Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ІІ. 1. Другий південнослов’янський вплив




У другій половині ХІV ст. починається поступове пожвавлення культурного життя в Україні. Причиною цього були як геополітичні зміни у Східній Європі, так і низка видозмін в естетичних категоріях мистецтва, зокрема літературі.

Слід зазначити, що в медієвістиці немає одностайності стосовно термінологічного означення цієї доби. Зараз переважна більшість дослідників перехідний період від Середньовіччя до Нового часу характеризують (із певними застереженнями) як Передвідродження, яке, «на відміну від зрілого Відродження, у межах ХІ-ХV ст. охопило всю Європу»[11] і у багатьох випадках не було передвістям Ренесансу у розумінні західнохристиянської культурно-історичної епохи ХV-ХVІ ст.[12].

Українські дослідники кінця ХХ – початку ХХІ ст. заперечують цей термін, оскільки і Візантія, і православні східнослов’янські культури йшли своїм шляхом оновлення. У цьому процесі прямого співвідношення із класичними параметрами західноєвропейського Ренесансу не спостерігається, а термін «Відродження» чітко закріплений у європейському літературознавстві саме за цим етапом культурного розвитку Західної Європи.

Одностайно вживає медієвістика інший термін щодо характеристики означеного періоду – другий південнослов’янський вплив.

Із середини ХІV ст. відновлюються перервані татаро-монгольським нашестям контакти із найбільшими слов’янськими центрами – Константинополем та Афоном (Святою Горою) як найбільшим осередком православного чернецтва та книжництва. Візантійський вплив поширюється насамперед через Болгарію та частково Сербію, набуваючи слов’янського забарвлення. То були часи духовного розквіту означених країн. У літературознавстві цей вторинний розквіт болгарської культури називають «срібним віком» писемності. Оновлюються переклади з грецької, з’являється значна кількість нових перекладних творів. Цьому сприяло і проведення книжної реформи, яка назрівала ще з середини ХІV ст. і остаточно оформилася приблизно у 1375 – 1393 роках у столиці Другого Болгарського царства м. Тирново заходами патріарха Євтимія. Його реформа, в основу якої були покладені принципи очищення книжної мови від елементів розмовної, породила чимало орфографічних та графічних змін. Одним із її проявів був перехід від уставної до напівуставної форми письма, що значно прискорило процес написання творів[13]. Надалі, із середини ХV ст., з напівуставу розвинеться український скоропис[14].

Балканський стиль написання привніс зміни навіть в оформлення книг – поширюється ускладнене декоративне письмо (в’язь)[15], яке зв’язувало рядки в безперервний декоративний орнамент, барвисті химерні тератологічні заставки та заголовні літери, принцип оформлення яких не був властивий візантійському мистецтву.

Духовний розквіт Сербії та Болгарії в кінці 80-х років ХІV ст. обривається турецьким нашестям на Балкани. Це змусило півдоннослов'янських книжників емігрувати до Литовського та Московського князівств, де вони стали ініціаторами розвою нового культурного руху на цих землях.

У часі першим був митрополит Кипріян (бл. 1330, Тирново – 16.09.1406, Москва). У грудні 1375 року він стає митрополитом Київським та Литовським, а у 1390 році висвячується на митрополита всієї Русі і до кінця днів мешкає у Москві. Трохи пізніше свою діяльність почав племінник Кипріяна Григорій Цамблак (бл. 1364, Тирново – 1420), який був Київським митрополитом з осені 1415 до 1418 р. (?). Обидва церковники походили із давнього аристократичного болгарського роду і були визначними представниками тирнівської школи, продовжувачами реформаторської діяльності Євтимія.

Другий південнослов’янський вплив сприяв поширенню на руських землях ісихастських ідей. Ісихазм (з гр. - спокій, безмовність) як один із способів молитовної практики був відомий здавна (ще з кінця ІІІ ст.), але найбільшого поширення набуває з середини ХІV ст., за часів діяльності відомих грецьких богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами. В часи, коли православна релігійна ідеологія зазнавала експансії католицизму, мусульманства, іудаїзму, ісихазм стає одним із суттєвих засобів зміцнення православ’я. Вчення Григорія Синаїта та Григорія Палами проповідувало можливість індивідуального спілкування з Богом. У їх творах викладалася система самоспостереження людини з метою максимального морального вдосконалення (не знищення людської плоті, а видозмінення її на краще). У мовчанні, заглиблюючись у себе, людина вчилася перемагати свої пристрасті, зрікатися всього земного і так максимально наближатися до відчуття Бога. Деякі богословські трактати ісихастів навіть описували окремі психологічні стани та почуття, властиві людині. Ісихазм був тісно пов'язаний із усамітненням, максимальною аскезою монахів-відлюдників, з їх обітницею мовчання. Найбільш поширеним було це вчення у монастирях Афону, з якими підтримували тісні зв’язки ченці Києво-Печерської Лаври.

У духовному ідеалі споглядального богословського вчення Палами закладено думку про богоспрямованість людської природи, нерозривний зв'язок земного з небесним.

Засади релігійного вчення грецьких богословів були використані під час Євтимієвої реформи і стали філософським підґрунтям нових стилістичних ознак художності, які отримала назву «плетіння словес».

У східнослов’янській писемності це визначення вперше було застосоване відомим російським церковником Єпифанієм Премудрим[16] для характеристики власних житійних творів.

У медієвістиці термін «плетіння словес» використовується на означення літературного експресивно-емоційного стилю ІІ половини ХІV – ХV ст. Первинне значення цього виразу –«плетіння словесних вінків» – характеризувало тексти панегіричного змісту. Спочатку цей стиль проникає в агіографію нового типу як засіб створення образу християнського подвижника, передачі в житії головних ознак святості героя.

Поєднуючи біографічні відомості про святого із їх гімнографічним уславленням, автори житій втілювали таким чином думку про те, що пам'ять про святого невіддільна від возвеличення подвижника та молитовного звертання до нього.

Базовою основою нового стилю стала максимальна увага до різнорівневих можливостей слова його етимології, семантики (синонімічні, тавтологічні сполучення), звучання (алітерації, асонанси) тощо. Ефект словесного мережива полягав у тому, що постійне повторення компонентів, співзвучних акустично та схожих за значенням, акумулювалось у свідомості читача/слухача, максимально посилюючи сприйняття теми.

Для стилю «плетіння словес» властивими були пишномовна риторичність, вишуканість викладу, словесні новотвори (неологізми), вживання складних слів, тавтологія.

Ланцюгове «нанизування» в одному реченні синонімів чи синонімічних сполучень (ампліфікація), нагромадження слів із етимологічно однаковими закінченням (наприклад: …присвои ти ся… приближа ти ся… просвіща ти ся; або: …погружа яся … удивля яся … побежда яся … тощо) мали максимально акцентувати зображуване, ставали засобом емоційного увиразнення думки. Використання в одному реченні ряду однокореневих слів створювало і відповідний акустичний фон (звукопис), який мав підкреслити суть Божественного письма. Сповідуючи ідею сакральності слова, книжники тих часів вважали його тотожним сутності Божої благодаті: «Бог наш велико дат ель, і благих по дат ель, і багатих дар ів Дар одавець» (Єпифаній Премудрий).

При творення агіографічних текстів автори шукали засобів максимальної емоційної виразності, експресивності, вважаючи, що життєпис святого має відтворити внутрішню сутність подвижника, а значить - текст житія повинен викликати таке ж благоговіння, як і він сам.

Відповідну роль у «плетінні словес» виконують і численні неологізми, які підсилювали значимість, «духовність» явища. Надаючи текстам характеру підкресленої «вченості», вони відвертали думки читача/слухача від побутового сприйняття текстів. Вишуканість тропів, надання їм символічного звучання, словесний орнаменталізм покликані були підкреслювати урочистість текстів. Анафоричність речень та їх частин, нагромадження у формі висхідної градації гіперболізованих чеснот додавали експресивно-емоційному стилю гімнографічного звучання.

Всі ці та інші художні прийоми і засоби художнього творення подій та образів покликані були підкреслити значимість текстів, їх вченість та «мудрість», змусити читача проникнутися молитовним таїнством, глибинністю релігійного смислового навантаження тексту.

Стиль «плетіння словес» відповідав оновленому змісту житійної літератури зазначеного періоду. На відміну від статичності образу святого, яка була характерна для попередніх агіографічних творів, у житійних текстах нового типу оформлюється процес певної еволюції образу подвижника, проявляється інтерес до внутрішнього світу героя, його почуттів, стану.

Слід, однак, зазначити, що багатослівний та пишномовний стиль «плетіння словес» часто призводив до ускладнення тексту, а отже, не сприяв прозорості змісту. Словесне мереживо, надаючи творові посиленої експресії та емоційності, покликане було впливати на реципієнта не так логікою змісту, як загальним напруженням таємничої багатозначності, підсиленої фонічними елементами та ритмікою повторів.

Поступово «плетіння словес», нові принципи художнього зображення застосовуються і в інших жанрових формах: проповідях, повчальних словах, посланнях, грамотах тощо. Згодом емоційно-експресивний стиль з'являється у літописанні (напр., «Похвала князю Вітовту»). Вироблені «плетінням» художні прийоми та засоби по-новому будуть використовуватися українськими латиномовними поетами другої половини ХV – початку ХVІ століть.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных