Для студентів, які вивчають іспанську мову. Наявність яких фонем в іспанській мові спричинена поданими протиставленнями?

ТЕМА 9

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА МОВИ

План

1. Місце і роль фонетичної системи в мові. Автономність звукової системи. Звукова будова мови як предмет фонетики.

2. Аспекти дослідження звукової будови мови: фізіологічний (артикуляційний), фізичний (акустичний), лінгвістичний (фонологічний або функціональний). Будова мовленнєвого апарату.

3. Характеристика голосних і приголосних звуків, фонетичних процесів і змін.

4. Фонематична підсистема фонетичної системи мови (фонологічна система мови):

а) фонема та її функції;

б) фонема і звук;

в) фонема та її алофони;

г) транскрипція і транслітерація;

д) визначення фонеми представниками Ленінградської (Петербурзької) фонологічної школи та Московської фонологічних шкіл.

5. Система фонем як система опозицій. Диференційні та недиференційні (інтегральні) ознаки фонем.

6. Дистрибуція фонем та алофонів.

7. Силабічна (складова) підсистема фонетичної системи мови:

а) склад, структура та типи складів;

б) теорія складоподілу.

8. Просодична (тонічна, інтонаційна) підсистема фонетичної системи мови:

а) наголос та його види;

б) інтонація (мелодика, ритм, інтенсивність, темп, тембр, пауза).

Анотований зміст

1. ФОНЕТИКА є своєрідним містком між світом семантики й світом матерії – єдиним рівнем, відповідальним за “фізику” мови, в чому й полягає його виняткова важливість і специфіка. Значення цього терміна: 1) звукова будова, звукова система мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає звукові засоби мови. У загальному вигляді фонетику можна визначити як рівень мови, що відображає її звуковий бік (і відповідно – науку про нього). Причому, хоча звуки й позбавлені автономного значення, вони функціонально навантажені.

Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос і інтонація.

Існують різні визначення предмета фонетики: одні вчені предметом фонетики вважають тільки способи звукового оформлення значимих одиниць мови – морфем, слів (Р.І. Аванесов, О.О. Реформатський), інші науковці до сфери вивчення фонетики зараховують і інтонаційні засоби мови (Л.Л. Буланін, А.А. Гвоздьов, Л.Л. Касаткін, М.В. Панів). Фонетика вивчає систему звуків, їхні закономірні чергування в потоці мовлення, наголос, його види, інтонацію, членування звукового потоку на склади, фонетичні слова, мовні такти, фрази. Отже, фонетика займається вивченням матеріальної сторони мови. З одного боку, фонетичні одиниці позбавлені самостійного значення і тим самим протиставлені мовним одиницям, а з іншого, – вони обумовлюють існування значимих одиниць мови, будучи засобом їхньої матеріальної реалізації.

Отож, предмет фонетики можна визначити як звукові засоби мови у всіх їхніх маніфестаціях і функціях у системі, закономірності їхнього варіювання й сполучуваності (парадигматика й синтагматика), варіанти їх вимови з погляду норми (орфоепія) і їхній зв’язок з письмовою мовою (графіка й орфографія).

Вивчення фонетики почалося з праць М. В. Ломоносова, який розглядав особливості російської звукової системи, живих фонетичних чергувань, співвідношення між написанням і вимовою, правила складоподілу тощо. Велике значення для розвитку фонетики мали роботи Якова Карловича Грота (1812–1893), Олександра Опанасовича Потебні (1835–1891), Олександра Івановича Томсона (1860–1935) – організатора першого в Україні (Харків, 1917 р.) кабінету експериментальної фонетики, Василя Олексійовича Богородицького (1857–1941), які, зокрема, поклали початок експериментально-фонетичним дослідженням. Уперше в історії мовознавства І. О. Бодуен де Куртене – засновник Казанської лінгвістичної школи – дійшов висновку про лінгвістичну значимість звукових одиниць і започаткував розвиток нового напряму – експериментальної фонетики. Подальший розвиток фонетика одержала в працях Л. В. Щерби – засновника Ленінградської (Петербурзької) фонологічної школи.

Існує фонетика описова (синхронічна) і історична (діахронічна). Описова (синхронічна) фонетика досліджує фонетичну будову мови на певному етапі її розвитку, основні закономірності вживання різних звукових одиниць при оформленні значимих одиниць мови (чергування звуків, звукові характеристики морфем, розподіл наголосу в словах різних типів тощо). Історична (діахронічна) фонетика вивчає зміни у звуковому складі конкретної мови протягом кількох епох, досліджує фонетичну будову мови в процесі її історичного розвитку. Описова фонетика та історична фонетика є аспектами конкретної фонетики, яка вивчає фонетичну будову конкретної мови або окремої групи мов. Натомість загальна фонетика вивчає загальні закономірності, які діють у звукових системах різних мов, і є основою для фонетичного аналізу будь-якої конкретної мови. У загальній фонетиці розглядається будова мовленнєвого апарату людини й використання його при утворенні звуків мови, вивчаються закономірності зміни звуків у мовному потоці, встановлюється класифікація звуків, співвідношення звуків і фонем, визначаються загальні принципи членування звукового потоку, інтонаційні засоби.

Розділ фонетики, що вивчає об’єктивні властивості звукових одиниць за допомогою інструментальних методів, називають інструментальною (експериментальною, апаратурною) фонетикою. Порівняльне вивчення звукової будови різних мов є завданням порівняльної фонетики. Соціофонетика вивчає особливості використання фонетичних одиниць мови різними шарами суспільства.

2. Звуки мови можна одночасно розглядати як фізіологічні, фізичні і власне лінгвістичні явища.

Фізіологічний (артикуляційний) аспект звука – це творення його мовленнєвим апаратом; фізичний (акустичний) – його звучання, акустика; лінгвістичний (фонологічний, функціональний) – його функція в мові. Відповідно до цих аспектів, у вивченні мови розрізняють артикуляторну, акустичну і функціональну фонетику.

У межах акустичного аспекту вивчення звукової будови мови в звуках розрізнюють силу, висоту, тривалість і тембр. Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Тривалість звука визначається часовим відрізком його звучання. Сила, висота і тривалість пов’язані з різними типами словесного наголосу в мовах (мови з силовим, тонічним (музичним, висотним), і довготним наголосом). Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів (обертонів), які є вищими від основного.

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов’язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення. Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки утворюються органами, які виконують інші важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення – це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними. Органи мовлення складаються з органів дихання та органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три «поверхи» мовленнєвого апарату – нижній, середній і верхній. До нижнього належить апарат дихання – трахея, бронхи, легені та діафрагма. Середній – гортань, голосові зв’язки. На цьому рівні творяться голос і шум, а не конкретні звуки. Верхній поверх – надставна порожнина (надставна труба), до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Ротову й носову порожнину розділяють тверде й м’яке піднебіння, яке закінчується піднебінною завісою і язичком.

Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука, називається артикуляцією. В артикуляції розрізняють три фази: екскурсію (приступ) – початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука; кульмінацію (витримку) – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків; рекурсію (відступ) – повернення органів мовлення у вихідне положення. За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні (язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок) та пасивні (зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа, порожнина носа). Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою.

Ознайомитись із будовою мовленнєвого апарату, а також із детальною характеристикою голосних і приголосних звуків, фонетичних процесів і змін можна самостійно [див. докл. Карпенко 2006, 156–180, Кочерган 2002, 110–119, 133–159; Чемес 2010, 15–18, 19–22, 37–42 та ін.].

4. Існують дві науки, що вивчають різні аспекти звукової будови мови: фонетика і фонологія. Фонетика – наука про акустичні та артикуляційні особливості звуків, їх зміни в мовленнєвому потоці. Фонологія вивчає звуки з точки зору їх смислорозрізнювальної функції, тобто здатності розрізнювати слова за змістом. У фонології звуки мовлення об’єднуються в фонеми – звукові типи, які здатні розрізнювати слова і форми. Одиницею фонологічної системи (фонематичної підсистеми фонетичної системи) мови є фонема.

Термін “фонема” використовувався ще французькими лінгвістами в XIX ст. (у 1873 р.) як синонім німецького sprachlaut “звук мови”. У вітчизняній лінгвістиці цей термін уперше вжив один із представників Казанської лінгвістичної школи Микола В’ячеславович Крушевський (1851–1887), учень І.О. Бодуена де Куртене. Натомість формування поняття “фонема” пов’язують з ім’ям самого І.О. Бодуена де Куртене, який у 1868 р. висловив думку про розбіжність фізичних і функціональних властивостей звуків, поділивши фонетику на дві частини (фонетику і фонологію). Отже, традиційно вважається, шо вперше поняття фонеми запропонував І.О. Бодуен де Куртене в 80-ті рр. ХІХ ст. Учений розумів фонему як психічний образ звука, що поєднує в собі велику кількість реальних звукових варіантів. Фонема не збігається зі звуком мовлення, вона лише реалізується в звуках мовлення, які представляють її алофони (варіанти).

Фонеми як елементи фонологічної системи існують не ізольовано, а в тісній взаємодії, протиставляючись одна одній за певними ознаками. Значну роль у створенні вчення про фонологічну систему відіграв відомий лінгвіст, учень І.О. Бодуена де Куртене, Микола Сергійович Трубецькой (1890–1938), який був членом Празького лінгвістичного гуртка в 20-30-ті рр. ХХ ст. Учений визначив правила виділення фонеми, з’ясував основні типи відношень, у які вступають фонеми, створюючи фонологічну систему.

Фонема – найменша (мінімальна) лінійно неподільна величина (звукова одиниця мови), що використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення значущих одиниць мови – морфем і слів. Кількість фонем у мовах є різною (здебільшого від 20 до 40), як-от: в українській мові – 38, з яких 6 голосних; у російській – 39, з яких 5 голосних (Московська фонологічна школа) або 42, з яких 6 голосних (Ленінградська фонологічна школа); в англійській – 44, з яких 20 голосних; у німецькій – 33, з яких 15 голосних тощо. Мови, в яких переважають голосні, називаються вокалічними, а з перевагою приголосних – консонантними.

Розрізняють конститутивну (будівельну), ідентифікаційну та дистинктивну (смисло- і форморозрізнювальну) функції фонеми. Додатковою вважають делімітативну функцію, яка вказує на межі слів чи морфем. Андре Мартіне (1908–1999) – французький лінгвіст – вважає, що фонема може виконувати експресивну функцію, завдяки якій слухач довідується про настрій і почуття мовця.

Слово кора утворене з фонем /к/, /о/, /р/, /а/, об’єднаних саме в такому порядку єдиним наголосом, який виділяє в цій словоформі другий склад. Ми розпізнаємо це слово завдяки тому, що відповідні одиниці фонематичної підсистеми використовуються при утворенні інших слів і словоформ (рана, пора, сон, нора, корі тощо). За допомогою фонем можна розрізнювати слова, які відрізняються одне від одного хоча б однією подібною одиницею: нора, пора, кора, гора. Слова можуть відрізнятися і повним складом фонем: кора і стіл [Семчинський 1996, 73–74].

Фонема – це загальна мовна одиниця, у складі якої можуть об’єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, вона реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних властивостей (сад – сядь – голосний елемент з артикуляційного і акустичного боків звучить по-різному, однак голосні елементи першого й другого слів об’єднуються в одну фонему / а /) [Семчинський 1996, 74]. Значення слів не створюються використаними для їх утворення фонемами, бо фонеми самостійного значення не мають, але фонеми є базою утворення тих одиниць, які мають план змісту. Інколи одна фонема може створювати слово або морфему. Так, фонема /і/ в укр. мові утворює службове слово – сполучник і; вона ж за інших умов використовується як морфема, що позначає називний відмінок множини: кобзар – кобзарі, або давальний відмінок однини – груша – груші.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Відмінність між фонемою і звуком: а) фонема – явище соціальне, звук – індивідуальне; б) фонема – мовна одиниця, звук – мовленнєва; в) фонема – абстрактна одиниця, звук – конкретна; г) фонема – величина стала, звук – залежна (мінлива).

У мовленнєвому потоці фонеми можуть перебувати в сильній (протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили) і слабкій (протиставлення фонем неповне або зовсім зникає) позиціях. Для голосних сильна позиція – наголошена, слабка – ненаголошена. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою – перед іншими приголосними.

Для позначення різновидів прояву фонеми в сучасній лінгвістиці використовується термін алофон. Російський лінгвіст Юрій Сергійович Маслов (1914–1990) уточнював, що алофоном слід називати реальну величину мовлення, а відповідну їй величину мови пропонує позначити терміном алофонема. Проте в лінгвістиці термін “алофон” набув значного поширення саме в значенні мовної величини. Варіювання фонеми залежить від різних обставин. Одні з варіантів фонем не мають мовного значення, оскільки спричинені дефектами мовлення. Такі варіанти зустрічаються в мовленні окремих індивідуумів (шепелява вимова [c], гаркава вимова [р]). Лінгвістів цікавлять лише ті варіанти фонем, які мають мовне значення.

У кожної фонеми є свій головний варіант – алофон, який з’являється при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків. В українській мові така найменша залежність спостерігається для приголосних перед наголошеним / а /. Як зауважує С.В. Семчинський, поряд із головним варіантом можуть існувати позиційні та комбінаторні варіанти фонем. Позиційні варіанти зумовлюються положенням фонеми в слові й відносно наголосу (на початку, всередині, в кінці слова, в переднаголошеному чи післянаголошеному складі). Комбінаторні варіанти залежать від безпосереднього оточення фонеми. В українській мові фонема / в / в кінці слова реалізується як вокалічний приголосний / ў /: ходив, робив, отже / ў / є позиційним варіантом фонеми /в/. Ця ж сама фонема перед голосним /і/ вимовляється не твердо, а пом’якшено: вітер, віра, напівм’який приголосний в у цих і подібних словах є комбінаторним варіантом фонеми / в / [Семчинський 1996, 75–76].

Розрізняють також факультативні варіанти. Так називаються алофони, що заступають головний варіант фонеми в незалежній позиції. Так, головним варіантом фонеми /в/ є її губно-губний прояв /w/, але окремі мовці замість губно-губного вимовляють губно-зубний /v/, який і є факультативним варіантом фонеми /в/. Індивідуальні варіанти фонем є фактами індивідуального мовлення [там само].

Існує погляд (Ю.О. Карпенко, М.П. Кочерган та ін.), згідно з яким факультативні варіанти фонем варто називати варіаціями фонем, зокрема індивідуальними (тембр, гаркавість тощо), територіальними (особливості вимови, характерні для певної території) та позиційними (напр., акомодація голосних після м’яких приголосних).

Коли виникає потреба позначити звучання слова, відмінне від його написання, вдаються до транскрипції. А для буквеного передавання іншомовних слів застосовують транслітерацію.

Транскрипція (від лат. transcriptio – “переписування”) – спеціальна система письма, яку викорис­товують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два ос­новні види транскрипції:

а) фонетична, що має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. Застосовується в діалектологічних записах, у підручниках із фонетики, у словниках інозем­них мов, де орфографія дуже розходиться з вимовою і є непослідовною, як, наприклад, в англійській мові. У фонетичній транскрипції, крім відповідних букв, застосовують ще різні символи, якими позначають: 1) наголос (´): [ гóлос ]; 2) основний і побічний наголос ('): [ прáцездáтний ]; 3) м’якість ('): [ т'ін' ]; 4) пом’якшення (’): [ ч’ітк’іший ]; 5) подовженість (:): [ жит':а ]; 6) алофони: [ ве^или^ечезниĭ ], [ ме^ине ] тощо;

б) фонематична, яка передає фонемний склад слів. Вона застосовується в записах прикладів і парадигм граматики, де важлива структура слова, а не його вимова. Кожна фонема, незалежно від її фактичного звучання, позначається тим самим знаком. Наприклад, слово вчаться у фонетичній транскрипції записується так: [учац':а], у фонематичній – /вча-тс'а/. Проте в навчальній літературі нерідко поєднують обидва види транскрипції, а деякі позначки не використовують — залежно від мети транскрибування слів. З науковою метою використовують систему транскрипції на основі латинського алфавіту, прийняту Міжнародною фонетичною асоціацією і вперше опубліковану в 1908 р. [http://ukrainskamova.narod.ru/Links/Phonetika/27.HTM].

Транслітерація (від лат. trans – “через” і littera – “буква”) – побуквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи. Транслітерація в наш час набула особливо важливого значення у зв’язку з активізацією міжнародних офіційних та особистих контактів.

Труднощі транслітерації полягають у тому, що, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній і, по-друге, у кожній мові своя графіка, свої правила читання окремих букв і буквосполучень. Якщо, наприклад, в англійській мові розрізняються дві фонеми – / w / і / v /, то в українській є лише одна – / в /. І навпаки, якщо в українській мові розрізняють фонеми / д / і / д' /, / н / і / н' /, / и / та / і /, то в англійській їм відповідає лише одна —/ d /, / n /, / і /. Під час транслітерації перевагу слід надавати звучанню, а не написанню. Отже, транслітерація завжди значною мірою умовна й приблизна. Рекомендації шодо транслітерації розробляє Міжнародна організація з питань стандартизації (International Organization for Standardization) [http://ukrainskamova.narod.ru/Links/Phonetika/27.HTM].

У світовій лінгвістиці існують різні фонологічні школи (Празька, Лондонська, Американська, Московська та ін.), які відрізняються своїми підходами до визначення й виділення фонеми. У вітчизняному мовознавстві відомі дві фонологічні школи: Ленінградська (Петербурзька) – Лев Володимирович Щерба, Лев Рафаїлович Зіндер (1903–1995), Маргарита Іванівна Матусевич (1885–1979) та ін.; Московська – Рубен Іванович Аванесов (1902–1982), Петро Савович Кузнєцов (1899–1968), Михайло Вікторович Панов (1920–2001) та ін.

Представники Ленінградської школи визначають фонему як звуковий тип, в якому об’єднуються звуки, що близькі за звучанням і за артикуляцією. Відповідно до цього, в слабкій позиції одну фонему можуть представляти звуки, які відрізняються в сильній позиції. Наприклад, у слові вода ненаголошений о, як і наголошений а реалізують фонему / а /; у рос. словах плот і плод в позиції наприкінці слова реалізується фонема / т /.

Представники Московської фонологічної школи фонемою вважають низку звуків, що з’являються в результаті живих позиційних чергувань у одній і тій самій морфемі. Наприклад, у слові вода ненаголошений о є варіантом фонеми / о /; у рос. слові плод кінцевий т є варіантом фонеми / д /, а в слові плот – наприкінці слова фонема / т /. Отже, у слабкій позиції фонеми виділяються не за фізіолого-акустичною подібністю, а за функціонально-морфематичною, тобто визначення фонеми залежить не від реального звучання, а від того, в складі якої морфеми вона виділяється.

5. Фонемні опозиції поділяються на два основні типи:

- диз’юнкція (некореляція), тобто протиставлення за декількома ознаками, напр.: /б/ - /н'/ – 1) губний – передньоязиковий; 2) шумний - сонорний; 3) твердий – м’який;

- кореляція, тобто протиставлення за однією диференційною ознакою, напр.: /д/ - /т/ –дзвінкий – глухий; /н/ - /н'/ –твердий – м’який.

М.С. Трубецькой описав основні типи опозицій фонем.

1. Одномірні опозиції – протиставлення за однією ознакою, наприклад, фонеми / н / - / н' / протиставлені лише за твердістю - м’якістю; / у / - / о / – лише за ступенем підняття язика (високим і середнім).

2. Багатомірні опозиції – протиставлення за декількома ознаками, наприклад, фонеми / б / і / т / – / б / – приголосна, губно-губна, дзвінка; / т / – приголосна, передньоязикова, глуха; фонеми / е / і / о / – / е / – голосна переднього ряду, середнього підняття, нелабіалізована; / о / – голосна заднього ряду, середнього підняття, лабіалізована.

3. Пропорційні опозиції утворюють декілька пар звуків, протиставлених за однією ознакою. Наприклад, в українській мові це пари, протиставлені за дзвінкістю - глухістю: / б / - / п /, / д / - / т /, / ж / - / ш /, / з / - / с / тощо; за твердістю-м’якістю: / д / - / д' /, / р / - / р' / тощо.

4. Ізольована опозиція утворюється, якщо розрізнювальні ознаки, характерні для її членів, не зустрічаються в інших парах. Наприклад, в українській мові фонеми / р / і / л / протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) - плавність.

Іншу групу опозицій фонем М.С. Трубецькой виділив за відношеннями між їх членами (за характером (змістом) їх протиставлення), запропонувавши три типи фонематичних протиставлень.

1. Привативні (бінарні) опозиції – фонеми протиставлені за наявністю чи відсутністю певної диференційної ознаки, наприклад, дзвінкий - глухий, губний - негубний, твердий - м’який тощо. Член опозиції, що характеризується наявністю ознаки, називається маркованим: в опозиції за дзвінкістю - глухістю фонем / б / і / п / маркованим членом є / б /, а немаркованим – / п /.

2. Градуальні (ступінчасті) опозиції – фонеми протиставляються за різним ступенем вияву ознаки. Ці опозиції, як правило, включають до свого складу понад дві фонеми, наприклад, в українській мові / і / – голосна високого підняття, / и / – високо-середнього підняття, /е/ – середнього підняття.

3. Еквіполентні (рівнозначні, рівносильні) опозиції – не передбачають відсутності чи наявності якоїсь ознаки у фонем, що її утворюють, так само як і ступеню вияву такої ознаки; обидва члени рівноправні, розрізнюються за декількома ознаками, наприклад: / е/ - /у/ –низьке – середнє підняття, передній – задній ряд, нелабіалізована – лабіалізована.

Порівняння фонем у опозиціях засноване на зіставленні їх ознак. Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і недиференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. Усі вони поділяються на три класи: вокалічні, консонантні, просодичні (зáмок – замóк – протиставлення за допомогою наголосу). Наприклад, фонема / д / характеризується передньоязиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю – диференційними ознаками, які відрізняють її від інших фонем (/ д / - / б / – передньоязиковий – губний; / д / - / з / – зімкнений (проривний) – щілинний (фрикативний); / д / - / т / – дзвінкий – глухий; / д / - / д' / – твердий – м’який), а також слугують для розрізнення слів.

Диференційними можуть бути ознаки: 1) за співвідношенням голосу й шуму (дзвінкістю / глухістю); 2) за місцем творення (губність, передньо-, середньо-, задньоязиковість, гортанність тощо); 3) за способом творення (зімкненість (проривність), щілинність (фрикативність), зімкнено-щілинність (африкативність), зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо); 4) за твердістю / м’якістю; 5) за короткістю / довгістю; 6) за назальністю / неназальністю; 7) за відкритістю / закритістю голосних.

Недиференційні (інтегральні) ознаки – ознаки фонеми, що не відрізняють її від інших фонем та безпосередньо не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, у російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися звуками [г] проривним і [γ] фрикативним, [г] твердим і [г'] м’яким, тобто ці ознаки є інтегральними, оскільки проривність і твердість фонеми / г / не слугують для розрізнення слів, як її ознаки – дзвінкість чи задньоязиковість (напр., відповідно г ол – кол, г ор – бор).

6. У кожній конкретній мові діють свої правила сполучуваності фонем, адже кожна фонема в мові характеризується своєю дистрибуцією.

Дистрибуція (від лат. distributio – “розподіл”, “розчленування”)– це сукупність усіх можливих оточень (сполучуваностей) та позицій, у яких зустрічається фонема. Вивчаючи дистрибуцію фонем, вчені встановлюють, чи може фонема зустрітися на початку та наприкінці слова, які фонеми сполучаються між собою, в якій послідовності та в якій кількості. Наприклад, як зауважує В.Ф. Чемес, голосна /и/ української мови має дистрибутивні обмеження, оскільки не вживається в позиціях на початку слова, після м’якого приголосного, між м’якими приголосними [Чемес 2010, 32]. Розрізнюється дистрибуція більш типова і менш типова, а також випадки неможливих сполучуваностей. Так, у китайській і бірманській мовах усі склади побудовані за моделлю “приголосний + голосний”, “голосний + приголосний”, “приголосний + голосний + приголосний” у межах морфеми, а також сполуки з двох-трьох голосних, але немає сполук двох приголосних. Існує три основні типи дистрибуції фонем.

Фонеми можуть перебувати у контрастній (контрастивній) дистрибуції (функціональне варіювання), коли різні фонеми мають однакове звукове оточення і змінюється значення слів: ліки – ріки, байка – майка – гайка тощо. У цьому випадку всі фонеми в слові збігаються, окрім порівнюваних.

Алофони однієї фонеми перебувають у стосунках доповнювальної (комплементарної, неперехрещуваної, алофонної) дистрибуції. Два різні алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції, тобто за кожним із них “закріплено” ту позицію, в якій може виступати в мовленні тільки він [див. докладніше Чемес 2010, 34–36] Явище доповнювальної дистрибуції полягає у виникненні таких відношень між певними елементами, коли кожний з елементів зустрічається лише в певній позиції, а в іншій зустріти його не можна. Стосунки доповнювальної дистрибуції характеризують обов’язкові варіанти (алофонеми) фонем [Семчинський 1996, 76]. Так, звуки [л] і [р] мають певну фонетичну подібність, але в українській і російській мовах вони, безсумнівно, перебувають у відношеннях контрастної дистрибуції (пор., н-д, пари слів лак – рак) і тим самим повинні бути кваліфіковані як різні фонеми. Натомість у інших мовах ті самі звуки перебувають у відношеннях доповнювальної дистрибуції, як, наприклад, у японській мові: [л] і [р] ніколи самостійно слів не розрізняють і, отже, є різновидами однієї фонеми. Саме тому японець, який починає вивчати українську чи російську мови, плутає [л] і [р], адже для нього незвичний смислорозрізнювальний результат їх протиставлення.

Необов’язкові варіанти фонем характеризують третій тип дистрибуції – відношення вільного варіювання (нефункціональне варіювання), коли фонеми перебувають у однаковому оточенні і замінюють одна одну, не змінюючи значення слів, що свідчить про різні параметри мовця (особливості мовлення, територіальне місцезнаходження тощо), н-д: у рос. мові /г/ і /γ/ у висловлюваннях /дарога/ та /дароγа/, /Бога/ та /Боγа/ і т.д. Існує також дефектна дистрибуція фонем, коли дві фонеми можуть зустрічатися в однакових позиціях, розрізнюючи значення слів, але в інших позиціях зустрічається лише одна з них [Семчинський 1996, 76].

7. Одиниці фонематичної підсистеми за допомогою і у взаємодії з одиницями тонічної (просодичної) підсистеми об’єднуються у величини силабічної (склáдової) підсистеми, які називаються складами. Одиницею силабічної підсистеми є склад, або силабема.

Склад – це мінімальна фонетико-фонологічна одиниця, що характеризується найбільшою акустико-артикуляційною злитістю своїх компонентів, тобто звуків, з яких вона складається. Склад – це найменша величина вимовляння. Існують три теорії складу: експіраторна, м’язового напруження (мускульної напруги) і сонорна.

1. Експіраторна (від лат. expiratio – видихання) теорія пояснює склад як сполуку звуків, вимовлених одним поштовхом видихуваного повітря. Сучасні вчені спростовують цю теорію, оскільки одним поштовхом повітря можна вимовити і декілька складів.

2. Теорія м’язового напруження, що була висунута Л.В. Щербою, пояснює неподільність складу його зв’язком з одним імпульсом м’язового напруження. Склад можна зобразити як дугу м’язового напруження (зусилля, вершина, ослаблення). Згідно з цією теорією, складоподіл у словах проходить перед приголосним, після приголосного і між ними.

3. Сонорна теорія, яку розробив данський лінгвіст Отто Єсперсен (1860–1943), базується на акустичних критеріях. Для кожного звука характерний певний ступінь сонорності (8 або 10 класів звуків), а за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Згідно з цією теорією, складоподіл здійснюється в тому місці, де межують найменш сонорні елементи [див. докл. Семчинський 1996, 96].

Склад має певну структуру, яка складається щонайменше з трьох частин: посилення тону, вершини і спаду тону. У вершині складу перебувають головним чином голосні звуки, однак, наприклад, у чеській і сербській мовах приголосні можуть утворювати склад і бути його вершиною (як, наприклад, у чеських словах prst, vlk і Brno). В українській мові складотворчим є голосний звук, тому в слові стільки складів, скільки в ньому голосних: а-рі-я (3 склади), ма-ти (2 склади), рейс (1 склад). Склади бувають відкритими (закінчуються на голосний звук) і закритими (закінчуються на приголосний). Наприклад, у слові ко-ро-на всі склади відкриті, а в слові пер-сик обидва склади закриті. В усіх мовах існують відкриті склади, але в деяких, наприклад, гавайській, закритих складів немає. Склади можуть бути прикритими (починаються із приголосного) і неприкритими (починаються з голосного). Наприклад, у слові ар-мі-я перший склад неприкритий, другий – прикритий, третій – прикритий. Якщо позначити голосний звук V, а приголосний С, то можливі такі типи складів: V, CV, VC, CVC, VCC, CCV, CCVC, CVCC, CCVCC та ін. У кожній мові наявні свої типи складів.

Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом. У межах одного складу може бути декілька голосних, які називаються поліфтонгами. Найпоширенішими серед поліфтонгів є дифтонги (англ. [ai] – my; [iә] – here тощо) – два голосні, що утворюють один склад; та трифтонги (англ. [auә] – our, [aiә] – tyre тощо) – три голосних, які утворюють один склад.

8. Звуки, слова, речення є лінійними, сегментними смислорозрізнювальними одиницями (у силабо-фонемних мовах), що утворюють сегментний рівень мовної структури. Проте, крім цього рівня, у звучанні існує супрасегментний (суперсегментний) рівень, в якому окремі частини мовленнєвого потоку об’єднуються в ціле звучання. Супрасегментні одиниці ніби накладаються, нашаровуються на звуки мовлення, конституюючи слово чи фразу. Найважливіші супрасегментні одиниці – просодеми, а весь рівень – просодичний, або тонічний чи інтонаційний. Просодія слова визначається наголосом, а просодія речення – інтонацією.

Словесний наголос організовує склади в межах слова в єдине вимовне ціле. Наголос – це виділення складу в слові за допомогою фонетичних засобів. У різних мовах світу це відбувається по-різному: 1) силою голосу (силовий, динамічний, експіраторний наголос) в українській, чеській, англійській, німецькій, італійській, іспанській, тюркських мовах; 2) висотою тону (тональний, тоновий, музикальний наголос) у складових мовах (китайській, в’єтнамській та ін.); 3) тривалістю вимови, звучання (кількісний, довготний, квантитативний наголос) у новогрецькій, індонезійській мовах.

У деяких мовах можливе сполучення різних видів наголосу. Наприклад, у російській мові словесний наголос динамічного типу, тобто він створюється інтенсивністю наголошеного складу. Проте, за допомогою експериментально-фонетичних досліджень доведено, що наголошені склади російської мови відзначаються значно більшою тривалістю, ніж ненаголошені. Отже, в російській мові словесний наголос є кількісно-динамічним, поєднуючи інтенсивність із тривалістю [Семчинський 1996, 92].

У окремих мовах, наприклад, палеоазіатських (чукотсько-камчатських, ескімосько-алеутських) словесний наголос відсутній (Л.Р. Зіндер). Суперечливим є питання щодо словесного наголосу у французькій мові. На думку багатьох учених, для неї характерний динамічний наголос, хоча й значно слабший, ніж у німецькій та інших мовах, для яких притаманний силовий наголос [Кочерган 2002, 126]. Динамічний наголос поділяється на фіксований (зв’язаний), який в усіх словах падає на певний склад (у французькій, вірменській, узбецькій – на останній склад, у чеській, ісландській, естонській – на перший склад, у польській, грузинській, малайській – на передостанній склад), та нефіксований (вільний), що може падати на будь-який склад у слові, як в українській мові. С.В. Семчинський, у свою чергу, зауважує, що у французькій мові відсутній словесний наголос, в якій окремо взяте слово має наголос, однак у реченні може його втратити, адже слова у цій мові об’єднуються в ритмічні групи, в кожній з яких наголошується лише останній склад [Семчинський 1996, 92].

Словесний наголос також може бути нерухомим, або постійним (у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад) і рухомим (у мовах з динамічним фіксованим і нефіксованим наголосом), коли у формах одного й того самого слова падає на різні склади, як в українській і російській мовах: стіл – столи; город – города; брал – брала тощо. У польській мові наголос хоч і фіксований, але рухомий: пол. towárzysz – towarzýsza.

Наголос також може бути головним (основним) і побічним (додатковим), як-от у складних словах: укр. перекотúпóле, сóціолінгвíстика, дванáдцятикýтник, вýглепостачáльник. Деякі складні слова, які зазвичай пишуться через дефіс, мають два головні наголоси: клíніко-діагностúчний, керáміко-металéвий. Якщо слова втрачають наголос і, зберігаючи власне значення, примикають до інших, об’єднуючись із ними спільним наголосом, то їх називають проклітиками, а явище – проклізою: укр. переді мнóю, англ. in the shóp. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище енклізою: рос. вó поле, зá спину [Кочерган 2002, 129].

Виділяють також наголос фразовий – наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази (укр. Ви виїхали | сьогодні вранці), який має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Наголос акцентної групи – найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об’єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово, наприклад: йди-но, до центру, скажи ж бо. Іноді акцентну групу становлять сполучення кількох повнозначних слів: я ж син твій.

Синтагматичний наголос – наголос, за допомогою якого виділяється основне, найважливіше в смисловому відношенні слово у складі синтагми [Словник лінгвістичних термінів 1957, 155]. Під синтагмою розуміють лінійну послідовність слів, найтісніше пов’язаних за змістом і об’єднаних у фонетичну єдність засобами мелодики. У синтагматичному наголосі, на відміну від словесного, переважають сила і тон, якість і тривалість мають підпорядкований характер. У фонетичному членуванні мовленнєвого потоку ця одиниця займає місце між фонетичним словом і фразою. Проте, якщо речення побудоване з одного слова, то синтагма збігається водночас і з фонетичним словом, і з фразою. Але, як правило, до синтагми входять два чи більше фонетичні слова. Синтагматичне членування речень здійснюється за допомогою пауз, а також може варіюватися залежно від конкретних комунікативних завдань, які ставить перед собою мовець, зокрема й від темпу мовлення. Це означає, що в межах того самого речення можлива різна кількість синтагм, наприклад: 1. У 1618 році / Глухів захоплює / Польща. 2. У 1618 році / Глухів / захоплює Польща.

Під логічним наголосом розуміють особливе виділення голосом якогось слова у всьому висловленні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення (рос. Мне помог учитель (не хтось інший), а під емфатичним – емоційне виділення одного чи декількох слів (навіть частини слова) у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків, що найчастіше виражається подовженням наголошеного голосного, а іноді й приголосного, а також своєрідною мелодикою (англ. She is ve-e-ery nice! (емфатична функція фонеми).

Просодичні засоби речення називають інтонацією. Отже, інтонація – це сукупність ритміко-мелодичних компонентів мовлення: 1) мелодики – руху основного тону; 2) ритму мовлення – регулярного повторення наголошених і ненаголошених складів, довгих і коротких складів; 3) інтенсивності мовлення – сили, гучності мовлення; 4) темпу вимови – швидкості мовлення; 5) тембру – звукового забарвлення, що передає емоційно-експресивні відтінки мовлення; 6) паузи – перерви у звучанні, зупинки в потоці мовлення. Інтонація виконує важливі функції у висловлюванні: а) оформлює висловлювання в єдине ціле (інтонація завершеності і незавершеності речення); б) розрізнює цілеспрямованість висловлювання (спонукання, питання, розповідь); в) бере участь у вираженні емоцій та підтексту; г) характеризує мовця та ситуацію спілкування загалом.

У мелодичній організації кожної конкретної мови є власний набір інтонаційних одиниць – інтонем, інтонаційних конструкцій. Їх виявлення і вивчення є актуальним завданням сучасної лінгвістики. Інтонація є однією з найбільш характерних фонетичних рис мови. Проте, на думку вчених, основні модальні значення (питання, заперечення, наказ, прохання, сумнів), а також сильні емоційні значення (радість, гнів, страх) у різних мовах мають спільні риси в інтонаційному малюнку. Вивчення інтонації здебільшого спирається на факти мов, у яких переважає динамічний наголос, оскільки в тональних мовах за допомогою інтонаційного малюнка розрізнюються насамперед значення слів. У зв’язку з цим існують певні сумніви про наявність інтонації у тональних мовах (китайській, в’єтнамській, бірманській, лаоській, тайській та ін.). Проте, встановлено, що в цих мовах наявний рух тону в реченні загалом.

Ключові слова теми:

Укр.: фонетика, звук, мовленнєвий апарат, органи мовлення, артикуляція, фонологія, фонема, алофон, транскрипція, транслітерація, дистрибуція, склад, монофтонг, дифтонг, наголос, просодика, супрасегментний рівень, інтонація, ритм.

Рос.: фонетика, звук, речевой аппарат, органы речи, артикуляция, фонология, фонема, аллофон, транскрипция, транслитерация, дистрибуция, слог, монофтонг, дифтонг, ударение, просодика, супрасегментный уровень, интонация, ритм.

Англ.: phonetics, sound, vocal apparatus, speech organs, articulation, phonology, phoneme, allophone, transcription, transliteration, distribution, syllable, monophthong, diphthong, stress (accent), prosody, suprasegmental level, intonation, rhythm.

Цитати з першоджерел:

“Фонемой называется кратчайшее общее фонетическое представление данного языка, способное ассоциироваться со смысловыми представлениями и дифференцировать слова и могущее быть выделяемо в речи без искажения фонетического состава слова… Фонемы – это продукт нашей психической деятельности. Они являются, хотя и типовыми, но все же конкретными фонетическими представлениями. Иначе говоря, мы стремимся «произносить фонемы» одинаково во всех положениях. В справедливости сказанного нетрудно убедиться: в слове дети мы произносим очень закрытое е в зависимости от мягкости последующего согласного, но этот оттенок е не является самостоятельной фонемой, и вместо него неминуемо появляется нормальное е (соответствуюшее фонеме), как только нам случится протянуть это е… Оттенки потому только и не тождественны с фонемами, что в произношении всякий раз имеются факторы, автоматически изменяющие фактическое осуществление нашего намерения… Само собой разумеется, что абсолютной границы между фонемами и их оттенками нет … На самом деле существуют фонемы более самостоятельные и менее самостоятельные… Каждая фонема определяется тем, что отличает ее от других фонем того же языка. Благодаря этому все фонемы каждого данного языка образуют единую систему противоположностей, где каждый член определяется серией различных противоположений как отдельных фонем, так и их групп” [Щерба 1958, 134, 188].

“ Критерий смыслоразличения как основного признака фонемы, введенный Л.В. Щербой в очень осторожных выражениях (как наличие или отсутствие у звуков речи “смыслоразличительной силы”, как “способность ассоциироваться со смысловыми представлениями и дифференцировать значения”), был, вне сомнения, крупным шагом в истории развития учения о фонеме. Однако, видимо, и у самого Л.В. Щербы, и е еще большей степени у других исследователей (при этом не только его последователей) не было полной ясности в характере этой “смыслоразличительной силы”. В чем же она заключается? Конечно, не может быть сомнения, что фонема не обладает значением. Но нам представляется недостаточной и общепринятая е настоящее время формулировка, согласно которой фонема, не обладая сама по себе значением, обладает способностью дифференцировать, различать слова и формы, ассоциироваться с разными значениями и т.д. Думается, что было бы точнее говорить о том, что фонемы различают не значения слов и форм как таковых, а лишь их звуковую оболочку, ибо различия в звуковой оболочке слов лишь указывают на различие в значении, но не раскрывают самого характера этого различия. Таким образом, мы констатируем, что хотя между фонемой и значением имеется тесная и неразрывная связь, однако эта связь непрямая, опосредствованная: фонемы различают не значения слов, а лишь звуковую оболочку слов” [Аванесов 1988, 194–195].

“Прежде всего встает вопрос: что мы изучаем – интонацию речи или интонацию языка? Казалось бы, что интонация – это всецело область речи, она проявляется в речи, существует в речи и тем самым принадлежит речи. Да и изучать ее можно именно в речи, делая различные записи звуковой цепи и пробуя ее членить и соотносить с иными сегментами, скажем синтаксическими… А может ли интонация соотноситься с языком? Может ли интонация, такой живой факт именно речи и даже колоритнейший узор речевого акта, может ли она быть фактом языка? А ведь ответ лежит не только в области синхронной абстракции, но и в плане исторической реальности. Может. И должна. Иначе она – не факт языка!

Разделив фонологические средства на: 1) сегментные (фонемные) и 2) суперсегментные (просодические: ударение, интонация), следует поставить вопрос о соотношении ударения и интонации, полагая, что это не составляет двух разных уровней, но отношения этих явлений очень запутаны, принимая во внимание, что ударение бывает разное (динамическое, долготное, тоновое). А интонация содержит много составляющих, в том числе и ударение.” [Реформатский 1988, 217–218].

Література:

Основна:

1. Баранникова Л.И. Введение в языкознание: учебник / Лидия Ивановна Баранникова. – Саратов: Изд-во Саратовск. гос. ун-та, 1973. – С. 80–100.

2. Головин Б.Н. Введение в языкознание: учеб. пособие / Борис Николаевич Головин. – М.: Высшая школа, 1983. – С. 32–47.

3. Донець Л.С. Вступ до мовознавства: практикум / Л.С. Донець, Л.І. Мацько. – К.: Вища школа, 1989. – С. 29–112.

4. Дорошенко С.І. Вступ до мовознавства: навч. посібник / С.І. Дорошенко, П.С. Дудик. – К.: Вища школа, 1974. – С. 57–61.

5. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: підручник / Юрій Олександрович Карпенко. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 156–180.

6. Кодухов В.И. Введение в языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М.: Просвещение, 1987. – С. 131–138.

7. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ “Академія”, 2002. – С. 102–163.

8. Маслов Ю.С. Введение в языкознание / Юрий Сергеевич Маслов. – М.: Высшая школа, 1987. – С. 44–66.

9. Реформатский А.А. Введение в языковедение: хрестоматия / Александр Александрович Реформатский. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – С. 211–227.

10. Скалозуб Л.Г. Вступ до мовознавства (скорочений конспект лекцій) / Лариса Георгіївна Скалозуб. – К., 1971. – Ч. ІІ. – С. 54–81.

11. Чемес В.Ф. Фонетична система мови / Валерій Федорович Чемес // Вступ до мовознавства: навч. посібник. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. – Ч.2. – С. 5–52.

12. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства / Іван Пилипович Ющук. – К.: Міжнар. інститут лінгвістики і права, 1995. – С. 49–55.

Додаткова:

1. Аванесов Р.И. Кратчайшая звуковая единица в составе слова и морфемы / Рубен Иванович Аванесов // [В кн.: Березин Ф.М. История советского языкознания. Хрестоматия]. – М.: Высшая школа, 1988. – С. 194–195.

2. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 608 с.

3. Будагов Р.А. Введение в науку о языке / Рубен Александрович Будагов. – М.: Просвещение, 1965. – С. 173–180, 187–198, 205–211.

4. Зиндер Л.Р. Общая фонетика: учеб. пособие / Лев Рафаилович Зиндер. – М.: Высшая школа, 1979. – 312 с.

5. Коструба П.П. Фонетика, фонологія і морфонологія / П.П. Коструба // Методологічні питання мовознавства. – К., 1966. – С. 94–99.

6. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 220–234.

7. Кузнецов П.С. Об основных положениях фонологии / Петр Саввич Кузнецов // [В кн.: Березин Ф.М. История советского языкознания. Хрестоматия]. – М.: Высшая школа, 1988. – С. 203–210.

8. Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. Ярцева В.Н.]. – М.: Советская энциклопедия, 1990. – С. 412–416.

9. Общее языкознание / Под. общ. ред. А.Е. Супруна. – Мн.: Вышэйшая школа, 1983. – С. 287–317.

10. Общее языкознание: Формы существования. Функции, история языка / Отв. ред. Б.А. Серебренников. – М.: Наука, 1970. – С. 120–199.

11. Панов М.В. Русская фонетика / Михаил Викторович Панов. – М.: Просвещение, 1967. – С. 65–169.

12. Попова З.Д. Общее языкознание: учеб. пособие / З.Д. Попова, И.А. Стернин. – Воронеж: Чернозем. кн. изд-во, 2004. – С. 110–116.

13. Реформатский А.А. Фонологические этюды / Александр Александрович Реформатский. – М.: Наука, 1975. – 234 с.

14. Реформатский А.А. Пролегомены к изучению интонации / Александр Александрович Реформатский // [В кн.: Березин Ф.М. История советского языкознания. Хрестоматия]. – М.: Высшая школа, 1988. – С. 217–221.

15. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава: Довкілля, 2006. – С. 356–360, 362–364, 367–368.

16. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: підручник / Станіслав Володимирович Семчинський. – К.: “ОКО”, 1996. – С. 73–98.

17. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики / Фердінан де Сосюр. – К.: Основи, 1998. – С. 18–33.

18. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания / Юрий Сергеевич Степанов. – М.: Просвещение, 1975. – С. 72–87.

19. Трубецкой Н.С. Избранные труды по филологии / Николай Сергеевич Трубецкой. – М.: Наука, 1987. – 251 с.

20. Трубецкой Н.С. Основы фонологии / Николай Сергеевич Трубецкой. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – 352 с.

21. Щерба Л.В. Избранные работы по языкознанию и фонетике / Лев Владимирович Щерба. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1958. – Т.1. – С. 134, 188.

Контрольні запитання:

1. Які значення мають терміни “фонетика” і “фонологія” в сучасному мовознавстві?

2. Визначте об’єкт і предмет фонетики.

3. Який внесок зробили визначні лінгвісти І.О. Бодуен де Куртене, Л.В. Щерба та М.С. Трубецькой у розвиток фонетики?

4. Назвіть основні фонетичні дисципліни сучасного мовознавства.

5. Назвіть основні функції фонетики.

6. Які аспекти дослідження звукової будови мови Вам відомі?

7. Охарактеризуйте акустичний аспект вивчення звукової будови мови.

8. З яких органів складається мовленнєвий апарат людини?

9. Дайте визначення поняття артикуляції.

10. Охарактеризуйте функціональний аспект дослідження звукової будови мови.

11. Дайте визначення фонеми. Хто з мовознавців першим увів поняття і термін “фонема” у світову науку про мову?

12. Які відмінності між фонемою і звуком?

13. Як Ви розумієте поняття алофон?

14. Які типи фонетичних позицій Вам відомі?

15. Охарактеризуйте основні функції фонеми.

16. Що таке варіанти і варіації фонем?

17. Чим відрізняється транскрипція від транслітерації?

18. У чому полягає різниця в трактуванні фонеми між представниками Ленінградської та Московської фонологічних шкіл?

19. Які основні типи опозицій фонем Вам відомі?

20. Охарактеризуйте диференційні і недиференційні ознаки фонем.

21. Що називається дистрибуцією фонем? Які види дистрибуції Вам відомі?

22. Дайте визначення складу. Які теорії складу та складоподілу Вам відомі?

23. Охарактеризуйте структуру та типи складів.

24. Які супрасегментні мовні одиниці Вам відомі?

25. Дайте визначення наголосу. Які види наголосу Ви знаєте?

26. У чому полягає специфіка фразового наголосу та його різновидів (наголосу акцентної групи, синтагматичного, логічного, емфатичного).

27. Охарактеризуйте інтонацію та її функції.

Вправи і завдання:

1. Назвіть звуки і фонеми в словах: ллє, щітка, зшити, на кладочці, возз’єднання, з шишкою, юність.

2. Охарактеризуйте асиміляцію в словах: зжувати,вокзал, кігті, пісня, життя, здається, цвях, панський, зжити, просьба, маззю, тліє, якби, ллє, дьогтю, цвіль, мріється, знання, радість, принісши, дощаний.

3. Запишіть висловлювання фонетичною і фонематичною транскрипцією: Я буду крізь сльози сміятись (Леся Українка); сяйво немеркнучого вогнища; натхнення і творчість – дві сили.

4. У чому полягають артикуляційні відмінності між парами приголосних: а) [ б ] – [ п ]; б) [ л ] – [ л’ ]; в) [ д ] – [ н ]; г) [ д ] – [ г ]; д) [ ж ] – [ з ].

Запишіть свої ім’я та прізвище фонетичною транскрипцією українською та російською мовами. Зробіть транслітерацію українського та російського варіантів свого імені та прізвища засобами алфавіту тієї іноземної мови, яку Ви вивчаєте. Поясніть розбіжності.

Зразок:

укр. Гащенко Ганна [гашченко ганна];

рос. Гащенко Анна [гашченка анна];

англ. Нashchenko Hanna – Gashchenko Anna.

6. Для студентів, які вивчають англійську мову. Охарактеризуйте дифтонги та африкати, наявні в поданих словах:

а) слова з дифтонгами: make, flight, voice, about, slow, flower, write, no, dear;

б) слова з африкатами: page, much, objective, jeans, childish, lecture, charge.

Для студентів, які вивчають німецьку мову. Охарактеризуйте дифтонги та африкати, наявні в поданих словах:

а) слова з дифтонгами: Maus, Leute, deutlich, Freiheit, nein, schweigen, bauen, Eulenspiegel;

б) слова з африкатами: Spitze, fletschen, pfropfen, Kopfschmerz, Zahnpflege.

Для студентів, які вивчають французьку мову. Охарактеризуйте носові голосні, наявні в поданих словах: plaindre, bien, lundi, monter, maman, ensemble, souvent, contre, chacun.

Для студентів, які вивчають іспанську мову. Наявність яких фонем в іспанській мові спричинена поданими протиставленнями?

Casa ‘дім’ – cosa ‘річ’, casa ‘дім’ – causa ‘причина’, corneja ‘ворона’ – cornejo ‘дерен’ (‘кизил’), semanario ‘тижневик’ – seminario ‘семінарія’, puro ‘чистий’ – duro ‘жорсткий’, bala ‘куля’ – baja ‘зниження’, cara ‘обличчя’ – capa ‘накидка’, presa ‘здобич; захоплення’ – prensa ‘прес; преса’.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: