Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Загальна характеристика безногих земноводних.




 

Ряд Безногі – Apoda - нечисленна група тварин, що включає одну родину червуг з 56 видами, поширеними в Південній Америці, тропічній Африці та Південній Азії. Вони пристосувались до риючого способу життя у грунті та рослинній підстилці.

За зовнішнім виглядом нагадують швидше великих дощових червів або змій, ніж хребетних і мають ряд спрощених ознак. Тіло видовжене, здебільшого з кільцевими перехватами і вкрите слизом. У шкірі є дрібні кісткові луски. Добре розвинені покривні кістки черепа, хребці амфіцельні. Кінцівки і барабанна перетинка редуковані, є зачаткові очі. Хвіст відсутній, клоака відкривається назовні на кінці тіла. Є лише одна легеня. Живляться безхребетними грунту. Окремі види живородящі і ведуть водний спосіб життя.

Представниками цього примітивного спеціалізованого ряду є цейлонський рибозмій - Ichthyophis glutinosus і кільчаста червяга - Siphonops annulatus з Південної Америки. Остання, зокрема, досягає 40 см завдовжки, живе у вологих місцях біля річок, яйця відкладає у нори під пеньками.

Висновки

Ви ознайомились із різноманітністю земноводних, які виникли протягом тривалого еволюційного розвитку.

Література

  1. Билич Г.Л. Биология. Полный курс. В 3-х т. Том 3. Зоология / Г.Л. Билич, В.А. Крыжановский – М.: ООО “Издательский дом “ОНИСК 21 век”, 2002. – 544 с.
  2. Бурко Л. Д. Систематика хордовых животных: В 2 ч. Ч. 2: Учебное пособие для студентов биол. фак. / Л.Д. Бурко, А.В. Балаш, Н.Е. Бурко. – Мн.: БГУ, 2003. – 120 с.
  3. Ковальчук Т.В. Зоологія з основами екології / Т.В. Ковальчук – Суми: Університетська книга, 2003. – 591 с.
  4. Наумов С.П. Зоология позвоночных. Ч. 1. / С.П. Наумов, Н.Н. Карташев – М.: Высш. школа, 1979. – 333 с.
  5. Сеник А.Ф. Зоологія з основами екології / А.Ф. Сеник, О.П. Кулаківська – Львів: Каменяр, 2008. – 287 с.
  6. Хадорн Э. Общая зоология / Э. Хадорн, А. Венер – М.: Мир, 1989. – 528 с.
  7. Щербак Н.Н. Земноводные и пресмыкающиеся Украинских Карпат / Н.Н. Щербак, М.И. Щербань. – К.: Наук. думка, 1980. – 268 с.

Питання

  1. Скільки підкласів і рядів об’єднує клас Земноводні?
  2. З’ясуйте особливості будови хвостатих земноводних?
  3. Які представники хвостатих земноводних поширені на Україні?
  4. Що характерно для представників безхвостих земноводних земноводних?
  5. У яких безхвостих земноводних добре виражена турбота про потомство?
  6. Чим відрізняються безногі земноводні від інших амфібій?
  7. Яких земноводних занесено до Червоної книги України?
  8. Які земноводні адаптувались до деревного способу життя?

 

Тема лекції: Походження та еволюція земноводних.

Мета: Ознайомитись з особливостями еволюційного розвитку земноводних.

Вступ

Земноводні протягом тривалої еволюції освоїли прісні водойми, суходіл, що забезпечило їм виникнення значної різноманітності.

1. Морфо-функціональні перебудови у наземних хребетних тварин.

 

Земноводні – перші примітивні наземні чотириногі тварини, які проклали шлях хребетним тваринам на суходіл. Вихід хребетних на сушу супроводжувався морфо-функціональними перебудовами в насамперед тих органів і систем органів, які першими вступали у контакт з факторами довкілля. Це такі органи, як: локомоції, дихання, органи чуття, шкірні покриви тіла тощо. Серед них важливе значення мало пристосування до руху по твердому субстрату, тобто розвиток з парних плавців – кінцівок наземного типу. Щоб залишити водне середовище, крім кінцівок, потрібно було перейти до дихання атмосферним киснем, тобто виникала необхідність заміни зябрового дихання на легеневе.

2. Репідістії.

 

Земноводні виникли на землі у девонському періоді 300 млн. років тому. Їх предками були давні прісноводні кистепері риби – репідістії. Це були хижаки до 1,5 м завдовжки. Вони мали добре розвинені парні плавці з сильною мускулатурою і специфічним внутрішнім скелетом, у якого були кістки, гомологічні частинам скелета наземної п’ятипалої кінцівки. Поряд із зябрами мали легені. Подібно до деяких сучасних риб – мулового стрибуна - девонські кистепері могли іноді виходити на суходіл і при пересиханні однієї водойми переповзати у сусідню.

Особливості дихання і переміщення тварин забезпечили їм вихід на суходіл. Причина виникнення цих пристосувань, очевидно, була зумовлена тим, що прісні водойми, де жили кистепері риби, періодично пересихали або були бідні на кисень. Основним фактором, що забезпечив вихід предків земноводних з водойм на сушу, була багата кормова база на суходолі і відсутність конкуренції.

Найбільшої чисельності та різноманітності земноводні досягли у кам’яновугільному і пермському періодах – саме тоді клімат був теплим і вологим.

3. Іхтіостегіди.

 

У верхньому девоні від прісноводних кистеперих риб відособились перші справжні земноводні – іхтіостегіди - Ichthyostegalia. За зовнішнім виглядом вони нагадували сучасних хвостатих земноводних, мали парні п’ятипалі кінцівки наземного типу, скелет поясів, на які опирались. Вони поєднували в собі ознаки риб: сплющене з боків, укрите лускою тіло, череп, утворений покривними кістками, з каналами бічної лінії; риб’ячий хвіст, рудименти зябрової кришки з ознаками чотириногих (кінцівки). Більшість часу іхтіостегіди проводили у воді, але їхні кінцівки були придатними і для пересування на суходолі. Іхтіостегіди є перехідними формами між рибами і справжніми земноводними.

Ці тварини витіснили з прісних водойм кистеперих риб і почали освоювати вологі прибережні ділянки.

Стегоцефали.

 

У кінці девону від іхтіостегід відособились стегоцефали, які дали початок сучасним амфібіям і рептиліям.

Стегоцефали або панцироголові - Stegocephalia – стародавні палеозойські земноводні, відомі з верхньо-девонських відкладів Гренландії, де знайдено черепи цих тварин. Ці тварини нагадували сучасних тритонів. Їх назва пов’язана з тим, що вони успадкували від риб добре розвинені покривні кістки черепа, на відміну від сучасних земноводних, які ці кістки втратили. Мали суцільний панцир із покривних кісток, який покривав мозкову коробку зверху і з боків – це стегальний череп. Залишались отвори для ніздрів, очей і світлочутливого тім’яного органа. У більшості був і черевний панцир, який утворений кістковими лусками, що налягали одна на одну. Цей панцир покривав черевний бік тварин і виконував захисну функцію. Передні кінцівки були розвинені слабо. Деякі форми мали спіральний клапан у кишечнику, таз не з’єднувався з хребтом, а плечовий пояс зберігав зв'язок з черепом, часто передні кінцівки мали п’ять пальців.

У кам’яновугільний період стегоцефали були головною групою великих наземних тварин. Найкрупніші з них сягали 5 м завдовжки. У юрський період усі стегоцефали зникли.

Земноводні, очевидно, походять від двох різних груп стегоцефалів, тобто мають поліфілетичне походження.

Враховуючи викопні рештки стегоцефалів, палеонтологи ділять клас Земноводних на два підкласи: дугохребцеві - Apsidospondyli і тонкохребцеві - Lepospondyli. Перший підклас поділяється на два надряди: Лабіринтодонти - Labyrinthodontia і Стрибаючі - Salientia.

Лабіринтодонти – група вимерлих амфібій. Відомі з відкладів кам’яновугільного і пермського періодів палеозойської ери та раннього мезозою. Це найчисленніша група, що мали лабіринтоподібний тип зубів – на поперечному зрізі є лабіринт емальових петель. Ці тварини зазнали змін: спочатку були невеликих розмірів - до 60 см і мали рибоподібну форму тіла. Пізніше збільшились, досягли розмірів крокодила, тіло скоротилося, потовщилось і закінчувалось хвостом. Кінцівки у них були слабкими, череп покритий кістковим панциром шкірного походження. У результаті еволюції згодом з’явилися наземні тварини з більш міцними кінцівками. Від них, очевидно, виникли рептилії.

Надряд Лабіринтодонти об’єднує чотири ряди. Вихідним був ряд Іхтіостегіди, який дав початок багатьом групам земноводних у кінці девонського періоду, а також відокремилась гілка, що вела до рептилій.

Ряд Рахітомові - Rhachitomi і відособлений від нього ряд Стереоспондильні - Stereospondyli були представлені видами різних розмірів; найбільші з них сягали 5 м завдовжки. Очевидно, жили по берегах річок, озер, живились рибою.

Лабіринтодонти почали вимирати у пермському періоді, і лише окремі з них збереглися до середини тріасового періоду палеозойської ери.

Мабуть, від примітивних рахітомових у нижньому тріасі відособились представники ряду Примітивні безхвості - Proanura. Вони були завдовжки приблизно 10 см, мали 15 тулубових хребців, короткі ребра, стегно довше, ніж гомілка; очевидно, короткий хвіст.

Із середини юрського періоду від Proanura відокремився ряд Безхвості - Anura, s. Eucaudata, представники якого мали 10 тулубових хребців і гомілка не коротша, ніж стегно. Цей ряд об’єднує усіх сучасних безхвостих земноводних.

У кінці девонського періоду від якоїсь групи іхтіостегід або примітивних рахітомових відокремився ряд Антракозаври або Емболомери - Anthracosauria. Вони зовнішньо нагадували примітивних рахітомових, лише відрізнялись деякими особливостями щодо будови хребців, черепа, кінцівок та їх поясів. Це були великі рибоїдні хижаки. У пермському періоді антракозаври вимерли, у середині кам’яновугільного періоду від них відокремились сейсмуріаморфи - Seymouriamorpha. Одні зоологи зараховують цих тварин до земноводних, інші – до рептилій.

Від іхтіостегід у кінці девонського періоду відособились тонкохребцеві, яких поділяють на три ряди. Ряд Мікрозаурія - Microsauria був представлений невеликими тваринами завдовжки до 50 см, що нагадували сучасних тритонів і саламандр. Від пермських мікрозаурій відокремились сучасні ряди земноводних: Хвостаті - Urodela і Безногі - Apoda.

Ряд Нектридіа - Nectridia об’єднував тритоноподібних тварин, що вели водний спосіб життя і сягали 100 см. До іншого ряду Аістопода - Aistopoda входили дрібні тварини завдовжки 20-50 см, що мали змієподібне тіло і редуковані кінцівки. Ці два ряди вимерли.

Висновки

Ви ознайомились з іхтіостегідами - перехідною формою між рибами і справжніми земноводними та поліфілетичним походженням земноводних.

Література

  1. Билич Г.Л. Биология. Полный курс. В 3-х т. Том 3. Зоология / Г.Л. Билич, В.А. Крыжановский – М.: ООО “Издательский дом “ОНИСК 21 век”, 2002. – 544 с.
  2. Ковальчук Т.В. Зоологія з основами екології / Т.В. Ковальчук – Суми: Університетська книга, 2003. – 591 с.
  3. Наумов С.П. Зоология позвоночных. Ч. 1. / С.П. Наумов, Н.Н. Карташев – М.: Высш. школа, 1979. – 333 с.
  4. Сеник А.Ф. Зоологія з основами екології / А.Ф. Сеник, О.П. Кулаківська – Львів: Каменяр, 2008. – 287 с.
  5. Хадорн Э. Общая зоология / Э. Хадорн, А. Венер – М.: Мир, 1989. – 528 с.
  6. Щербак Н.Н. Земноводные и пресмыкающиеся Украинских Карпат /Н.Н. Щербак, М.И. Щербань. – К.: Наук. думка, 1980. – 268 с.

Питання

  1. Які морфо-функціональні перебудови виникли у наземних хребетних тварин у зв’язку з виходом їх на суходіл?
  2. Кого вважають предком земноводних?
  3. Чи існувала перехідна форма між рибам і справжніми земноводними?
  4. Яке значення стегоцефалів в еволюції земноводних?
  5. На які підкласи поділяють палеонтологи клас Земноводних?
  6. З’ясуйте особливості походження ряду Безхвості – Anura?
  7. Від яких тварин відокремились сучасні ряди земноводних: Хвостаті - Urodela і Безногі – Apoda?
  8. Яких ви знаєте представників вимерлих земноводних?

Тема лекції: Основи зоологічної номенклатури.

Мета: Ознайомитись з особливостями зоологічної номенклатури.

Вступ

Систематична номенклатура є системою наукових назв таксонів тварин і правил утворення цих назв та їх вживання.

1. Правила зоологічної номенклатура.

 

До середини ХХ сторіччя описано близько 2 млн. видів тварин. Ще в 1940 році кількість існуючих на Землі видів комах (відомих ще і невідомих) оцінювалося в 1,5-2 млн., а зараз приблизно в 10 млн. кількість видів тварин, що відкриваються щорічно, зросла до 10 000. Допомагає розібратися в цій розмаїтості тварин наука систематика, а безліч їхніх назв впорядковується правилами номенклатури.

Систематика (від грец. systematicos – впорядкований) – наука про різноманітність організмів.

Найважливішими поняттями в систематиці є таксон і таксономічна категорія.

Таксон – це сукупність організмів, що мають спільні ознаки, які відрізняють їх від інших організмів. Таксон може бути названим або не названим. Таксони – це конкретні зоологічні об’єкти: довільні групи організмів, окремі популяції або групи популяцій. Окрема особина, тобто індивід належить до певного таксону, але не є таксоном. Приклади таксонів: китоподібні, хребетні, двокрилі, каракурт Latrodectus tredecimguttatus.

Таксономічна категорія, або ранг – це рівень, до якого віднесли таксон у таксономічній ієрархії. Чим вище ранг таксону, тим менш подібні, або споріднені тварини поєднані в такі таксони. Приклади таксономічних категорій (рангів): клас, родина, рід, вид. Комахи, наприклад, є таксоном, а клас – це ранг цього таксону. Аналогічно: Іванов – конкретна особина, капітан – його ранг. Тобто таксон – конкретний об’єкт, а ранг – абстрактне поняття.

Таксономія (від грец. taxis- розташування, лад; nomos – закон) – це розділ систематики, присвячений принципам, методам і правилам побудови класифікації. Термін ввів в 1813 році швейцарський ботанік О. Декандоль (1778-1841).

Термін таксономія часто протиставляється терміну класифікація.

Класифікація (від лат.classis – клас, або категорія; fasio – роблю) – це результат діяльності систематиків – розподіл всіх безліч тварин за системою ієрархічно підпорядкованих груп (таксонів).

Таким чином, наука систематика може бути поділена на таксономію – теоретичну базу та класифікацію – практичний результат. В літературі останніх років такий розподіл не прийнятий: систематиків називають таксономістами, а терміни таксономія та систематика використовуються як синоніми.

Особливий статус виду полягає в тому, що:

- вид – це одиниця життя, об’єктивне існування якої визнають всі зоологи, незалежно від їхніх поглядів на еволюцію, походження життя й систематику; класифікують саме види; лише вид можна помацати руками, влаштувати експерименти, щоб довести чи спростувати його незалежність від інших видів.

- назва виду біноміальна, тобто складається з двох слів – з назви роду й назви виду, тому назва виду автоматично вказує на рід, до складу якого входить вид; назви таксонів всіх більш високих рангів складаються з одного слова.

Зоологічна номенклатура (від лат. nomen - ім’я + calare – називати) – система наукових назв таксонів тварин, а також правила утворення цих назв і їхнього вживання. Дата 1 січня 1758 р. умовно вважається вихідним пунктом зоологічної номенклатури.

Таксонів тварин – мільйони. Стільки назв тварин немає в жодній мові; жодна людина не здатна запам’ятати стільки слів. Але безліч наукових назв тварин можна використовувати, знаючи правила номенклатури. В зоології не має способу однозначно вказати, про який вид йде мова. З часом для опису та розмежування таксонів починають використовувати ознаки, які не використовували раніше.

Щороку друкуються описи та переописи десятків тисяч видів й інших таксонів, з’являються нові та змінюються старі класифікації різних груп тварин. Правила зоологічної номенклатури дозволяють зоологу розібратися в численних змінах класифікації.

Існує Міжнародний Кодекс зоологічної номенклатури. Мета його – забезпечити стабільність та універсальність наукових назв тварин, так щоб кожна назва була єдиною і відмінною від інших.

Таксони бувають монотипічні – якщо вони містять тільки один безпосередньо підпорядкований таксон, і політипічні – якщо вони містять декілька підпорядкованих таксонів. Наприклад, рід або підрід, що містить лише один вид – монотипічний, два або більше видів – політипічний.

2. Назви рангів зоологічних таксонів.

 

Ранг – це рівень, на якому перебуває таксон у таксономічній ієрархії. Розрізняють ранги основні, або обов’язкові (вид, рід, родина, ряд, клас, тип, царство) і додаткові, або необов’язкові (форма, різновид, триба, когорта, легіон, імперія, а також під- і над-таксони). Основні ранги повинні використовуватися обов’язково.

3. Назви таксонів у зоологічній номенклатурі.

 

У одного й того ж самого таксону в рамках зоологічної номенклатури можливе існування безлічі придатних назв, тобто синонімів. Однакові придатні назви можуть мати зовсім різні таксони – такі назви називаються омонімами.

Та назва таксона, яку варто вживати, називається валідною, тобто дійсною, правильною. Валідну назву вибирають за допомогою правил МКЗН із назв придатних, а придатні назви – із наукових назв даного таксону.

Висновки

Ви ознайомились з правилами і назвами таксонів зоологічної номенклатури.

Література

  1. Булахов В.Л. Систематика позвоночных: Учебн. пособ. / В.Л. Булахов, А.А. Губкин, О.М. Мясоедова. – Д.: ДНУ, 1989. – 92 с.
  2. Глушенко В.И. Основы общей систематики: учебное пособие / В.И. Глушенко, А.Ю. Акулов, Д.В. Леонтьев, С.Ю. Утевский. – Харьков: ХНУ, 2004. – 111 с.
  3. Ковблюк М.М. Основи зоологічної номенклатури та систематики: Навчальний посібник для студентів біологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / М.М. Ковблюк. – Сімферополь:ДІАЙПІ, 2008. – 148 с.
  4. Клюге Н.Ю. Принципы систематики живих организмов: Учебное пособие / Н.Ю. Клюге. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 1998. – 88 с.
  5. Международный кодекс зоологической номенклатуры. Издание 4-е. Принят Международным союзом биологических наук: Пер. с анг. и фр. – СПб., 2000. – 221 с.
  6. Шипунов А.Б. Основы теории систематики: Учебное пособие / А.Б. Шипунов. – М.:Открытый лицей ВЗМШ, Книжный дом «Университет», 1999. – 56 с.

Питання

  1. Навіщо потрібні правила зоологічної номенклатури?
  2. З’ясуйте значення Міжнародного кодексу зоологічної номенклатури.
  3. Чим відрізняються зоологічні таксони від рангів?
  4. Наведіть приклади обов’язкових рангів зоологічних таксонів.
  5. Як подаються назви таксонів у зоологічній номенклатурі?

Тема лекції: Загальна систематика (таксономія).

Мета: Ознайомитись з особливостями зоологічної систематики.

Вступ

Систематика є наукою про різноманітність тварин і їх класифікацію.

1. Ліннеївська систематика.

 

Тварини в класифікації поєднуються в таксони за ступенем їхньої подібності. Таксонам привласнюються назви. Складається поняття про кожну із груп тварин, з’ясовується, чим подібні всі об’єкти, об’єднані в одну групу, і чим вони відрізняються від представників інших груп. Описується розмаїтість тварин у вигляді класифікації.

Бінарна або біномінальна номенклатура видів К. Ліннея має такі переваги:

1. розвантаження пам’яті. Досить пам’ятати родові назви, щоб мати загальне уявлення про вид по одній лише його назві.

2. за назвою виду можна зрозуміти його місце в класифікації.

Ці переваги повною мірою проявлялися в часи К. Ліннея, коли родових назв було мало. Зараз ці переваги невідчутні. 312 родових назв тварин, що ними користувався Лінней, між пам’ятати кожен зоолог. Зараз родових назв більше ніж 50 000.

Головний недолік біноміальної системи – це її нестабільність. Назви видів і підвидів повинні бути погоджені у граматичному порядку з родовою назвою. Тобто первісне написання родової назви зберігається без зміни, а закінчення видової назви має бути змінене для узгодження з родовою назвою. Назвою треба користуватись як словом чоловічого роду, за винятком тих назв, які закінчуються на -а – це жіночий рід, а також на –um, –on, -u – це середній рід.

Рано, чи пізно, біноміальна система буде відкинута й замінена на таку, у якій назва виду не буде залежати від його місця в класифікації.

2. Традиційна, або еволюційна систематика.

 

Для позначення таксонів, ранг яких ще невідомий, використовують такі нейтральні терміни, як фенон, форма, група.

Фенон – фенотипічно однорідна вибірка особин. Самки та самці можуть належати до різних фенонів; у випадку видів-двійників до одного фенону можуть бути віднесені представники декількох видів.

Термін «форма» може застосовуватися, коли невідомо, чи йде мова про вид чи підвид, вид або екземпляр, що ухиляється, сезонну варіацію або касту. Термін використовується також, коли мова йде про декілька таксонів різних рангів (наприклад, вид і підвид).

Група – це група видів, що не має статусу підроду; група підвидів.

Вид – основна таксономічна категорія в зоологічній систематиці. Це єдина таксономічна категорія, об’єктивне існування якої не піддається експериментальній перевірці.

Види бувають монотипічними – не розпадаються на підвиди і політипічними – розпадаються на два і більше підвидів.

Підвид – це географічно відокремлені групи популяцій, що морфологічно відрізняються від інших груп популяцій цього виду.

Особини різних підвидів або вільно схрещуються, або потенційно здатні до схрещування, хоч і географічно ізольовані. Е. Майр сформулював «правило 75 %»: підвидом варто вважати такі географічно відокремлені популяції виду, у яких не менше 75 % особин морфологічно відрізняються від особин з інших популяцій того ж виду.

Вид можна визначити за єдиним екземпляром, а підвид – тільки за великою серією екземплярів (статистично достовірній вибірці).

Білка (Sciurus vulgaris) має багато підвидів. На Кольському півострові та в Карелії вони червонохвості та червоновухі. На рівнинній Україні – коричневі взимку. У Карпатах – чорнохвості та з чорними спинами взимку й влітку. В Якутії - сірі без рудих тонів.

Рід – це таксон, що складається з одного або декількох видів та відділений від інших родів ясно вираженим розривом в ознаках (хіатусом).

При відокремленні роду бажано:

1. щоб рід не був занадто великим (не більше 200-300 видів), або занадто малим.

2. щоб рід добре відрізнявся від інших родів і був відокремленим від них ясним морфологічним хіатусом.

3. щоб рід не мав занадто великої внутрішньої різнорідності – гетерогенності.

4. щоб рід займав ясно виражену адаптивну зону.

У будь-якій родині є багато родів з 1-2 видами, помірне число родів із середньої кількістю видів і кілька великих родів, що включає сотні видів. Ця закономірність називається розподілом Вілліса. Поняття та назва роду фіксується типовим видом. Типовий вид фіксує місце роду у класифікації.

Родина – це таксон, що містить один або кілька родів і відокремлений від інших родин ясно вираженим розривом в ознаках (хіатусом).

Уявлення про родину ввів наприкінці 18 ст А. Жюссє. Кожна родина чітко відрізняється від інших родин. Ареал родини ширший, ніж ареал кожного з її родів. Ареал родини може співпадати з ареалом роду, що входить до її складу, лише в тому випадку, коли ця родина монотипова. Родина – це найвища таксономічна категорія, що ще фіксована певним типовим екземпляром (через типові рід і вид).

Ряд, клас, тип - найбільш стійкі таксони в зоологічній систематиці. Зараз відомо близько 30 типів, 68 класів та 340 рядів. Поняття про типи ввів в зоологію Ж. Кюв’є.

У класифікації є таксони надійні, тобто добре обґрунтовані та сумнівні. Сумнівні таксони не мають достатньої безперервності (однорідності) в ознаках всередині себе та достатнього розриву (хіатусу) із сусідніми таксонами. Надійними або сумнівними можуть бути таксони будь-якого рангу, від видів до типів. Наприклад, надійний тип – голкошкірі, сумнівний – членистоногі. Тип Членистоногі сумнівний через велику внутрішню неоднорідність і через відсутність різких меж із кільчастими червами та оніхофорами (зокрема, вони всі мають єдиний план будови нервової системи). Багато зоологів, починаючи з Кюв’є поєднують їх всіх у тип Членисті (наприклад, В.М. Беклемішев). Але за ДНК Членистоногі більше подібні до круглих червів, ніж до кільчастих.

3. Філогенетична систематика, або кладистика Віллі Хенніга.

 

Головний постулат кладистики: подібність ознак у різних тварин пояснюється тим, що ці ознаки мав їхній загальний предок. Таксономічний аналіз дозволяє зясувати, коли відбувалися еволюційні зміни і які саме. Метод побудови філогенетичного дерева та класифікації на підстав таксономічного аналізу за Хеннігом називається кладистичним аналізом. Таксономічно вагомими є молоді та похідні ознаки.

Плезіоморфія та апоморфін – це альтернативні стани ознаки, відповідно до та після еволюційної зміни, що відбулася з ознакою.

В кладистиці таксони згідно з їх філогенетичними особливостями поділяються на моно-, полі-, пара- і голофілетичні. Кладистичний аналіз застосовують в тому випадку, коли еволюція відбувалася шляхом дивергенції.

4. Практичні прийоми в систематиці.

 

Вивчення кожної групи тварин проходить по етапах:

1. численні описи окремих видів;

2. складання підсумкових робіт з визначальними таблицями та малюнками;

3. вивчення деталей поширення, екології, поведінки;

4. практичне використання отриманих знань.

Збирання матеріалу для фауністичних і таксономічних досліджень бажано проводити планомірно. Для інвентаризації окремих груп тварин на обмеженій території необхідно визначення ключових ділянок, де проводити збори, причому рівномірно протягом року. Будується таблиця, де по горизонталі розміщують перелік біотопів, а по вертикалі – сезонні особливості досліджуваних об’єктів. За таблицею можна розрахувати репрезентативність зібраного матеріалу стосовно до всієї території або до одного висотного пояса.

Дослідники на різних об’єктах – метелики, двокрилі, жуки, птахи та ін. підтвердили загальну закономірність: в обліках, зборах та уловах найбільша кількість видів, як правило представлена найменшою кількістю особин. Всі зібрані екземпляри обов’язково етикуються. Етикетки бувають географічні, екологічні та визначальні. Етикетки не можна ніколи викидати.

Колекції бувають особисті та музейні, порядок у них може бути хронологічний, систематичний, географічний, алфавітний.

Хронологічний порядок має сенс, якщо колекція не велика та не дуже різноманітна по охопленій території та по таксонах. Недолік хронологічного порядку: весь матеріал зберігається в купі, і, коли треба вибрати представників одного з таксонів або матеріал з одного географічного пункту, то треба переглянути всю колекцію.

Систематичний порядок дуже зручний для колекцій по різноманітних групах тварин, зібраних на невеликій території. Недолік - при зміні класифікації треба міняти порядок у всій колекції або ж тримати в голові всі старі класифікації.

Географічний порядок зручний для колекцій, не дуже великих по таксонах, але охоплює великі території. Недолік - якщо треба відібрати представників одного з таксонів, то необхідно переглянути всю колекцію від початку до кінця.

Алфавітний порядок зручний для будь-яких колекцій. Недолік - при зміні класифікації треба міняти весь порядок у всій колекції або ж тримати в голові всі старі класифікації і всі старі назви географічних пунктів.

Для того, щоб описати новий таксон чи вирішити таксономічну або номенклатурну проблему, необхідно знати всю літературу по відповідній групі.

Загальноприйнятий метод пошуку потрібних літературних джерел – перегляд Реферативного журналу (РЖ). Більш спеціалізоване видання – це Zoological Record. Багато потрібної інформації можна знайти в мережі Ітернет.

Висновки

Ви ознайомились з різними типами систематик: Ліннеївською, еволюційною і філогенетичною.

Література

  1. Любищев А.А. Проблемы формы, систематики и эволюции организмов / А.А. Любищев. – М.: Наука, 1982. – 276 с.
  2. Малахов В.В. Происхождение хордовых животных / В.В. Малахов // Соросовский образовательный журнал. – 1996. - №7. – С. 2-9.
  3. Негробов О.П. Краткий справочник по зоологической систематике / О.П. Негробов. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1988. – 112 с.
  4. Расницын А.П. Процесс эволюции и методология систематики / А.П. Расницын // Труды РЭО. – 2002. – 73. – 108 с.
  5. Шипунов А.Б. Задание по систематике / А.Б. Шипунов. – М.:Открытый лицей ВЗМШ, Книжный дом «Университет», 2001. – 35 с.

Питання

  1. В чому суть Ліннеївської систематики?
  2. З’ясуйте особливості традиційної систематики.
  3. Чим відрізняються таксони надійні та сумнівні?
  4. Чим відрізняється кладистика від інших типів систематик?
  5. Які практичні прийоми в систематиці використовують?

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных