Культура Київської Русі та Галицько-Волинського королівства IX—XIV ст.

Освіта і література. Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти й літератури за часів Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Щоправда, безпосередніх згадок про тогочасні школи чи про кількість освічених русичів відомо не так багато. Здебільшого до уваги беруться опосередковані свідчення. Адже шедеври давньоруської літератури, що вражають і нині, не могли постати на порожньому місці. Тож письменними за княжих часів були не тільки можновладці, а й ремісники та рядові дружинники.

Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже діяла школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу.

Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках — у Звенигороді, Перемишлі, Галичі.

Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури.

Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його було створено на початку XII ст. У складанні «Повісті минулих літ» було використано найдавніші літописи. «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина XV ст.). Події в «Повісті минулих літ» викладено від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього твору зберіг ім'я автора — ченця Києво-Печерського монастиря св. Нестора-літописця.

Продовженням «Повісті», в котрій відбилися подальші події з історії Русі-України, став Київський літопис, який охоплює час від 1111-го до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей — Київ і Київська земля. Основний зміст літопису — княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського королівства є Галицько-Волинський літопис, який є зведенням ряду літописних пам'яток (галицьких, волинських, холмських тощо). Літопис складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х pp. XIII ст. Вона є, власне, життєписом Данила Галицького. Друга частина літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. Вона починається від середини ХIII ст. й закінчується кінцем XIII ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря св. Феодосій Печерський.

Урочисті проповіді складалися для освічених людей — князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено знамениту пам'ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха. Це — перший мемуарний твір в українській літературі. «Повчання» звернене до дітей Мономаха. Князь, спираючись на Святе Письмо, подає своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині «Повчання» автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у «Повчанні» правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, уникати марнославства, пихатості, брехні.

Найвизначнішою пам'яткою світської літератури (крім літописів) є «Слово о полку Ігоревім». Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х pp. XVIII ст. в одному із рукописів XVI ст. «Слово» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. новгородсіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі IX—XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги, стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.

Архітектура. Збережені часом пам'ятки архітектури княжої доби є оздобою багатьох міст України. Пережити віки пощастило мурованим спорудам. Одначе за тих часів основним матеріалом у будівництві було дерево: саме з нього споруджували житла та оборонні будівлі. Камінь застосовували для будівництва храмів і князівських палаців. Найдавнішу кам'яну споруду, відому під назвою палацу княгині Ольги, було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літопису ця споруда згадується від 945 р. Протягом 989—996 pp. у Києві з каменю будувався храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви.

Кам'яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві було збудовано найбільший собор держави — Софію Київську, Золоті ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів (1019—1037 pp.). Будівництво розгорталося не тільки в стольному граді. У Чернігові князем Мстиславом Володимировичем 1036 р. було закладено Спасо-Преображенський собор. Справжньою перлиною давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073—1078 pp. у Києві. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108—1113 pp. київський князь Святополк Ізяславич збудував Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, який майже точно, лише в дещо зменшеному вигляді, наслідував Успенський собор.

Прикметно, що більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздробленості. Саме тоді в Києві збудували як мінімум 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли, зокрема, бані церков Спаса на Берестові (1125 p.), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136 p.), Кирилівської церкви (1146 р.) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви.

Сповнена оригінальності й архітектура Галицько-Волинського королівства. У другій половині XII ст. храми й палаци в Галичині будували з білого каменю, оздоблюючи його вишуканим різьбленням. Найбільшим білокамінним храмом і найвидатнішою пам'яткою галицької архітектурної школи середини XII ст. був Успенський кафедральний собор у Галичі (1152 p.). Поряд із традиційними хрестовобанними храмами галицькі будівничі споруджували круглі в плані церкви-ротонди. В архітектурі галицької школи своєрідно перепліталися візантійсько-руський та романський стилі. Нові ідеї в культовому будівництві втілились у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церкви св. Миколая у Львові (XIII ст.), храмів св. Іоанна Богослова та св. Дмитра в Луцьку (кінець ХIII ст.), церкви-ротонди св. Василія у Володимирі (кінець XIII ст.), церкви св. Іоанна в Холмі.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. виник новий тип оборонних споруд — замки, що були цілком побудовані з каменю або цегли. Вони відзначалися міцними мурами з бійницями. У кількох місцях над стінами здіймалися вежі, найвища й найміцніша з яких височіла в центрі. Будівництво таких замків-фортець почалось у Луцьку, Кам'янці, Кременці, Олеську, Хотині та ін.

Образотворче мистецтво. З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення — мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Мозаїка викладалася на стінах із різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти — сплаву свинцю та скла. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського та Михайлівського Золотоверхого соборів у Києві. Фрески малювали мінеральними фарбами по мокрому тиньку.

Велике значення у внутрішньому облаштуванні храмів мали ікони. Іконописні майстерні існували у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Одначе переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців — київського майстра св. Аліпія. Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури в іконописі княжої України є віднайдена в середині 80-х pp. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина XIII ст.) з Успенської церкви в Дорогобужі.

Шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли на початку XII ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм Бориса й Гліба у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира на Клязьмі (нині зберігається у Москві). Така сама доля спіткала й іншу ікону, відому нині як Ченстоховська ікона Божої Матері: у XIV ст. її було вивезено до Польщі з м. Белза в Галичині. В наш час вона є найбільшою святинею Польщі і зберігається в монастирі в м. Ченстохів.

За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056—1057 pp., оздоблене чудовими заставками і трьома витонченими мініатюрами.

Архітектурні споруди й витвори образотворчого мистецтва часів Київської Русі й Галицько-Волинського королівства відзначалися художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сьогоднішньої та України княжої.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: