Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. 1 страница

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795), П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому середовищі з'явилася "Історія Русів". Відповідно до часткової лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого "юридичного" світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

ворожість до кріпацтва й самодержавства;

думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки").

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книги буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці - "Переднє слово до "Громади", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879; "Історична Польща і великоруська демократія", 1881-1882; "Вольний Союз (Вільна Спілка)", 1884; "Лібералізм і земство в Росії", 1889; "Чудацькі думки про українську національну справу", 1891; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив "безначальство" - анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або "етичного", соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що "не народи існують для держав, а держави для народів".

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти - драгоманівської програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки - від націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов (1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко (1880-1951).

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння "правил гри" в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що "прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу", і навіть "забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці - С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей, децентралізації і національно-територіальної автономії" (М. Грушевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання "всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства "без холопа і без пана". Се нам диктує сама наша українська нація" (С.Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були "уламками" окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому - в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963), які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В.Винниченко (основна праця -"Конкордизм") виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР.

Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX -початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863-1920), М.Туган-Барановський (1871-1916), М.Ковалевський (1871-1916), М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський (1871-1942).

Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського ("Держава правова і соціалістична", "Соціальні науки і право"), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.

Центральними в системі координат українського лібералізму були такі погляди:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно закріплених прав громадян;

домінантною цінністю у співвідношенні "людина -суспільство - держава" є "людина" незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б.Кістяківський);

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);

популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М.Драгоманов: "Чисте діло потребує чистих засобів").

Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень українського народу та захисту конституційних принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії. Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що "принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у його найпослідовнішій формі - федералізмові у справах соціальних із його найтвердішою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм у справах письменницьких, наукових, умілостях". Осягнувши в особі своїх кращих представників (зокрема Б.Кістяківського) необхідність створення правової держави, український лібералізм кінця XIX - початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-х pp. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870-1936; основні праці - "Загальна наука права і політики"; "Погляд на теорії права і держави", 1925; "Нова держава", 1923; "Нові проекти української конституції", 1920), В.Старосольський (1878-1942; основні праці -"Теорія нації", 1922; "Держава і політичне право", 1924; "Суспільно-політичні рухи та їх носії"'), О.Бочковський (1885-1939; основні праці - "Боротьба народів за національне визволення", 1932; "Народження нації"', 1939; "Життя нації", 1939), С.Рудницький (1877-1937; основні праці - "Українська справа зі становища політичної географії", 1923; "До основ українського націоналізму", 1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -"Меморандум уряду УНР", 1921; "Проект Конституції -основних державних законів УНР", 1921), О.Лотоцький (1870-?); основні праці - "Українські джерела церковного права", 1931; "Схід і Захід у проблемі української культури", 1939), А.Яковлів (1872-1955; основні праці - "Українське право", "Основи Конституції УНР", 1935).

С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);

обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення політики "дрібної праці" та утвердження ролі Галичини як "П'ємонту" України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою - несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була "Історія Русів" (1818-1822 pp.) - полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст. до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила "Руська трійця" - М.Шашкевич (1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційними для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б.Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консервативної концепції - очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму - В.Липинського (1882— 1931), С.Томашівського (1875-1930), В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883— 1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944). Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова був В.Липинський (основні праці - "Україна на переломі", 1657-1659; "Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті", 1920, "Релігія і церква в історії України", 1925; "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму", 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", - таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття "нація" та "держава", В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою - монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов, проаналізувавши три методи розв'язання проблеми державного будівництва: демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з правовою - "законом обмеженою і законом обмежуючою" монархією. Під демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією - необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією - владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський вважав єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика - ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національної революції 1917-1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного курсу, неправильної державної стратегії та браку об'єднавчої національної ідеї: "Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому, зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла".

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці - "Під колесами історії", 1925; "Про історію, героїв і політику", 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства, апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917-1920 pp. мислитель уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (надмірну політизацію мас).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної монархії - гетьманату.

В.Кучабський (основні праці - "Більшовизм і сучасне завдання українського заходу", 1925; "Україна і Польща", 1933) назвав свою концепцію "позитивним мілітаризмом"; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства; усунення декласованої інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на "український П'ємонт" - Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: