Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468—1596) – період становлення самобутньої Української Православної Церкви

Характерною особливістю Української Православної Церкви була соборноправність — участь мирян у церковних справах. Вона виявлялася:

• В обов’язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа —собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже з середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад.

• В колегіальності прийняття важливих рішень напоміснихта особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, передусім знатних і впливових шляхтичів, надавало рішенням таких соборів значимості й авторитету як в очах простих віруючих, так і в очах державної влади.

• У діяльності своєрідних органів єпархіального управління Української Православної Церкви — кршосів (від грецьк. кАлтрос, -духівництво)—рад при єпископах і митрополиті із священиків кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники крил осі п також брали участь в адміністративному управлінні єпархією й виконували функції єпархіального суду, до компетенції якого входили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчого духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

В останню чверть XVI ст. помітну рол ь у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і культурно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії.

Київська митрополія в цей час перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Залежність була номінальною: патріарх надсилав своє благословення обраному митрополиту. Місцем перебування київського митрополита були Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська Православна Церква використовувала церковнослов’янську мову з українською вимовою.

Сила й впливовість Православної Церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки переважна більшість її населення сповідала православ’я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релігійної толерантності до різних вір. Вищі керівники Православної Церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: