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту. — Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося. Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться. — А як вони робляться? — Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося. — Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку. — Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю… — Можу віддати половину. — Не треба, — Ігор насупився. — А ти мені — половину того, що ми викопали… — Денисе… — Ігоре… Це було б чесно. — Ні, нечесно… — Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися. — То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану. — Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував поряд. — Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Ігор. — Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі. — Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно: — Ну, дивись…
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман. — Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи. — А скільки… — для годиться спитав Ігор. — Та ніскільки. У роботі краще… — відповів Роман і взявся за лопату.
Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. — Із вишеньками… І з вишеньками, — бурмотить під ніс. Тамарка кашлянула. — Рая… Та обернулася. — Чого тобі? Бач, зайнята я. — Куди це ти стільки? — Тамарка питає. — Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є. Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку. — Тобі чого? Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні. — А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше. — Газ у балоні скінчився. — Раїса до Тамарки ближче ступила. — Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати? — Від Сергія оце приїхала. З лікарні… — Тамарка зітхнула. — Усе чисто мені розказав. Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки. — Кажи… — А не зомлієш? — Не зомлію… Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила: — Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася. — Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені. — Катька? Льоньчина? — Раїса здивувалася. — Таж вона мала… — Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва! — Яку інструкцію? — Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив. От вони вдвох і зробили ту біду… — Господи… — Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла. — Господи… — Раїса затряслася. — Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив. У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву! — Я її зничтожу, — прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула. — Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається. Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі — як механізм поламаний. — Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся. — Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…
Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного — вовком. — Чи, може, вже пісень набралися? — Ничипориха метикує. — Ні, ні! Просимо, — Денис підхопився. — Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати. «А потім іще й у тазу бовкатися», — додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, — психує. — Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…» Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі — Раїса. Усі й замовкли. Мамка підхопилася. — Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася — мороз по шкірі. Каже: — Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули. Шанівці брови попіднімали — оце так! А Денис не помічає нічого, пожвавішав: — Це добре. Ми вас уважно слухаємо. Раїса оком по хаті: — А де твоя донечка, Льоня? — Он сидить. Де їй бути? — татко каже. — А ходи сюди, доню. Сідай поряд, — Раїса мовить, і так, що заперечити страшно. Мамка Катерину підштовхує. — Піди… Бач, як тітці Раїсі погано. — Не піду, — Катерина шепоче їй, а йде. Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко. — Ну, слухайте… — і рукою — за Катрину руку. Стиснула.
Чом дуб не зелений? Бо 'го туча збила,
Чом хлопець зажурений? Кинула дівчина.
А хто хоче знати, хай мене спитає,
Що дівчина любить, як сім років має.
Як сім років має, то до школи ходить,
А вже за собою троє хлопців водить.
А як десять має, то вже милується,
Вийде на вулицю, до хлопців сміється.
Як тринадцять має, то вже віддається,
А подругам каже: «То вам лиш здається».






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных