ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Глава 19. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІЗагальні положення про захист права власності Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави З ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб'єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми. Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лите виникне право власності. Прикладом може слугувати позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само S0 Розділ IV ПРАВО ВЛА СНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 35%
повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов'язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігані, заставодержателі тощо. Крім цього, ст. 395 ЦК передбачається можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися іншими законами. Положення ст. 396 ЦК визначають для особи, яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК. Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику. Захист може мати превентивний характер. Власник може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про запобігання такому порушенню. Підставою для такого позову є передбачення власником можливості порушення свого права власності у майбутньому, а не сам факт такого порушення. Власник може пред'явити позов до незаконного володільця (добросовісного і недобросовісного) про: віндикацію; визнання правочи-ну недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; відшкодування збитків; сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред'явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду внаслідок загибелі такої речі. Законний володілець може пред'явити позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов'язані з умовами відповідного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користування приміщенням, переданим йому за договором, внаслідок спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює приміщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення перешкод у користуванні ним. У такому разі орендар буде діяти як і будь-яка інша особа, не пов'язана з власником договірними відносинами. Навпаки, захистом прав орендаря, обумовлених договором, буде вимога передачі йому предмета оренди, щодо якого вчиняється зобов'язальний позов. Законний володілець речі може також пред'явити позов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника. Добросовісний набувач може пред'явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те, що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід'ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час воло- діння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість. В остан-. Добросовісний володілець може також звернутися з позовом про Володілець вправі по суду вимагати визнання за ним права власності: а) якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів; б) якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце, зокрема, тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього страхові суми і стан майна його не задовольняє; в) за набувальною давністю (ст. 344 ЦК). § 2. Окремі види позовів про захист права власності Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов'язальними позовами. Віндикаційний позов - це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути дише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК) не можуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена), порушене право підлягає захисту зобов'язально-правовими засобами захисту права власності. Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконний володілець може визнаватися добросовісним і недобросовісним набувачем. Від недобро-; совісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку. Добросовісний набувач зобов'язаний повернути набуте ним1' майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене» власником або особою, якій він передав майно у володіння, викрадене у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться застереження про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому Для виконання судових рішень. Розділ IV ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 353
Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднана з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним. Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про виселення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не може йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору, оскільки при цьому діє правило про конкуренцію позовів. Так, власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред'явленням не віндикаційного позову, а зобов'язального, оскільки орендарем порушуються зобов'язання, що обумовлені договором - після припинення строку договору повернути річ. Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є не-гаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосування правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права. Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об'єктом права власності, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку здійснення будівельних робіт. У спорах стосовно майна, що є спільною власністю кількох осіб можливе подання позову про визначення порядку володіння, користування і розпоряджання ним. У випадках поділу майна між співвласниками або виділу частки одного з них, ці позови пред'являтися не можуть. Часто у такий спосіб вирішуються спори між приватними співвласниками-фізичними особами, але вони не виключені і між юридичними особами. За згодою співвласників або за відсутності згоди між ними — за рішенням суду правовий резким спільної власності може бути припинений. При цьому поряд із сталими підставами для цього (через подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і нові, що передбачені ст. 365 ЦК. Право на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників припиняється у випадках, коли ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї. Як видно, положення цієї статті регулюють відносини між співвласниками—фізичними особами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб, хоча умова про врахування інтересів членів сім'ї для юридичних осіб не застосовується, Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. Прикладом примусового припинення права на частку в спільній власності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обов'язків, пов'язаних із здійсненням права власності, Зокрема, не утримує своє майно у належному стані5 не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебуває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед стосується нерухомості. Стосовно поділу спільного майна та виділу з нього частки слід зазначити, що при наявності відповідного рішення суду або добровільного рішення самих співвласників з цього питання, оформленого належним чином, режим спільної власності припиняється, і тому вже не буде діяти норма про переважне придбання співвласником відчужуваної іншим співвласником частки у спільному майні. Поширеними на практиці є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на переважну купівлю цієї частки. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на наступне. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону (а саме, ст. 362 ЦК про переважне право купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками), такий правочин не визнається недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону, а щодо нього застосовуються інші наслідки - можливість пред'явлення позову про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Вказане правило застосовується тільки до співвласників і не стосується учасників господарських товариств і, зокрема, акціонерів, оскільки вони не є співвласниками. Власником майна виступає саме акціонерне товариство, а акціонери є власниками акцій, що їм належать. Проте судова практика іноді йде шляхом застосування до відчуження акціонерами акцій з додержанням правил про переважну їх купівлю за аналогією з нормою про переважну купівлю частки у спільній власності1. До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визнання недійсним договору застави майна, що перебуває у спільній власності, переданого у заставу без згоди всіх співвласників, за позовом будь-кого із співвласників 1 Див,: рішення Київського господарського суду у справі зі спору між ЗАТ «Оболонь» і ЗАТ «Сармат»//Юридична практика.-2002.-№34.-С 13,14. 12 «Цивільне право України», т. 1 354 ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 355
майна, права та охоронювані законом інтереси яких порушено1; про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, передбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною частковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідальності перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364,370 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позо-і вом про примусовий викуп частки майна; про звернення стягнення, на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366,371 ЦК), позови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ майна між співвласниками (статті 367, 372 ЦК). Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відіграють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчинені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки й не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за, собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК,якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це передусім двостороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайно-вої) шкоди у необхідних випадках. Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що факт вчинення правочину мав місце, але юридичних наслідків такий правочин за собою не потяг. Внаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки - особа, яка вже позбавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користування, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища. У такому разі постає питання про співвідношення позовів про визнання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслід- 1 Роз'яснення Вищого господарського суду № 02-5/602 від 24 грудня 1999 р, «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» (п. 3.1) // Юридичний вісник України. - 2002. - № 18-19. Вкладиш. -С 23. ків недійсності нікчемного правочину) і позовів про захист права власності. Очевидно, поданням першого виду позовів тим самим захищається право власності. Не можна допускати можливість пред'явлення віндикаційного позову однією з сторін нікчемного правочину про витребування майна від другої сторони, оскільки у такому разі буде порушене правило про двосторонню реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину. Окрему категорію позовів складають вимоги про визнання незаконними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на неправомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей, Крім загальної норми ст. 21 про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюється порядок визнання незаконними актів, що порушують право власності. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі. Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушують права конкретного суб'єкта, не торкаючись прав інших осіб. Вони можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відповідають вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набрання ними чинності. При поданні позову про визнання акта державного органу, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування незаконним позивач повинен довести, що цим актом порушується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК або місцевого самоврядування, є відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику майно або право на нього, суд відновлює його майнове становище. Вагоме значення має також відшкодування власникові збитків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості відновлення первісного становища. Обов'язок по відшкодуванню збитків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування, який прийняв незаконний акт. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають з позадоговірних зобов'язань, а також не виключені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись з вимогами про віндикацію. 356 Розділ IV ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 3S7
Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо: а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, стримавши пра Позови про визнання права власності не подаються до суду, якщо і так відомі підстави його виникнення, хоча правовстановлюючі документи на нього відсутні, але не в разі їх втрати. Це має місце, зокрема, коли право власності виникає із закону. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викуплено), або набуття права власності на бездоглядну домашню тварину при невиявленні протягом шести місяців з моменту заявления про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох мієяців щодо інших тварин їхнього власника, або він не заявить про своє право на них. При виникненні спору про право власності набувач бездоглядної домашньої тварини має довести факти, передбачені ст. 341 ЦК, а не встановлювати по суду право власності на неї. Не слід звертатися до суду з позовом про визнання права власності й в деяких інших випадках. Наприклад, при приватизації правовстановлюючим документом є свідоцтво про право власності всього майнового комплексу. Необхідні правовстановлюючі документи на окремі об'єкти, що входять до складу цього комплексу (будівлі, споруди або ін.), видаються уповноваженими державними органами на підставі Тимчасового порядку реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. У разі ж відмови у здійсненні відповідних дій з боку цього органу, слід оскаржити в судовому порядку неправомірні дії останнього, а не пред'являти позов про визнання права власності. Особливості мають позови про визнання об'єктом права власності недобудованого будівництва, враховуючи його специфіку в порівнянні з завершеним будівництвом, яке є окремим об'єктом права власності. Складнощі полягають у тому, що місцеві органи влади здійснюють державну реєстрацію лише нерухомості, якою не вважаються об'єкти незавершеного будівництва. Останні набувають правового режиму нерухомості лише після закінчення будівництва відповідного об'єкта й прийняття його до експлуатації. Частиною З ст. 331 ЦК визначається можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно, якщо буде встановлено, що частка робіт, що не виконана відповідно до проекту, є незначною. У противному випадку може йтися лише про право власності на матеріали, що використовувалися при будівництві. Законодавство про приватизацію передбачає можливість придбати шляхом приватизації об'єкт незавершеного будівництва1 без подібних обмежень. Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будувалося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувалося на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно2. Вчиняються також позови про визнання права власності з договорів, якими, за загальним правилом, не опосередковується придбання особою майна у власність (наприклад, договору застави), але якщо договором передбачається перехід права власності (на заставлену річ) за умов, коли сторона за договором, забезпеченим заставою, не виконає своїх зобов'язань. Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єктами, яким у свій час було передано майно на невизначених підставах. Прикладом може бути передача майна профспілкам у безстрокове користування чи володіння, яким вони користувалися, починаючи з 20-х років минулого століття, як своїм, вважаючи себе його власниками. Такі спори тривають довгий час, тому остаточне тлумачення підстав володіння профспілками майном, переданим їм державою, покликаний надати Конституційний Суд. До цієї категорії позовів слід було б віднести й позови про визнання права власності на майно, яке було передане при приватизації безоплатно за умов додержання вимог ст. 24 Закону «Про приватизацію державного майна», тобто якщо більше 50 відсотків об'єкта приватизації було викуплено членами трудового колективу державної юридичної особи, майно якої приватизувалося. Глава 20. РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО "І § 1. Загальна характеристика. речових прав на чуже майно Під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором з власником або законом міру можливої поведінки управо-моченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (у порівнянні 1 Закон України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівницт 2 Лист Вищого господарського суду № 01-8/47 від 4 лютого 2000 р. «Про практику Розділ IV ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 359
з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать. Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 ЦК). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. До речі положення Господарського кодексу України (далі - ГК) визначають можливість встановлення права господарського відання, оперативного управління і оперативного використання майна. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмезкенням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами (ч. 1 cm. 136 ГК). Право оперативного управління - це речове право суб'єкта гос подарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ким органом) (ч. 1 cm. 137ГК). Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і у визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що визначений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації у якості суб 'єкта господарювання суперечить ч. З ст, 95 ЦК, згідно з якою статус юридичної особи відокремленим підрозділам юридичної особи (філіям і представництвам) не надається. До речових прав на чуже майно відносяться також застава та при-тримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах. Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес упра-вомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з власником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (договір, закон, заповіт тощо). На відміну від права власності, зміст якого завжди складають такі правомочності як право володіння, користування та розпорядження у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди у обмеженому обсязі. їх обмежений характер визначає неможливість повної збіжності обсягу правомочностей суб'єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно однієї і тігї ж речі. Існування інституту обмежених речових прав надає управомоче-ним особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комплексу правомочностей, що мають речовий характер. Таким чином, обсяг правових можливостей суб'єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностей, що складають зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визначення як обмежених прав на чужі речі. Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шляхом встановлення зобов'язальних відносин, які виникають на підставі відповідного договору про передачу майна у користування, такі як суб'єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у порівнянні з укладенням договору, предметом якого є право користування майном, належним відповідному власнику, характеризується більшою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обгрунтувати наступним. Строк дії договорів, предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім цього не виключена можливість розірвання договору власником речі у односторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажані перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов'язально-правовими засобами, а можливість застосування речово-правових виключається. Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосередньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб'єктів обмежених речових прав, їх поновлення забезпечується речово-правовими засобами захисту. Цей захист носить абсолютний характер і визначається формулою - захист стосовно «всякого і кожного», оскільки поширюється на необмежене коло осіб, включаючи і самого власника майна. Основні види речових прав на чуже майно відомі ще з часів римського права і навіть термінологічно з ним пов'язані. Зокрема, сервітут, емфітевзис, суперфіцій термінологічно та нормативно оформилися у римському приватному праві і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями актів сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховую- Розділ IV Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|