ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Наслідки спливу строків позовної давностіПоновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, господарський або третейський суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим право на позов у науці розглядається у двох аспектах: процесуальному -як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення позовної заяви до суду, господарського або третейського суду про захист свого суб'єктивного права; матеріальному - як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права. Відповідно до ч. З ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення. Тобто, можна стверджувати, що право на позов у процесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність - це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові і тому право на позов у матеріальному аспекті, за загальним правилом, погашається закінченням строку позовної давності, якщо суд не визнає причини її пропуску поважними. Як вірно зазначив з цього приводу І. Б. Новицький, позовною давністю погашається не право на пред'явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту1. 1 Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. - М., 1954. - С. 139. Розділ IV. Право власності та інші речові права Глава 16. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИК ПРАВА ВЛАСНОСТІ § 1. Власність і право власності Власність традиційно розуміється головним регулятором економічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального-утворення в праві1, а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість таких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласне- ності, який, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як «статика» - «динаміка» та «речове» - «зобов'язальне».
Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі. Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування 1 Показовим при цьому є висловлювання Д. І.Мейера, що право власності є першо 2 ШершеневичГ. Ф. Общая теория права.- М., 1910. - Т. 1. - С 25. 3 Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко Розділ IV ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІН ШІ РЕЧОВІ ПРАВА
права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можливістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника. Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнення - володіння нею. Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне присвоєнню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результатом. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що присвоєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння. Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти висновку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з економічним змістом. Оскільки власність фігурує як в правовому, так і у економічному полі, то й її функції є пов 'язаними між собою. Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості дня її використання у виробництві і взагалі у підприємницькій діяльності. Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяльності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утворюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через відчуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли власник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами. Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відносин, часто цій функції не надається вагомого значення. Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції власності суттєвим чином зміщені до процесу обігу, то вже це й обумовлює існуючі паралельно соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо. Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без соціального наповнення. Це, в свою чергу, є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст. Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демонструє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпосередньо пов'язаний з попереднім розсудом про привласненість і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» стані статики виявити не можна. По-друге, статичність власності призводить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення наповнення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг1 через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «замороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а відсіль - нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки. Існувало філософсько-правове обгрунтування й діаметрально іншої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом, (з укладенням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору2. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до унізерсації договору, яким фактично поглинається право власності. З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох боків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого. Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою власності й інших цивільних прав — їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною по- 1 Див. з цього приводу: Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. - М.: 2 Гегель Г.В.Ф. Философия права. -М., 1990. - С. 94,99,128-129іга ін.; Розділ IV ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
силкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з віднесенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим, і іншим. Проте все більше є підстав для пом'якшення такого «водорозділу», стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, що речові права можуть з часом замінитися правами на дії1. У подальшому це знайшло | свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілесних речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від речового до зобов'язального права. Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав виключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права2. Прикладом можуть слугувати й речові догово- ри, що не укладаються у межі зобов'язальних правовідносин і розглядаються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини3.У зв'язку з цим було визначено процес зближення речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причому елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин вклю- • чаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові4. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|