6 страница. Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати

Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться: — Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить! — Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже. — А хто? — Залусківський йому. — Може, ти? — Та ти здурів, Іване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі… — А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська. — Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув Залусківський. — Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися. — Сіна шкода… — сказав Федір. — А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за копу Залусківському платити доведеться… — А що Роман… — відказав Федько. — Сіна шкода… Як без сіна?..
Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався: — А може, він у Килини? Його — на сміх! — Чого б це? Хіба баба п'яних лікує? — Аз чого знаєте, що Роман п'яним був? — Залусківський сказав. — Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… — нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини. Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж — ні. Нікого на вулиці. Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала. Назад не йшла — летіла. І про нирку забула. — Роман у Килини! — до Раїси. — Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала. — Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде. — Як же це… — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи — і з хати. Тамарка за нею: — Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх! За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила. — Чого тобі? — Я до Каті. — Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Іди, Люда. Не зараз… А Людка своє: — Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу. — Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже. — От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман… — Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю тривожити? — Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть. — А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом. Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться. Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла. Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями. — Де я? — прошепотів. Раїса над ним схилилася. — У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде. Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив: — Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли. Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе: — Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?! Дайте мені померти. — Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається. Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася. — Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся? — Нічо'… — Катерина їй. — Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй. — Як це «привезуть»? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться. — Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка! — Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна! — Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш. Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить. Людка за плече Катерину сіпнула. — Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує. — Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей. А тут мамка з городу. — Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила. — Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла: — Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього? Катерина й собі мамку обіймає: — Мамо… Він помре? Мамка духу набралася: — Помре, доню. Така йому доля. — Я піду… — з ліжка лізе. Мамка вхопила її. — Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся? — Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду. — Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже. — Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить… — Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного. — Добре, мамо, — Катерина їй.
Людка Катерину побачила — насупилася: — Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила. Придивилася. — Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило? — Де дядько Роман? — Катерина її питає. — Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. — Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно… — А ти до них підеш? — Не знаю. Страшно… — Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася: — Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка. Раїсу доглядають. — Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє. — Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться… Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не звернули. — Мо', до похорону готуватися треба? — хтось. — Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… — у відповідь. — Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки! — Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу кладуть? — Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася: — Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться… До паркану притулилися. А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив: — Таж теє… — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу? — От як тобі усе просто, Іване, — чоловік відповідає. — Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав? — Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу. — Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків… — Анатолію Петровичу… — Залусківський взяв чоловіка за руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо. — Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру… — Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався. — Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський. — Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — І всі довідки — за тобою. — По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була. — А що з охоронцем? — Геть обгорів. До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Іване, а кого ти привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря? — Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже тільки священик допоможе! — Це священик? — здивувалася Тамарка. — Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. І чоловікові: — Проходьте, Анатолію Петровичу. Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата — тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.
Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі — червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані — для очей і рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками. Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку. Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять. — Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть — хай повиходять. У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув. — Ми тебе, Раю, не затримаємо. — І до чоловіка: — От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий. — Не треба, — перелякався страховик. — Бачу, бачу… Ходімо вже. Раїса голову підвела: — А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? — прошепотіла гірко. — А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, — Залусківський їй. — А це з тобою хто? — Це? Спеціаліст, — відповів Залусківський і повів страховика на повітря. — Н-да… — після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь. А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив: — Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — І Раїсі: — Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… — на Романа кивнув, — не можу. Серце не витримує. Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде: — Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха. Катерина ступила з кутка: — І я… Можна і я лишуся? — О! Катерина тут, — здивувався Залусківський. — Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла! — Ну, допоможи бабі, — дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча глянула. Головою захитала: — Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла, худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться. — То нічо' — Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того. Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні — мов ті локатори. Ох і цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже! «Точно, хоче допомогти похорон організувати, — подумала Ничипориха. — От би й мені допоміг колись…» Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася… Нікого. Тільки вона і Роман… Ступила ближче.
Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав: — Оце зі мною спеціаліст був, то й теє… сказав… Ви мені тепер за копу должні… Не вберіг Роман копи. Раїса на нього очі підвела: — Нема у нас нічо'… Хочеш, мене бери в раби… — У вас поле є, — Залусківський обережно. — Тобі тепер, Раю, воно зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє… за копу. От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. — …А я Романів похорон на себе візьму, — продовжує Залусківський. — Не хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє… як слід. — Хай так, — Раїса шепоче. Залусківський їй папірець підсуває: — Тоді підпиши. Щоб усе по закону. Ничипориха головою захитала. «Золота ж людина цей Ванька Залусківський!» — подумала. І — тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася. Чує — Катерина шепоче: — Люблю вас, дядьку Романе… — Матір Божа! — жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.
Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка зірвалася… І прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог змилувався, дав чоловікові хвилю тями. Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться. Він прошепотів ледь чутно: — Мовчи… — Що? — вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче, шепоче: — Рідненький… рідненький. Самий дорогий… Не помирайте… Хіба для того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть… Він ізсилився: — Мовчи… Русалонько… — Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, — шепотіла, як у гарячці. — Сонце моє, кохання моє… Хто ж мене обніме? Хто поцілує?.. Не помирайте… Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково. Хоч би й інвалідом лишилися… Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не помирайте. Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося. — Нікому… бо… — Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте? Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє… Радосте моя… Роман вдихнув — раптово, із зусиллям: — Люблю тебе… — прохрипів і замовк. Катерину як кине від ліжка: — Та ні… Ні! — шепоче. На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила — із хати. Повз Ничипориху — і не помітила баби. А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа нахилилася. Пальця йому під носа підставила. Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте дзеркальце. Не спітніло. — Відмучився, — сказала спокійно. У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і загорланила: — О-о-ой! Помер… Ромчик помер… Помер… Залусківський у кухні Раїсу підхопив, у двері ногою — грюк! — Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду… Тре' про похорон подумати. — Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, — усе на тій самій ноті прокричала Ничипориха. Із двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто зітхав. — Давайте мені тут… щоб усе нормально було, — гримнув Залусківський. — Скоро повернуся. І Льоньку знайдіть. Хай би Романа обміряв і труну лагодив. — Льонька в запої, — сказав Федько. — І без нього труну зробимо… — От бля! — рипнув зубами Залусківський. — Він же мені кролів забити обіцяв… І пішов. Катерина бігла — світ за очі. — Помру… Помру… — ридала. — Не хочу жити… Не хочу! Бідненький мій… Ріднесенький… Любий, любий… Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки. Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася. — Буду лежати, поки не помру, — прошепотіла. А в думці — Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве. Усміхається. «Русалонько… люблю тебе». — І я вас, дядьку Романе, так люблю, так люблю… — шепоче. — От кугутяра! Додай іще хоч трохи! — раптом серед ночі. Та близько десь. Біля хати малої покинутої. Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка чужого! І слівце оте незвичне — кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька Романа згубив. І ще страшніше стало. — Що я обіцяв, те ти й отримав, — відповідає хтось чоловікові чужому. Упізнала. Залусківський відповідає. Точно. Катерині дух забило. Що це? А чужий своє: — Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде. — А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить. — Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено… — Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай… Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув. — Зараз закусь дістану із сумки. Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс. Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився. — Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув. — Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.
Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали. П'яний татко плентався по двору, шукав випити. — А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці. Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться. — Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся… А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба? Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна. — Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати… Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли. — Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…» Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить. Мамка мнеться: і що його робити? — Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує. Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти. Дай мені сили. Дай…» — А можна й потім, — мамка обережно. Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі: — Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити? — Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський? — Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав. Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє: — Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять! — Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити. — Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого. — Чому? — Гріх! Хіба можна?… — А йому — можна? — Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає. Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?.. — Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться. Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко. Я скоро… До худоби гляну й повернуся. Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди. Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами: — Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро. Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг. — Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила: — Ой, недобре… Ой, недобре… — Та що? — мамка крок назад зробила. Ничипориха у хату — шмиг. Сіла на кухні. — Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви… — Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно. Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу. — Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй. — Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала. — А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати. Двері відчинила. — Ой! Ой! Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу… А тут і татко п'яний до хати. — Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла. — Добрий вечір, Льончику! — Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч! — Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати не може. — Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне. Ничипориха вискочила, носа почухала: — Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. І пішла. А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.
Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали: — Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив: — Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися. Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили. — Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися — про важливе балакали. — Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик заплітався. — Буду. — А коли? — Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш? — Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти? — Степана. Він один — спеціаліст. І бере недорого. — Тоді і я за тиждень, — вирішив татко. — Хай за один раз двох свиней заколе. І нам дешевше буде. — Дешевше, — погодився Федір. Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла. — Райці зараз та корова — як кобилі сідло, — звивалася. — Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде. — Хай краще у мене! — сіпалася до неї Алка Залусківська. — А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете! — Ой-ой! Отаке! — ляснула долонями Ничипориха. — А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га? — Годі вже за ту корову, — встряла мамка. Ничипориха на неї недобре зиркнула. — А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла! Мамка й заклякла. — Нездужає вона, — відповіла невпевнено.
На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського. — Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив. — Бабо, ви нас усіх переживете, — криво всміхнувся Залусківський. Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла: — Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив. — А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах. — Та страшно, Ваня. У газеті писали — одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди. — А ви мені віддайте, — тихо сказав Залусківський. — А ти мені що? — підняла брови баба. — Похорон… — Брешеш! — Їй-бо! Кращий за Романів. — Ой, бути не може! — Чого ж це? — Не знаю. Не може буть — і все. — Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали. — Хай земля пухом… Обом…
***

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: