Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. 2 страница




 

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

 

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обгрунтування своїх ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

 

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

 

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

 

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники - П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

 

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники - Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

 

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП (боротьбисти) (1918-1920 pp.; головні представники - Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський);

 

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.; головні представники - М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

 

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники - Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

 

6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники - В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель).

 

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; "Революція на Україні", 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая ("До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?", 1919), М.Хвильового (1893-1933; "Камо грядеши", "Думки проти течії"; "Україна чи Малоросія?"; "Апологети писаризму"). Політичну концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний статус української економіки в системі народногосподарського комплексу СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї "двокорінності" КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933 pp.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890— 1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості ("малоросійства"), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

 

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію ("Дайош Європу!" - закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини "психологічної Європи". Оскільки для М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули "другого дихання" на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства - праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція "загірної комуни" (М.Хвильовий) з українським "обличчям" виявилась утопічною й нежиттєздатною.

 

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:

 

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М.Міхновського (1873-1924);

 

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов (1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986);

 

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА - УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

 

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці - "Самостійна Україна", 1900; "Програма" та "10 заповідей УНП", 1906; "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського", 1905) виник у формі соціал-самостійництва - суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього - "Україна ірредента", 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від соціалізму до націонал-демократії (праця "Поза межами можливого", 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав "брак націоналізму серед широкого загалу". Завдання-мінімум, поставлене перед українством М.Міхновським, - відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. - перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло "Україна для українців", яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М.Міхновський визначив нову ("четверту") українську інтелігенцію.

 

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці - "Підстави нашої політики", 1921; "Націоналізм", 1926; "Політика принципіальна і опортуністична", 1928; "Дурман соціалізму", 1936; "Де шукати наші історичні традиції", 1938; "Росія чи Європа", 1955; "Від містики до політики", 1957; "Клич доби", 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської "життєвої філософії" у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба "зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії"; необхідно плекати "устремління до боротьби та свідомість її конечності"; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; "творче насильство ініціативної меншості" має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.), ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М.Сціборський (основні праці - "Націократія", 1935; "Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави", 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми - націократії як "режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств об'єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій - у представницьких органах державного управління". М.Сціборський, обстоюючи гасло "держава вище партій і класів", заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту - Державної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова "демократизація" інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного періоду: Й.Горнового ("СРСР - країна найжорстокішого гноблення народів: визиску працюючих"), П.Полтави ("Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу"), Я.Старуха ("Упир фашизму"), П.Думи ("Ідейно-політичне обличчя більшовиків"), Д.Шахая ("Тактика щодо російського народу").

 

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза ("Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берія") інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

 

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.

 

Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник ("Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз", 1995), В.Гриньов ("Нова Україна, якою я її бачу", 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв ("Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути", 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної "українізації" та "вестернізації" ("американізації"); збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

 

Виразники протилежної орієнтації - Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв, В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства ("Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств", 1995; "Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз", 1996; "Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби", 1997). Так, зокрема, М.Томенко (основна праця - "Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії"", 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або "сучасного українського традиціоналізму") та утворення руху "нової демократії", ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень - консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

 

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Юрій М.Ф.

Політологія

Підручник

Київ

Дакор

http://www.ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/302.htm

 

ТЕМА 4. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ:

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 

Історія політичної думки в Україні нерозривно пов’язана з політичною історією українського народу. Політичний процес спонукав формування і розвиток політичних ідей, які, в свою чергу, стимулювали державотворчі політичні дії в українському краї.

 

4.1. Українська політична думка в Х-ХVIII ст. На початкових етапах свої еволюції, особливо на першому з них - часів Київської Русі (Х-ХШ ст.) українська політична думка розвивалась під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, яких відображені політичні ідеї, були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» літописця Нестора та ін.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми:

забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; засудження князівських міжусобиць.

 

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київської Русі мало «Слово о полку Ігоревім» (ХП ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби перед небезпекою іноземного поневолення.

 

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії (ХIV – перша половина ХVII ст.) Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 р., за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався.

Руйнація української державності та територіальне розчленування України істотно вплинуло на стан і зміст політичної свідомості народу. Основними проблемами, які знайшли відображення в політичних ідеях України в ХVI-ХVIII ст. є питання влади, походження та суті держави, розбудови української державності, прав і свобод членів суспільства. Серед багатьох імен українських мислителів та політичних діячів, у творчості яких знайшли відображення політичні погляди цього періоду, можна назвати І.Вишенського, П.Могилу, професорів Києво-Могилянської академії І.Кононовича-Горбацького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепу, П.Орлика та ін.

Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П.Могила розвинув ідею верховенства церкви над державою. Майбутнє української держави він пов’язував з національно-визвольною боротьбою українського народу. На чолі цієї держави повинен був стояти сильний православний володар, вірний вірі в Бога, від якого одержав владу, і гуманний в стосунках з підданими.

Національно-визвольна революція середини ХVП ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина ХVII – ХVIII ст.) Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної міжнародної політики.

Розв’язання порушених проблем було запропоновано на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у «Березневих статтях» 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у Гадяцькому трактаті» 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім військового союзу) з Росією, у другому - про створення федералістського об’єднання Польщі, Великого князівства Литовського і України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.

Помітний внесок в історію політичної думки зробили випускники і викладачі Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1656-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736). Магістр філософії та вільних наук, просвітитель і поет С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем.

Ф.Прокопович навчався в Києві і Римі. В Київський академії викладав філософію, богослів’я, риторику та інші предмети, виконував обов’язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра 1 прибув у Петербург, де став ідеологом політичних і церковних реформ у Росії. Він вперше в умовах російської держави розробив концепцію освіченого абсолютизму, базуючись на теорії природного права й суспільного договору. Ф.Прокопович висловив думку, що форма держави залежить від розмірів її території. Для великомасштабних держав придатною є лише монархічна форма правління.

Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетманьскої доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ний передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

 

4.2. Українська політична думка ХIХ ст. Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку Х1Х ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів зробили представники різних сфер інтелектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, юристи О.Терлецький, А.Кистяківський, письменники Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.

Після вбивства у 1804 р. імператора Павла1 і на початку царювання Олександра 1, в Росії розпочався період певної лібералізації. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним центром українського культурно-наукового життя у першій половині ХIХ ст. Дворянство, в т.ч. і українське почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів – С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич та ін., - на чільне місце ставила питання відродження української державності. В катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов’янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.

У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.

В.Антонович (1834-1909), автор численних історичних і публіцистичних праць, виклав власне розуміння політичної науки. Він висловив такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - с трудовим селянством.

М.Драгоманов (1841-1895) продовжив традиції Кирило-Мефодієвського братства. Політичний світогляд М.Драгоманова побудований на таких засадах:

визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;

ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ;

ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами;

ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої;

ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних началах.

 

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що спиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.

Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та ін.

М.Грушевський був федералістом в поглядах на майбутню українську державу. Він сподівався на чесну і справедливу державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переконала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР.

 

4.3. Українська політична думка першої половини ХХ ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський (1873-1924). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності проторованими шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло «Україна - для українців!», яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. В брошурі «Самостійна Україна» він чітко поставів питання про незалежну українську державу, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічної конструкції Д.Донцова (1883-1973). Він увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Особливого звучання ідеї Д.Донцова набувають у праці «Націоналізм», у який він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

вольовий принцип;

постійне прагнення до боротьби за незалежність;

романтизм і фанатизм у національній боротьби;

синтез національного та інтернаціонального;

необхідність виховання нової політичної еліти;

орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

 

Націоналістична ідеологія в творчості Д.Донцова дала поштовх тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

Представником державницького націоналізму був український правник, політолог С.Дністрянський (1870-1936). Він відстоював ідею національно-демократичної держави. Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных