Сьомий етап в історії Православної Церкви в Україні

Сьомий етап в історії Православної Церкви в України (1920-і – кінець 1980-х рр.) починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яке припадає лише на роки національно-демократичної революції і Громадянської війни. Серед віруючих у цей час отримують популярність ідеї демократизації і національного відновлення церковного життя. 1 січня 1919 р. уряд УН Р видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української Церкви.

Цього року організуються українські православні парафії, що об’єднуються у Всеукраїнський союз православних парафій під керівництвом Всеукраїнської православної церковної Ради (ВП ЦР). У травні 1920 року на пленумі ВПЦР була проголошена автокефалія Православної Церкви в Україні.

У зв’язку з відсутністю власного єпископату (жоден з російських єпископів, що перебував в Україні, не погодився очолити Українську Церкву) ВПЦР скликає в Києві в жовтні 1921 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор. На ньому було соборно обрано і висвячено руками всіх присутніх на митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського (1864 - 1937). Оскільки це було зроблено з порушенням канонів Православної Церкви (єпископа рукопокл адають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла бути визнаною іншими Православними Церквами світу.

Собор УАПЦ дав потужний імпульс активному процесу утворення церковних структур. У цей час організуються богословські курси, гуртки й братства, видається періодична література, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях компактного розселення українців. Богослужбові тексти активно перекладаються з церковнослов’янської на українську мову. В часи розквіту ця Церква налічувала 30 єпископів, 2000 приходів, до 6 млн вірних.

Становише Православної Церкви докорінно змінилося в Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, після встановлення Радянської влади. Юридичною основою взаємовідносин між Радянською владою і Церквою став Декрет Раднаркому "Про відокремлення Церкви від держави, а школи від Церкви", майже без змін ратифікований більшовицьким урядом України 19 січня 1919 р. Комуністичний режим, заснований на диктатурі правлячої партії, не мігне поставити собі за мету поступове обмеження впливу, витіснення й у перспективі — викорінення релігії. Але у 1920-ті рр. основні зусилля у боротьбі з релігією Радянська держава зосередила на панівній для колишнього самодержавного ладу РП Ц з метою її упокорення і доведення до стану так званого "лояльного ставлення до Радянської влади". Для досягнення цієї мети використовувалися різноманітні заходи: від обмежень у світській і врелігійній діяльності, до провокування розколу у православ’ї, утворення кількох ворогуючих між собою Церков. УАПЦсамим фактом свого існування якраз відповідала цьому завданню.

Однак під духовним проводом УАПЦ перебувала в найкращому разі чверть чи третина православних українців. Переважна більшість віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській Православній Церкві. Після смерті патріарха Московського і всієї Русі Тихона (Белавіна) (1865—1925), який очолював РПЦ з 1918 р., керівництво Руською Православною Церквою перебрав на себе заступник місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський). У своїй Декларації 1927 р. митрополит Сергій від імені Церкви заявив про свою лояльність до Радянської влади з погляду цивільного, без жодних поступок щодо віри. За ним пішла переважна більшість українського духовенства і віруючих. Річ утому, шо не тільки завзятих ворогів, а й щирих сим патиків самостійності Православної Церкви в Україні відлякували занадто радикальні заклики УАПЦ до її "реформування" — на кшталт гасла змінити "єпископсько-самодержавний устрій Церкви" устроєм "церковно-собор-ноправним".

У1927 р. на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі на вимогу комуністичної влади було переобрано главу Церкви. Новим митрополитом став Микола Борецький. Натомість першому керівнику УАПЦВ. Липківському призначили пенсію розміром 50 крб. 1930 р. після встановлення одноосібної диктатури Сталіна і початку відкритих масових політичних репресій УАПЦ припи-нила свою діяльність як "символ національно-політичної петлюрівської самостійності" (у зв’язку із сумнозвісним процесом "Спілки визволення України"). Комуністи небезпідставно вважали, що незалежна Церква приховує в собі думку і про незалежність держави. Під тиском сталінського режиму зібрання кількох єпископів і 40 священників УАПЦ оголосило себе "надзвичайним церковним Собором". Собор виніс ухвалу про самоліквідацію своєї організації. У 30—х рр. більшість єпископів і значна кількість священиків і активних мирян УАПЦ були репресовані.

З 1930 до 1943 рр. у Радянському Союзі здійснювалася масова атака на релігію. Спочатку законодавчо обмежили діяльність релігійних організацій — задоволенням релігійних потреб віруючих у молитовних будинках (тобто культом). Місіонерську діяльність і релігійну пропаганду заборонили. Священнослужителі могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Під заборони підпали матеріальна допомога одновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнацтва, жінок. Не можна було мати біблійні, літературні, трудові товариства, гуртки, групи.

Надалі становище релігії в СРСР, у Радянській Україні продовжувало швидко погіршуватись. У1937 р. ЦК ВКП (б) спеціальним рішенням проголосив "безбожну п’ятирічку". До кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне "викорчовування" релігії проводилося у кількох напрямах - закриття діючих церков (понад 8 тис.) і знищення предметів культу, економічний і моральний тиск на православне духовенство (більше 2 тис. священників змушені були зректися сану тільки у 1929-1930 рр.), пізніше - відкриті репресії. Загалом за перші 45 років Радянської влади загинуло (було розстріляно і померло в концтаборах) не менше 50 тис. священнослужителів. Наприкінці 1936 р. в Україні, де ще на початку 1920-х рр. храми існували майже в кожному селі, діяло менше 1/10 церковних і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості. Жодної православної церкви не залишалося на початку 1940-х рр. у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях, по одній — у Полтавській, Луганській, Харківській. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів—жодного, із 1435 священиків продовжували відправляти богослужіння лише 3. В Україні не залишилося жодного єпископа.

На західноукраїнських землях, шо перейшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла власна Православна Церква — ПАПЦ (Польська Автокефальна Православна Церква), що об’єднувала православних українців і білорусів. Константинопольський патріарх Григорій VII визнав цю Церкву і дарував їй автокефалію (13 листопада 1924 р.).

Починаючи з 1943 р., Й. Сталін застосовував тактику "відродження Церкви". Він користувався лише певними політичними мотивами (заспокоїти західних союзників). Однак мимоволі Сталін був змушений і перехоплювати ініціативу від німецького окупаційного режиму, з дозволу якого на території СРСР було відновлено роботу понад 7,5 тис. культових споруд. Наприкінці війни в Україні діяло понад 6 тисяч православних і більше 4 тис. греко-католицьких громад. Основою для відновлення автокефальної Церкви в Україні стала ПАПЦ. Українська Автокефальна Православна Церква другого відродження була відновлена на канонічних засадах, єпископи цієї Церкви одержали висвячення від єпископів ПАП Ц. У роки німецької окупації відроджена УАПЦ діяла в багатьох районах України. її очолював митрополит Полікарп Сікорський.

Однак дуже швидко УАПЦ опинилася в стані катакомбної -такому ж, які громади перших християн у Давньому Римі, аїї керівники виїхали за кордон. Там були організовані єпархії УАПЦ, що згодом ввійшли в юрисдикцію вселенського константинопольського патріарха. Віруючі УАПЦ в діаспорі переважно належали до вихідців з Волині і Центральної України. Центр УЛПЦ у США знаходиться в місті Саут Бавнд Брук недалеко від Нью-Йорка, УАПЦв Америці має духовну семінарію, бібліотеку, музей, друкарню і близько сотні парафій. У Канаді існує Українська Греко-Православна Церква. Вона також об’єднує близько сотні парафій й готує священнослужителів у Колегії св. Андрія, асоційованої з Манітобським університетом.

Хрущовська "відлига" (1953-1964 рр.) у сфері взаємовідносин із релігією характеризувалася не лібералізацією, як це відбувалось в суспільно-політичному житті, а навпаки — активним проведенням політики войовничого атеїзму. Сам тодішній керівник країни М.С Хрущов обіцяв всім "показати останнього попа по телевізору" в 1970 р. Практично ж ця політика пояснювалася курсом керівництва країни на прискорену побудову комуністичного, безкласового і безрелігійного суспільства. Основними напрямами політики войовничого атеїзму стали: 1) активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання; 2) ускладнення процедури реєстрації нових громад і водночас спрощення процедури їхнього закриття; 3) скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань). Якщо в 1957 р. в Україні було закрито 10 церков, то в 1960 р.—близько 750! На початок 1961 р. кіл ькість діючих у республіці церков і молитовних будинків зменшилася до 7192, а в 1965 р. їх залишалося 4550. Скорочення провадилося переважно за рахунок сільських парафій, де релігійність була вищою, аніж у містах. В Україні після закриття семінарій у Києві і Луцьку залишився єдиний духовний заклад — православна семінарія в Одесі. Інші конфесії в повоєнний час взагалі не мали своїх навчальних закладів. З монастирів лишилося лише 7 в РП Ц. У1960 р. було тимчасово закрито навіть Києво-Печерську лавру! Продовжував друкуватися лише один духовний журнал — "Православний вісник". Також в Україну надсилалися "Журнал Московської патріархії" та баптистський "Братський вісник". У країні були закриті всі підприємства з виробництва церковного начиння та атрибутики, яку доводилося завозити з Росії.

У1970— 1980-і рр. стан Православної Церкви в Україні істотно не змінився. Єдине, що боротьбу з релігією здійснювали не стільки насильницькими засобами, скільки атеїстичною пропагандою та бюрократичними перешкодами. Наприклад віруючі постійно, іноді десятками років, домагалися права на реєстрацію своєї громади. У 1985 р. такі клопотання надійшли тільки від православних із 73 міст України. Жодне з них не було задоволено.

Релігійній ситуації в Україні партійні функціонери приділяли підвищену увагу, оскільки їх непокоїла непропорційна висока питома вага релігійних громад України у загальносоюзному масштабі. Наприклад, у республіці було зареєстровано приблизно половина всіх протестантських громад Радянського Союзу, діяло 40% усіх священнослужителів СРСР, існувало 9 із 16 монастирів Руської Православної Церкви. Політбюро ЦК Компартії України, партійні з’їзди постійно обговорювали релігійну ситуацію в Україні і приймали рішення з метою нейтралізації засобами пропаганди, освіти, науки, правоохоронних органів релігійної діяльності. Про ефективність антирелігійних заходів влади красномовно свідчить такий факт. У 1985 р., коли в СРСР було прочитано понад 1 млн атеїстичних лекцій, в Україні понад 1/4 новонароджених було похрещено.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: