Поняття аграрного права та його особливості як галузі права

ВВЕДЕННЯ

Систему аграрного законодавства України за їх юридичною силою формують підзаконні нормативно-правові акти, до яких включаються укази і розпорядження Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази міністерств і відомств України. Підзаконними названі правові акти є саме тому, що вони в ієрархічній структурі системи законодавства перебувають під законами і наділені меншою юридичною силою, ніж закони.

Постанови Верховної Ради України, спрямовані на врегулювання аграрних відносин, є також джерелами аграрного права. Однією з особливостей постанов Верховної Ради України є їх програмний характер, коли відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язуються розробити певні концепції розвитку аграрних відносин, проекти законів, спрямованих на врегулювання таких відносин, прийняти інші нормативно-правові акти у межах компетенції цих органів. Наприклад, постановою Верховної Ради України "Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки" від 11 січня 2000 р. № 1364-ХІУ Кабінет Міністрів України було зобов'язано розробити та подати на розгляд Верховної Ради України проект Концепції (основних засад) ефективного функціонування та розвитку аграрного сектора України, а також внести на розгляд нову редакцію проекту Земельного кодексу України і цілу низку законопроектів щодо врегулювання аграрних відносин.

Іншою особливістю постанов Верховної Ради України є введення в дію окремих законів або відхилення прийняття проектів відповідних законів. Наприклад, постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. № 2115-ХІІ було введено в дію Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Водночас постановою Верховної Ради України від 9 липня 1999 р. № 901-XIV було відхилено проект Закону України "Про розмір плати за оренду земельної частки (паю)".

Ще однією особливістю постанов Верховної Ради України є розширювальний характер дії їх окремих положень. Так, уже згадувана постанова "Про порядок введення в дію Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" розширює дію цього закону за рахунок включення норми про те, що об'єкти соціально-побутового призначення поділу (паюванню) між членами колективного сільськогосподарського підприємства не підлягають.

Постанови Верховної Ради України можуть також встановлювати заборону на вчинення певних дій, які становлять перешкоди у забезпеченні розвитку певного виду аграрних відносин. Такою є постанова ВР України "Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості" від 19 грудня 2008 р. за № 778-VI, якою виражається неприпустимість дій щодо закриття сільських загальноосвітніх навчальних закладів через брак коштів на їх утримання. Тому до кінця 2009 р. було введено мораторій на закриття таких навчальних закладів у сільській місцевості.

Іноді постанови Верховної Ради України виражають ставлення законодавця до певних негативних, на його думку, суспільних процесів у сфері аграрних відносин, наслідком чого є позитивне зобов'язування певного органу державної влади. Наприклад, у постанові "Про недопущення закриття об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості" від 6 вересня 2005 р. за № 2794-1V виражається позиція Верховної Ради України щодо неприпустимості закриття шкіл, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень, інших об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості без відповідного рішення територіальної громади. Як наслідок, Кабінет Міністрів України зобов'язано вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення та відновлення діяльності зазначених об'єктів із визначенням необхідних джерел їх фінансування.

Укази Президента України. Президент України відповідно до ч. З ст. 106 Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Якщо укази містять правові норми, які встановлюють, змінюють і припиняють певні аграрні правовідносини і стосуються широкого кола осіб, то розпорядження є актами застосування норм права, які мають індивідуальну спрямованість на конкретних осіб. Таким чином, укази Президента України є нормативно-правовими актами, на відміну від розпоряджень, які мають характер індивідуальних правових актів. Виходячи зі змісту розпоряджень Президента України, вони не врегульовують аграрні відносини, а тому не є актами аграрного законодавства. Навпаки, спрямованість саме указів Президента України на врегулювання аграрних відносин робить їх частиною аграрного законодавства. Як правило, укази Президента України містять норми права, що розкривають і конкретизують норми аграрних законів, приймаються на підставі цих законів, а їх дія спрямована на їх виконання.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Поряд із цим розпорядження переважно мають одноразове застосування і не створюють нових норм, що врегульовують аграрні відносини. У зв'язку з цим важливого значення у сфері регулювання аграрних відносин набувають саме постанови Кабінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України посідають важливе місце у системі нормативно-правових актів аграрного законодавства через їх правову природу, що полягає у конкретизації загальних положень механізму правового регулювання аграрних відносин, який міститься у вищих за юридичною силою нормативно-правових актах.

Ще однією складовою системи аграрного законодавства є відомчі нормативні акти відповідних галузевих міністерств, комітетів і відомств. Міністерством, що здійснює державне управління та контроль у галузі аграрних відносин, є Міністерство аграрної політики України, створене Указом Президента України "Питання Міністерства аграрної політики України" від 7 червня 2000 р. за № 772/2000. Відповідно до п. 7 зазначеного положення Мінагрополітики України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Наступними є акти Державного комітету ветеринарної медицини, утвореного постановою Кабінету Міністрів України "Питання Державного департаменту ветеринарної медицини" від 30 серпня 2007 р. № 1075. Відповідно до п. 8 затвердженого зазначеною постановою Положення про Державний комітет ветеринарної медицини Держкомветмедицини у межах своїх повноважень видає накази, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Ще одним органом, який видає нормативно-правові акти аграрного законодавства у формі наказів, є Міністерство охорони здоров'я України. Зазначені акти мають комплексний характер, але їх спрямованість на врегулювання аграрних відносин робить їх нормативно-правовими актами аграрного законодавства.

Акти органів місцевого самоврядування видаються на підставі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. за № 280/97-ВР. Компетенцію сільських, селищних і міських рад розкриває ст. 26, їхніх виконавчих органів - статті 27-40, голів цих рад - ст. 42, а районних і обласних рад - ст. 43 зазначеного Закону. Для аграрних відносин це повноваження щодо: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних сільських адміністративно-територіальних одиниць; вирішення питань регулювання земельних відносин у частині земель сільськогосподарського призначення; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів; затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у формі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх повноважень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпорядження.

Акти місцевих органів державної влади. Одним із основних завдань місцевих державних адміністрацій є забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку села, програм охорони довкілля, а також виконання відповідних місцевих програм. Окремо слід зазначити, що повноваження місцевих органів виконавчої влади в галузі правового регулювання земельних відносин визначаються ст. 17 ЗК України. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Нормативні акти місцевих органів державної влади, як правило, є комплексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини. Поряд з цим приймаються й акти, спрямовані на врегулювання суто аграрних відносин.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств є також складовими системи аграрного законодавства. Локальними такі акти називаються через вузький ареал поширення їх дії в межах одного підприємства. Це означає, що локальні правові акти одного сільськогосподарського підприємства не мають юридичного значення для інших підприємств, бо не створюють жодних прав і обов'язків. Тому локальні акти належать до внутрішніх нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств мають такі ознаки: 1) існування лише на сільськогосподарських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особистих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються; 2) належність до внутрішніх правових актів, тобто спрямування на врегулювання внутрішніх членських, майнових, трудових, організаційно-управлінських і соціальних відносин; 3) санкціонований характер норм локальних актів. Це означає, що держава не приймає безпосередньо норми локальних документів, а покладає повноваження (санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи сільськогосподарських підприємств (загальні збори та інші органи управління) і визнає правовий характер цих норм. При цьому висувається вимога відповідності норм локальних актів законам і підзаконним актам, що приймаються державою; 4) відповідність певній процедурі прийняття (наприклад, затвердження більшістю голосів (часток, акцій) співвласників від 2/3 присутніх на зборах); 5) загальнообов'язковість дотримання всіма членами і найманими працівниками відповідного сільськогосподарського підприємства.

До локальних правових актів сільськогосподарських підприємств доцільно застосувати таку класифікацію: 1)акт, що визначає основи локальної нормотворчості (Положення про порядок розробки і прийняття локальних нормативних актів); 2) установчі документи (статут, засновницький договір); 3) акти регулювання трудових відносин (Правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний договір, Інструкція з охорони праці); 4) організаційно-управлінські акти (рішення загальних зборів, правлінь, накази і розпорядження керівників підприємства, Положення про ревізійну комісію, Положення про правління, Положення про генерального директора (або директора) тощо; 5) акти фінансово-економічного змісту (Положення про розподіл (використання) прибутку, Положення про порядок нарахування і оплати дивідендів, Положення про фонди і резерви та ін.).

Поняття аграрного права та його особливості як галузі права

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспіль­них відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрно­го) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто від­сутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового ре­гулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна га­лузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалі­зуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специ­фікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований харак­тер. Тому, як зазначає С. С. Алексссв, комплексні утворення є до­сить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм¹.

Отже, предмет правового регулювання с основою виокремлен­ня аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану га­лузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні віл норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного пра­ва є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а за­знають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливо­стями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, напри­клад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних від­носин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сіль­ськогосподарського призначення як основного й незамінного засо­бу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'яза­ної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер кот­рих лише генетичне походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з ви­користання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землеко­ристування — сільськогосподарську виробничу діяльність із вико­ристанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські гос­подарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комуналь­ну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегу­лював правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня, які є природною базою сільськогосподарської виробничої ді­яльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших катего­рій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин знач­но розширився і набув нового змісту порівняно з періодом станов­лення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціо­нування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню при­ватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась І на майнові аграрні від­носини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сіль­ськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські госпо­дарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно онов­лених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин бу­ла й лишається виробнича господарська діяльність на землях сіль­ськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регла­ментації правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові від­носини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначен­ня, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьо­му норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра­ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різни­ми аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрію-правової спеціалізації норм земельного пра­ва для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сіль­ськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні від­носини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виник­нення приватної власності не лише на землю, а й на майно (зде­більшого через паювання майна колишніх колективних сільського­сподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучас­них аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність та­ких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридичне зафіксовано існування при­ватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орен­дних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майно­вого статусу сільськогосподарських виробничих та Інших коопера­тивів, фермерських господарств, особистих селянських госпо­дарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній харак­тер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних струк­тур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юри­дичної аграрне-правової природи, оскільки органічно пов’язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та уп­равлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно зміни­лася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійно­го характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського ви­робництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і об­слуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформовано­му секторі аграрної економіки стосовно державного управління ни­ми, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає ціл­ковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеть­ся лише про заміну метолів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, виз­нання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою со­ціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебу­ває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробни­чої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею іншої ді­яльності.

Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права на­дають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (переду­сім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для ос­новних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не мож­на й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподар­ської виробничої діяльності під час використання земель сільсько­господарського призначення, не може мати якогось одного спосо­бу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відно­син, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галу­зей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до зміс­ту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними с профі­лююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аг­рарного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються пере­важно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на акти­візацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в за­безпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарю­вання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучас­них аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної про-потворності. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах мас правомірну тенденцію до посилення еле­ментів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аг­рарного сектора економіки з господарською самостійністю аграр­них суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: