Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Становлення Київської держави




Перші володарі. Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Й досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів — нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним — Аскольд.

Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею.

Із походом на Візантію 860 р. історики пов'язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави. Як гадають, тоді йшлося про навернення до християнської віри не окремих людей, а щонайширшого загалу, й про підтримку християнської церкви впливовим оточенням князя, тобто про утвердження християнства як державної релігії.

Ймовірно того року під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняв не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда, справа подальшого поширення християнства в Руській державі наразилась на труднощі. Дослідники припускають, що не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда й не всі наділені владою русини погодилися з ними. Проти князя почала визрівати змова. Нині важко відновити ланцюжок подій, що призвів до усунення Аскольда від влади. За свідченням літописця, який, нагадаємо, вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тих подій мав рід варязького князя Рюрика. Цей войовничий князь-воїн поширив свою владу на північні східнослов'янські племена, посівши Новгород. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Одначе 879 р. той помер. Тож, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика — Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Отож, вбивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег з роду Рюрика. Цей факт дослідники витлумачують як утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Ті ж, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічники Олега поклали край правлінню династії Києвичів.

Правління Олега. За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Він не легковажив владою, а навпаки — прагнув віднайти нових способів для її посилення. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. Літописець розповідає, що на початку свого правління Олегові довелося воювати з деревлянами і сіверянами. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885-го він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку X ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.

Об'єднуючи навколо Києва землі, Олег діяв напрочуд розважливо. Так, літописець свідчить, що, встановивши зверхність над сіверянами, Олег наклав на них данину легку. До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, про що літописець писав так: «Послав Олег послів до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"».

Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав змогу їм безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі, аж за Карпати, залишивши на згадку про себе неподалік Києва (а тепер у межах міста) назву — урочище Угорське.

Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією — очевидно, збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу.

Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив. Стався він, за свідченням Літопису, року 907-го. Розповідь літописця про перемогу Олега сповнена легендарних подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст договору між русичами та візантійцями. Умови угоди були надзвичайно вигідними для Русі. Передбачалося, зокрема, що Візантія на відкуп сплатить кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов'янських племен, які корилися Олегові. За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Крім того, візантійці зобов'язувалися утримувати руських купців у своїй столиці — Константинополі протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях. Умови договору 907 р. були уточнені в 911-му — після нового Олегового походу.

Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, адже засвідчило міжнародне визнання Руської держави. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву Київська Русь саме від початку X ст.

Князь Ігор. На відміну від свого попередника на князівстві й опікуна Олега, у літописній розповіді про якого іще переважає легендарність, князь Ігор — цілком реальна історична постать. Здобувши владу після оповитої серпанком таємничості смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика правив у Києві до 945 р. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. Сутичкою із ними Ігор розпочав своє князювання, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Але це сталося значно пізніше. А тоді, 914 p., Ігорю поталанило приборкати деревлян і накласти на них данину, більшу за Олегову. Не хотіли визнавати Ігореву владу й уличі, за що заплатили високу ціну — через три роки збройної боротьби з княжими воїнами вони залишили обжиті місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців. Утім, військові заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були закони тогочасного життя, згідно з якими право на володарювання треба було доводити силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя — тобто щорічний об'їзд князем підвладних йому територій та збір данини.

Зібравши данину — здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми й заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у військових заходах і своїм дружинникам. Тож, повернувшись до Києва, князь віддавав наказ лаштувати кораблі до подорожі на південь — до Царгорода. Вирушали у неї зазвичай купці. Та дозвіл на торгівлю здобували тією-таки військовою силою. Вдалими були походи Олега, однак Ігорю умови угоди довелося поновлювати. Тож і він здійснював військові походи проти Царгорода. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, 941 p., був невдалим. Човни русів наразилися на грецький вогонь візантійців — так називали набої з вогнистою сумішшю, які за допомогою катапульти перекидалися на ворожі кораблі. Невдача спонукала Ігоря до нового походу. Відбувся він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди, про що детально оповідає літописець. Свідчать про нього й візантійські джерела.

З тих розповідей довідуємось, що умови русько-візантійської угоди 944 р. були написані на пергаменті у двох примірниках. Один із них, на якому стояли хрест та імена руських князів, зберігався в Константинополі. Другий примірник, підписаний візантійськими послами, — у Києві. З давніх джерел відомо, що схвалення тієї угоди русами відбувалося в Києві на пагорбі Перуна та в церкві св. Іллі, яка вже тоді існувала на Подолі.

З-поміж умов угоди, яка загалом була менш вигідною для Русі, ніж угода Олега, привертає увагу зобов'язання київського князя надавати військову допомогу Візантії. Саме ця обставина, на думку дослідників, пояснює похід князя Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р.

У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а ще на печенігів — тюркомовний кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту Ігореві вони ще не завдавали, почавши по-справжньому дошкуляти Русі за Ігоревого сина Святослава.

Княгиня Ольга почала володарювати в Києві 945 р. Великокнязівську владу вона перебрала за складних обставин. Адже князь Ігор, її чоловік, наклав головою, а Ігорів син, князь Святослав, який за звичаями тих часів повинен був стати володарем у Києві, був іще зовсім малим. Власне, тому здійснювати владу почала княгиня Ольга.

Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона двадцять років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх із свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи. Легенди зберегли до наших днів відгомін бурхливих подій, учасницею яких була Ольга. За тих далеких часів влада київських володарів поширювалася на землі кількох слов'янських племен і виявлялася в праві збирати з них данину. Наймогутнішими з-поміж підлеглих Києву племен і найближчими до столиці були деревляни. Мали своїх князів, які вважали, що шляхетністю походження не поступаються князям київським. Тож час від часу деревлянські князі повставали проти київських, маючи на меті самим утвердитися в Києві. Так сталося й нещасливого для Ольжиного чоловіка, князя Ігоря, 945 р. Саме під час повстання деревлян загинув Ігор. Успадкувавши владу, Ольга для збереження держави мусила подолати антикиївські настрої деревлян. Княгиня блискуче впоралася із тим завданням, щоправда, у який спосіб — нині невідомо. Справжні історичні події вдяглися в легендарні шати й дійшли до нас у переказах про три помсти княгині Ольги деревлянам.

Історичні джерела бережуть пам'ять про ще кілька подій, пов'язаних із княгинею Ольгою. Найбільшою історичною ймовірністю відзначаються перекази про перебування Ольги в столиці Візантійської імперії Константинополі (наші предки те славетне місто називали Царгородом). Як свідчить «Повість минулих літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час візиту княгині Ольги до візантійського імператора велися переговори і про торговельні проблеми. Ольгу-християнку не могла не зворушити грандіозність візантійських храмів. І княгиня, як свідчить літопис, заходилася поширювати вчення Ісуса Христа на рідній землі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави, як вранішня зоря схід сонця. Не випадково вона була канонізована православною церквою під іменем св. Єлени (таким було її хресне ім'я).

Віддаючи належне Ользі як правительці, нащадки все ж схиляються перед нею як перед християнкою. У цьому вбачають і її мудрість, і надзвичайну мужність, бо прилучилася вона до віри в Ісуса Христа за часів, коли панувало язичництво. І хоч сталося це понад тисячу років тому, проте й тоді питання віри не були приватною справою — надто, коли йшлося про осіб великокняжої родини. Як підкреслюють історики, Ольжин син князь Святослав не став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час свого володарювання. Отож, задумане Ольгою хрещення Русі було ще не на часі. Втілити мрії мудрої княгині випало її онукові — князеві Володимиру. Ось чому княгиню, яка майже на півстоліття випередила час, літописець назвав наймудрішою серед усіх людей. За кілька століть, на думку істориків не пізніше XIII ст., Ольгу почали вшановувати як святу. В останні роки життя Ольга відійшла від державних справ. Літописець свідчить про Ольжині турботи вельми лаконічно: «І молилася вона за сина і за людей у всі дні і ночі».

Правління Святослава (957—972 pp.). Цей князь воював протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї утвердити Київську державу на міжнародній арені. Літописець розповідає про Святослава із надзвичайною симпатією, схиляючись перед його полководницьким хистом, мужністю, лицарською звитяжністю й щирістю: «Сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: «Хочу на вас іти». Саме Святославові вкладено в уста, вислови, яким судилося стати крилатими: «Мертві сорому не знають», «Не посоромимо землі Руської» тощо.

Розпочав князювання Святослав походами на Оку та Волгу в 964—965 pp., маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло дальшому об'єднанню східнослов'янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в'ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі нову постійну небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров'ям і безпосередньо над Києвом.

Наступна зовнішньополітична акція Святослава — походи на Балкани. Вони були спричинені прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. Святослав плекав надію створити могутню слов'янську державу під самими мурами Візантії. У результаті першого балканського походу в 967—968 pp. було захоплено Нижнє Подунав'я. Засвідчуючи свої честолюбні плани, князь-воїн своєю резиденцією зробив Переяславець, що розташовувався при впадінні Дунаю в Чорне море (тепер місто Мала Преслава). Одначе посилення позицій Київської держави на Дунаї непокоїло Візантію. Аби позбутися присутності русичів, імператорський уряд вдався до таємної дипломатії: було направлено посольство до Болгарії з пропозицією союзу проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на Русь печенігів. Облога Києва, де знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію й іти рятувати столицю.

Не полишаючи давніх задумів, Святослав 969 р. знову рушив на Балкани. На той час ситуація в Болгарії докорінно змінилася. Болгари змусили русичів залишити головні опорні пункти й відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав після жорстокого бою знову оволодів Переяславцем. Та домагання Святослава суперечили планам візантійського двору. Перемоги київського князя обурили нового імператора Іоана І Цимісхія, і він наказав вислати проти русичів свої війська. Жорстокі бої протягом весни-літа 970 р. виснажили обидві сторони й змусили укласти мир. За угодою з імператором Святослав пішов за Балкани й закріпився в Доростолі. Зненацька, навесні 971 p., імператорське військо вступило до Болгарії. Три місяці тривала облога Доростола, де перебували основні сили Святослава. Після тривалої боротьби знесилені сторони змушені були вдатися до переговорів, які проводилися на найвищому рівні: особисто зустрічалися великий князь та імператор. За умовами договору 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, імператор зобов'язувався пропустити русичів додому й надалі ставитися до них як до друзів. Дійшовши згоди зі Святославом, візантійський володар підступно повідомив ханові печенігів Курі, що втомлені русичі повертаються з великою здобиччю додому. У районі дніпровських порогів печеніги перекрили шлях до Києва. Реально оцінивши співвідношення сил, Святослав відійшов до Білобережжя, щоб там перезимувати. На початку березня 972 р. він повів воїнів до Києва. Біля порогів їх атакували печеніги, у бою більшість русичів разом з великим князем загинули. За переказами, печенізький хан наказав зробити з черепа Святослава чашу з написом: «Чужих бажаючи, свою погубив». Так безславно провалилися грандіозні плани. І хоч яким героєм постає Святослав з оповідей літописця, народна пам'ять про нього була оповита серпанком щемливих докорів. Про це свідчить, зокрема, й коротенька згадка про князя-воїна у «Слові о полку Ігоревім» — літературному творі XII ст: «Хоч і тяжко тій голові бути без пліч, зле і тілу без голови».

Зовнішня політика Святослава хоч і сприяла збільшенню територій Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русів, бо саме вони становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни. Недарма кияни дорікали князеві: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш (про неї), а свою полишив». Розширені кордони держави потребували величезних зусиль для їх оборони. Сил для цього Русь не мала. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю. Святослав не взяв до уваги зміну ситуації й дозволив Візантії втягнути Русь у війну проти Болгарії.

Історики не одностайні в оцінці політики Святослава. Одні відзначають його зовнішньополітичну активність, вбачаючи в ній прагнення зміцнити позиції Київської Русі в Європі, інші, віддаючи належне його полководницькому таланту й лицарській вдачі та вмінню впливати на розстановку сил у міжнародній політиці, водночас негативно оцінюють наслідки його походів, які приносили Русі більше втрат, аніж здобутків, докоряють також недбалою внутрішньою політикою.

Що ж до внутрішньої політики Святослава, то її визначальною рисою було прагнення зміцнити владу великого князя. Саме Святослав розпочав державну реформу, в результаті якої вся Русь опинилася під владою однієї князівської династії. Він поділив князівства між своїми синами, посадивши на київському престолі старшого сина Ярополка, у деревлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. З незначними змінами цей порядок проіснував кілька століть. Він не був якимсь оригінальним винаходом Святослава — так чинили скрізь у середньовічній Європі. Сприяючи з одного боку зміцненню влади правлячої династії, той порядок породжував братовбивчі війни між синами великого князя, адже, маючи владу, кожен з них прагнув більшої. Не уникнули міжкнязівських чвар і сини Святослава. Як свідчить літопис, боротьба за владу між Ярополком та Олегом тривала п'ять років, часом загострюючись до справжньої війни, що в ній врешті обидва наклали головою. У вирі тих подій брав участь і наймолодший Святославів син — Володимир. Саме він після смерті Ярополка утвердився в Києві.

Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.)

Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи.

Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис і справді наводить їх чимало, датуючи, щоправда, переважно першими роками Володимирового князювання. Сучасні ж дослідники схиляються до думки, що тих походів мусило б бути значно більше й, очевидно, відбувалися вони впродовж усього правління князя Володимира.

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання.

Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри.

Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри».

Літописна легенда, точніше напівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію.

Впровадження християнства літописець пов'язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною — так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р.

Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.

Значення впровадження християнства як державної релігії. Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики — зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства — у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.

Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури.

До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації, якій судилося бути протягом століть активним учасником усіх найважливіших подій. Як свідчать джерела, князь Володимир привів за собою із Корсуня чимало священиків, привіз церковні книги й заходився будувати храми в Києві. На прохання князя приходили священики-чужинці (греки, болгари, серби та ін.) і в наступні роки. Та їхніх зусиль для поширення християнства на велетенських Володимирових територіях, вочевидь, було недостатньо. Князь це добре розумів і тому подбав про створення в Києві першої школи. «І почав Володимир, — свідчить літописець, — посилати забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне».

Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов'язані із впровадженням християнства, проте яскраво виявилися через кілька десятиліть, коли на наших теренах розквітла книжна культура. Так само віддалені у часі були розвиток мистецтва, архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти службу Божу у християнському храмі.

Найбільш віддаленими у часі від переломного 988 р. є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації. Наше розуміння добра й зла, милосердя й жорстокості, вірності й зради, честі й ганьби, працелюбності й лінощів, сумлінності й безвідповідальності, справедливості й беззаконня ґрунтується на християнських цінностях.

З утвердженням християнства на наших землях зміцнилася сім'я, закріпилося шанобливе ставлення дітей до батьків, великої пошани набула жінка-матір. Поступово люди вчилися бути відповідальними за свої вчинки, адже кожен згідно з християнським ученням даватиме звіт про своє життя перед Богом.

Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю. Отож розгорнув він у Києві небачене будівництво.

Про розмах будівельних робіт промовисто свідчить такий факт: головний храм Русі — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна) — займав площу, що трохи не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників. Київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали міцні стіни, вал і рів. Поряд із церквою Богородиці — головним і першим кам'яним храмом Київської Русі — розташовувались розкішні князівські палаци. Саме тут Володимир справляв гучні бенкети, пам'ять про які й досі живе в билинах. На дитинці мешкали й найбагатші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі — Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він все одно був лише частиною Києва — нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд — гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де з'їжджалися гості, тобто купці, з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла — срібники та із золота — златники. На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого — самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис. «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб.

Зовнішня політика Володимира Святого. В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були його військові походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати у сусідів. Безперечно, переслідував зовнішньополітичну мету й найвагоміший крок Володимира — впровадження християнства.

Уже йшлося, що прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших стосунків з багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німеччина, Болгарія. Дослідники твердять, що жваві відносини зав'язуються із Римом як центром християнської церкви.

Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Наприклад, Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою шведського короля Олафа, одна донька була дружиною угорського короля, друга — польського, третя — чеського.

Отже, Володимир прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід'ємною складовою процесу формування європейської цивілізації. Багатогранна діяльність Володимира прислужилася розбудові й утвердженню Київської держави. Видатні здібності державотворця, талант полководця й політика, здатність до самовдосконалення, глибока мудрість, а також подвижницька діяльність, спрямована на поширення християнства, належно пошановані йменням Великий. Православна церква канонізувала Володимира. Він справедливо належить до найвизначніших постатей в історії людства.

Київська Русь за правління Ярослава Мудрого (1019—1054 pp.)

Внутрішня політика. «Володимир землю зорав, Ярослав засіяв», — цим образним висловом літописець підкреслив наступність державних заходів Ярослава Мудрого щодо політики його батька — князя Володимира Святого. Стосувалися вони передусім справи поширення християнства, проте цілком справедливими є й до інших напрямків політичної діяльності. Ярослав Мудрий докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав місто Юр'їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого батьком, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню, переможну для Ярослава, битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена під 1034 p., одначе сучасні історики відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм — Софію Київську. Розповіддю про спорудження церкви Премудрості Божої (гр. софія — мудрість) літописець ніби узагальнює величезні будівельні роботи, що велися в Києві з наказу Ярослава Мудрого. Розписаний яскравими фресками, оздоблений мозаїкою, храм вражав сучасників внутрішнім оздобленням і довершеністю своїх форм. Київська Софія стала символом поєднання божественного начала й державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.

Та не лише будівництвом уславив своє ім'я Ярослав. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю писав, що до книжок він «виявляв завзяття...», отож великого князя без перебільшення можна назвати фундатором книжності й ученості на Русі.

У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії — книжкові майстерні, у яких переписувалися церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Прикметно, що саме за Ярослава і, певно, з його ініціативи у Києві в 1037—1039 pp. було створено перший літописний звід.

За правління Ярослава на давньоруських землях виникло багато шкіл. Осередками освіти були церкви й монастирі. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, де навчали грамоти й ознайомлювали з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, велося літописання.

Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави обрав першого митрополита з русинів — Іларіона. Під тим самим роком літопис оповів про першопочатки головного монастиря Русі — Печерського, заснованого св. Антонієм Печерським. Уже від кінця XI ст. Печерський монастир став головним ідеологічним і культурно-освітнім центром Київської держави. Тут жили й працювали відомі письменники, історики та літописці: свв. Феодосій, Никон, Нестор, художник Аліпій, лікар Агапіт. Саме з ченців Києво-Печерського монастиря призначалися єпископи в усі землі Київської держави. За Ярослава було засновано й інші монастирі, зокрема монастирі св. Георгія та св. Ірини, про які «Повість минулих літ» згадала під 1037 р.

Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді».

Збірник, або звід, руських законів, відомий під назвою «Руська правда», складався впродовж кількох поколінь. Найдавніша частина, т. зв. «Найдавніша правда», створена за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені Ярославовими синами — т. зв. «Статут Ярославичів». До «Руської правди» увійшли статті й пізніших часів. Це й не дивно, адже збірник був чинним на землях України, Білорусі, Литви, Росії впродовж кількох століть, ставши основою для розвитку законодавства та судочинства.

У статтях Ярослава йшлося про покарання за вбивство, побиття до крові чи синців, за вчинене каліцтво, виривання бороди й вусів, їзду на чужому коні, псування майна, переховування чужого холопа тощо. Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися або на користь князя — їх називали «вірами», або на користь потерпілого чи його родичів — т. зв. головщини. Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари.

Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, були надзвичайно вдалими. Вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави, посилили міжнародний авторитет Київської Русі. Своєю зваженою культурно-освітньою політикою князь Ярослав зажив шанобливого ставлення нащадків, які стали називати його Мудрим.

Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоч окремі збройні сутички довелося вести й Ярославу, проте з жодною європейською країною Київська Русь часів його князювання не мала тривалого протистояння.

Перевага надавалася не силі зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого часом називають тестем Європи.

Традицію тісних відносин підтримувала Київська Русь часів Ярослава Мудрого з Візантією. Щоправда, добросусідські контакти потребували неабиякої мудрості та політичної витримки, бо відносини між державами не бувають завжди рівними. Так, певним напруженням відзначалися відносини Візантії та Русі після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха 1042 p. Він розпочав свою діяльність із того, що усунув із державного апарату всіх ставлеників своїх попередників. До числа опальних потрапили й руські люди. Ситуація особливо загострилася 1043 p., а загрозливою стала 1051 p., коли на Київську митрополичу кафедру було поставлено Іларіона. Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно.

Постійні контакти мав Ярослав із Німеччиною та Польщею. Тісні зносини підтримувала Русь із скандинавськими країнами. Особливо зміцніли зв'язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава із шведською принцесою Інгігердою. Добросусідські відносини пов'язували Русь із Норвегією. Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв'язки Русі з Угорщиною. Виявом тих стосунків були династичні шлюби представників королівського роду Арпадів і київського великокнязівського. Сестра Ярослава Мудрого Марія-Доброгніва була дружиною польського короля Казимира І Відновителя. Один син Ярослава був одружений із сестрою цього ж короля, другий — взяв шлюб з візантійською царівною, а інші два — з німецькими княжнами. За іноземних правителів були видані заміж три дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля Андраша, Єлизавета — за норвезького короля Гаральда, а по його смерті — за норвезького короля Свена; Анна — за французького короля Генріха І Капетінга, причому певний час вона була співправительницею свого сина, французького короля Філіппа І. Племінниця Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по смерті останнього — за германського імператора Генріха IV.

Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі. Для багатьох європейських монархів київський володар був своєрідним взірцем феодального правителя. Саме таким постав київський князь у тогочасних європейських джерелах.

Русь після Ярослава. Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.)

Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав Мудрий подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 роком довідуємось, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину — Святославові, Переяславщину — Всеволодові, Володимир-Волинський — Ігореві, а Смоленськ — В'ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище і ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.

В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава — синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.

Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, був складений на замовлення улюбленого Ярославового сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім з Ярославичів.

Правління Ярославичів. Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Молодші — Ігор і В'ячеслав — отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. До прямих Ярославових нащадків належав також Ростислав — син найстаршого Ярославича, Володимира, що помер раніше. Проте й він був усунений від провідних ролей в управлінні державою. Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич — Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав — і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче із молодшими братами.

Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати з торками. Втім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли в першій половині XI ст. в Причорноморські степи з Прикаспію. До кордонів Київської держави ці останні вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини одного Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили. Справжня битва відбулася 1068 р. на р. Альті й стала трагічною для Київської держави. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести й невдоволення переросли в повстання.

Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче й ухвалили боронитися самотужки. З вимогою надати їм коней і зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув'язненого в порубі полоцького князя Всеслава Полоцького (його ув'язненням Ярославичі, певно, сподівалися усунути небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його й оголосили київським володарем. Всеславове княжіння тривало в Києві трохи більше семи місяців і становить цілковиту загадку для істориків.

Літопис нічого певного про нього не сповіщає, натякаючи лишень, що в трагічному розвитку подій завинили самі Ярославичі. Прикметно, що двоє з них — Святослав та Всеволод аж ніяк не противилися діям Всеслава, а, навпаки, тихо сиділи у своїх володіннях, доки скривджений Ізяслав поневірявся на чужині.

Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в більш далекого родича — польського короля Болеслава II. Оговтавшись від київських подій, він 1069 р. повів військо Болеслава на Русь. Битва за Київ була неминучою, проте Всеслав несподівано повернувся до Полоцька. Кияни, налякані наближенням польських вояків, звернулися за допомогою до Святослава та Всеволода. Молодші Ярославичі вимагали від Ізяслава, щоби він не вів до Києва чужинців і не шкодив киянам. Та кровопролиття все ж не уникли. Літописець розповідає, що перед себе Ізяслав послав сина і той помстився за батька, жорстоко розправившись з найбільш активними учасниками повстання 1068 р.

Ізяслав повернувся до Києва, й, здавалось, повинно було поновитися колишнє злагоджене співправління трьох Ярославичів. Протягом кількох наступних років братерська любов ніби й справді взяла гору над владолюбством. Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 p., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору — під нагляд князя й дружини. Не уникнув відплати й Всеслав: того-таки року Ізяслав вигнав його з Полоцька, віддавши місто своєму синові.

З-поміж подій загальнодержавних найпомітнішою була т. зв. Вишгородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощів святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становлять «Руську правду».

Боротьба за київський стіл між Ярославичами. Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами. Року 1073-го між синами Ярослава Мудрого стався військовий конфлікт. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Протягом трилітнього князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій. Як свідчить літопис, він відверто осуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом. Проте протягом року Святослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору. Про те, що середульший Ярославич опікувався культурою, свідчить і такий факт: до нашого часу збереглося дві книжки, що їх називають «Ізборниками Святослава» відповідно 1073-го і 1076-го років. Та здійсненню усіх мрій Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. під час хірургічної операції з видалення якоїсь пухлини на шиї.

Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава II, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму — Володимирові Мономаху. Ця перестановка стала для Святославичів провісницею значно гіршого лиха. На Русь ішов Ізяслав з польським військом. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт. Так 1078 р. старший Ярославич утретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі — половців. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод. Від брата він успадкував не лише маєтності й владу, а й відповідальність за міжкнязівські чвари. Подолання останніх стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові.

Отож, заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах (1113—1125 pp.), сам Всеволод опікувався духовним життям. За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори св. Петра та св. Михайла у Видубичах тощо. Турботою про культуру він особливо нагадував батька — Ярослава Мудрого. Не випадково, коли Всеволод помер, його — єдиного з Ярославичів — поховали в Софійському соборі.

Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалось, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами. Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича — Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ. Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха у суцільних турботах, головною з яких були половці.

Любецький з'їзд князів 1097 р. Втім, боротьба з половецькими нападниками потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з'їзду князів у Любечі 1097 р. Прибулі до Любеча князі, свідчить літописець, говорили один одному: «Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить отчину свою...»

На Любецькому з'їзді було схвалено принцип князівської отчини — тобто володіння, що належали батькам. Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав — Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

Хоч якою одностайністю, за свідченням літописця, були позначені рішення Любецького з'їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Інша князівська братія мала задовольнятися аж надто мізерними володіннями й до того ж такими, що перебувають у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин. До «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній узяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з'їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича.

Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з'їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, включаючи і питання наділів.

Утвердження Володимира Мономаха на київському столі. Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії все частіше відбувалися в степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця Руської землі. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів — претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг посісти київський стіл. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Як свідчить літопис, Мономах спочатку відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабними безчинствами, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою». Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро.

Зовнішньополітичні зв'язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.

Бувши київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька вдалих походів проти половців. Втім, за часів Мономаха вони не були аж надто войовничими, суперечки часто розв'язувалися в мирний спосіб — тими-таки династичними шлюбами. Цікаво, що ім'я Володимира Мономаха увічнили половецькі співці — про нього складали легенди й пісні, відгомін яких береже літописне оповідання про євшан-зілля.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных