Загальна характеристика та види права спільної власності

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить ри­мським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відноси­ни, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність (condominium). З того часу загальна концепція права спільної власності зберіглася й набула уста­лених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласни­ків), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єк­та та множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У ч. 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власно­сті є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особ­ливим об'єктом вважаються: а) окрема річ, б) сукупність речей, в) майнові права, г) майнові обов'язки. З цього випливає, що майно' може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворен­ня. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про ком­плекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності ре­чей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утво-^? рення з них єдиного об'єкта. У іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків у єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони у своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спіль­ної власності (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної влас­ності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам - співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чи­ном, у даному випадку має місце/багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права влас­ності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відно­син. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного з співвласників. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права влас-

PoMn

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

носії юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В остан­ньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права — юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Вона самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчи­нення правочину не треба.

Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини - між самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають міме співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовід­носини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зо­бов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кож­ного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласни-ками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власно­сті - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпоряджен­ня спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласни­ків майна щодо володіння, користування та розпорядзкення спіль­ним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які ма­ють суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Ха­рактер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності на­лежить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу.

Концепція змішаної форми власності не має значення ні в теоретич­ному, ні в практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не забороне­них законом (ч. З ст. 355 ЦК), наприклад, внаслідок спадкування од­нієї речі двома спадкоємцями; набуття жилого будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаража (договір про спільну діяльність), приватизації державної квартири у державному житлово­му фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на пра­ві спільноїчасткової 'або на праві спільної сумісної власності. За за­гальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона мо­же бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома вида­ми спільної власності насамперед полягає у визначеності часток спів­власників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) гос­подарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внес­ку кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які під­лягають врахуванню, тощо.

§ 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Одні правники вважають, що кожному із співвласників належить частка в праві влас­ності на майно¹, другі, що кожному із співвласників належить ідеаль­на частка у самому майні², а треті, що кожному із співвласників нале­жить частка у вартості майна³.

¹ Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -
К..2003.-Т. 1.-С.340.

² Мисник Н. Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. -
Леї.-С. 32.

³ Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому
законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.

Ш40

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІРЕЧОВІПРАВА

Кожна з вказаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім, найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному із співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція найбільш аргументована. Відповідно до неї кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі) і його право не поширю­валося б на інші «шматочки», оскільки вони належать іншим спів­власникам. Навпаки, ідея спільної часткової власності у тому і поля­гає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, на­приклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за со­бою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І лише, якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже ма­лою), у якості іншого замінного варіанта може йтися про грошову компенсацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвлас­ників за своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Внаслідок цього його вартість може зрости. Але такий співвласник може і не ставити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власності. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному із співвласни­ків належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сторони. Справа у тому, що право - це єдине явище і воно не може по­ділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам од­ночасно. Тому термін «частка у праві» є цілком умовним. Разом з тим, ця концепція дозволяє більш менш послідовно вирішувати тео­ретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, отримала назву ідеальної частки. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Остання розглядається як частка не у праві, а безпо­середньо в майні (речі). Таким чином ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл понять, хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливий практичний сенс. Насамперед він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки спільного май­на або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в на­турі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної част­кової власності (ідеальна частка). Кожний із співвласників майна має

право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка), тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності:

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3, 25/57 і т.ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності та відповідного зменшення або збільшення частки кожного із спів­власників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток з нього має бути спеціально передбачено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю мо­жуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою для цього можуть слугувати різні життєві обставини. Пе­редусім нерівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів спів­власників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, автомобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них во­ни вправі встановити розмір часток у праві на річ.

Проте може статися, що внески співвласників були нерівними, але вони заздалегідь не домовилися про встановлення різного розміру своїх часток у праві на майно, не визначили їх. Якщо у майбутньому виникне питання або спір щодо визначення часток одного або декіль­кох із співвласників на майно, то воно має вирішуватися з урахуван­ням вкладу кожного з них у придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

По-третє, частка співвласника, який за згодою усіх інших спів­власників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, та зроблені ним поліп­шення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чи­ном збільшена (ч. З ст. 357 ЦК). Наприклад, один із співвласників жи­лого будинку зробив добудову, розширив приміщення, вклавши у це власні кошти. Відповідно до вартості поліпшення будинку частка та­кого співвласника має бути збільшена. Якщо поліпшення спільного Майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено до­мовленістю співвласників (ч. 5 ст. 357 ЦК).

Здійснення права спільної часткової власності. Частина 1 ст. 358 ЦК містить загальне правило відповідно до якого право спільної част­кової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвлас­ники володіють та користуються майном спільно, не порушуючи вза-

РвзШІГ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: