ІІ половини ХІV – І половини ХVІ ст.

Поширенню ісихазму та художньому стилю «плетіння словес» у церковних проповідях, агіографії, панегіриках великою мірою сприяла творча діяльність митрополитів Кипріяна та його небожа Григорія Цамблака.

Кипріян був високоосвіченою людиною своєї доби. Довгий час проживав у монастирях Константинополя та Афону. Перебуваючи у Візантії, якийсь час виконував обов’язки келійника у прихильника ісихазму Патріарха Константинополя Филофея Коккіна (Коккіноса), який відправив Кипріяна з місією у східнослов’янські землі. Митрополит був відомий не лише як церковний та культурний діяч, а й як письменник. Його літературна спадщина складається із зразків ораторсько-учительної, агіографічної прози, ряду листів та послань (грамот) тощо. Він привіз із собою чимало сербських та болгарських книг і багато часу приділяв перекладацькій діяльності, зокрема уклав нову редакцію «Житія митрополита московського Петра». Ставши 1375 року Київським митрополитом, Кипріян одразу починає претендувати на Московську митрополію, яку отримує у 1381 р, але внаслідок гострого конфлікту із світською владою через півтора року був вигнаний із Москви князем Димитрієм Донським. Остаточно посідає Кипріян місце Московського митрополита лише у 1390 році. Цими подіями пояснюється гостро-публіцистичний характер другого із його київських послань до ігумена Феодора Симоновського. У грамоті, як називає автор свій твір, він описує історію власних поневірянь у Москві, гнівно осуджує церковну політику князя Донського. Лексика твору емоційно напружена, тон мовлення пристрасно-непримиренний. Характерні ознаки стилю «плетіння словес» поєднані із не менш яскравими ознаками публіцистичності.

Публіцистичних ознак набуває і нова редакція «Житія митрополита Петра», над якою Кипріян працює у 1381 році. Прославляючи святого, автор подекуди співставляє свою тяжку долю, боротьбу за митрополію із окремими подіями агіографічного тексту, підкреслюючи тим самим своє право на спадкоємність подвижництва і вважаючи св. Петра своїм захисником і натхненником.

У творчому доробку митрополита є й невелике літописне оповідання «Повість про Михайла-Митяя» (1382), у якому йдеться про діяльність кн. Димитрія Донського в часи Куликовської битви і після неї. Цьому творові теж притаманне гостро-публіцистичне критичне начало, політичний підтекст.

Отже, невелика літературна спадщина Кипріяна є свідченням досить помітних видозмін у творах ораторсько-проповідницького, учительного, агіографічного та літописного характеру.

У більшому обсязі дійшов до наших днів творчий доробок наступника Кипріяна, його небожа – митрополита Григорія Цамблака, який налічує більше чотирьох десятків прозових творів різних релігійних жанрів: проповіді, повчання, житія, богослужебні тексти тощо.

Григорій Цамблак пропагував Євтимієву реформу, вкорінював стиль «плетіння словес» та головні засади ісихастського вчення, боровся проти єретичних проявів в релігії.

У 1406 р. автор пише панегірик на смерть свого дядька «Слово надгробне митрополиту Кипріяну», виголошуючи його в Києві, де Кипріян був у великій пошані. Текст твору позначений характерними рисами емоційно-експресивного стилю. У ньому автор цитує біблійних пророків Йова та Єремію. Щоб підкреслити велич та святість померлого, згадує багатьох біблійних персонажів. Користуючись прийомом ампліфікації, автор приписує Кипріяну «священноліпіє» помічника пророка Мойсея Аарона, твердість пророка Самуїла, смиренність царя Давида, премудрість царя Соломона, старанність (ревність) пророка Іллі, здатність до міркування пророка Даниїла[17]. Масштабність горя від цієї втрати Григорій Цамблак підкреслює навіть географічно – скорбота за Кипріяном поширилась від р. Геону[18] до р. Німан[19].

Поетичної ритмічності надає творові нагромадження дієслівних форм для підкреслення глибини горя, «нанизування» у плані висхідної градації риторично-запитальних речень (часто анафоричних), які вказують на вагомість померлого, а завершальне у цій синтаксичній конструкції окличне речення наголошує на значимості втрати, другий варіант – перемежування риторично-питальних речень з окличними, що теж максимально посилює експресію[20].

Твір мав відчутний політично-особистісний характер: Григорій Цамблак писав «Надгробне слово…» у час, коли збирався посісти митрополичу кафедру у Києві. Тому з одного боку він при переліку чеснот Кипріяна використовує особисті спогади про родича, з другого – підкреслює спільність своєї скорботи з відповідними почуттями киян. Вже у першому реченні панегірика він вживає займенник «ми» та звертається до слухачів зі словами «о друзі». «Вам же и нам обща печали предложи ся»[21], – продовжує далі митрополит (с.55). Така позиція мала максимально вплинути на віруючих і зробити їх прихильниками промовця.

У 1415 р. на вимогу князя Вітовта Григорій Цамблак обирається на посаду митрополита Київських та Литовських земель, оскільки представники світської та релігійної влади бажали відокремлення Київської митрополії від Московської. Перебуваючи на цьому посту протягом 1415 – 1418 років, Григорій Цамблак істотно впливає на духовне життя країни.

Свою прихильність до ісихастського вчення письменник демонструє у «Похвальному слові Євтимію Тирновському» (між 1415 – 1418). Особливу увагу в цьому творі приділено опису різних ступенів богопізнання. Створюючи образ Євтимія за принципами агіографічного образотворення, автор дещо порушує житійну традицію. Він згадує у тексті ряд фактів боротьби Євтимія проти єретиків Пірона та Теодосія, підкреслює мужність та патріотизм свого героя, змальовує його образ на тлі конкретних історичних подій. Поєднуючи перелік традиційних християнських чеснот (аскетизм, смирення тощо) із біографічними фактами та їх потрактуваннями, властивими публіцистиці, письменник виявляє новаторський підхід у розробці класичних релігійних жанрів давнього українського письменства.

Твори митрополита Григорія Цамблака є свідченням того, що пропаганда основ ісихазму у ІІ половині ХІV – на початку ХV ст. починає набувати політичного забарвлення, стає засобом активного впливу на суспільне життя.

Діяльність та творчість Кипріяна, а ще більшою мірою його небожа Цамблака поєднує релігійні аспекти з суспільно-політичними. На це було чимало причин: з кінця ХІV ст. в історії християнської Церкви як інституції простежуються ряд серйозних кризових явищ, породжених насамперед руйнуванням середньовічної ідеології. У Ватикані не припиняються «битви» за папський престол, слабне Візантія, її спроби вистояти (Ферраро-Флорентійський собор (1439)) не рятують Константинополь від турецького поневолення. У Західній Європі ренесансні погляди породжують критичне ставлення до Біблії (реформаторські рухи), у Східній - продовжуються процеси боротьби за переділ територій, які теж прямо пов’язані з релігією як ідеологічним оплотом феодальної влади. Османська імперія посилює наступ мусульманства. Все це породжували зміни в суспільній свідомості народів, що, в свою чергу, призводило до ревізії церковних основ та догматів.

На територіях і Західної, і Східної Європи з’являється ряд реформаторських релігійних рухів, як, скажімо, «гусити» й «таборити» в Чехії початку ХV ст., гугеноти та протестанти у Франції початку ХVІ ст. тощо. Переважна більшість із них вважалась єрессю, з якою активно боролися представники ортодоксального католицизму та православ’я.

На східнослов’янських землях тої доби набирає силу рух «ожидовілих». Очевидно, цей єретичний рух отримав таку назву, бо його прибічники заперечували божественність Христа, вважаючи його такою ж людиною, як старозавітний пророк Мойсей. «Ожидовілі» не визнавали вчення про св. Трійцю, існування святих, поклоніння храмам та іконам, а також церковну ієрархію. Одним із центрів поширення руху був Київ. Представники цієї релігійної течії привнесли на східнослов’янські землі чимало перекладів українсько-білоруською книжною мовою[22]. Академік М. К. Гудзій вважав, що у цій єресі було чути «відгук ідей, які зародилися в епоху Ренесансу. Це насамперед ідея секуляризації думки від тих традиційних догматів і традиційних точок зору, які були типовими для ортодоксальної релігії…»[23].

Григорій Цамблак, як і переважна більшість верхівки тогочасного православ’я, був твердим прихильником канонічного вчення і активно боровся з єрессю та її представниками. Пошуки шляхів зміцнення канонічного християнства змушують митрополита переглянути деякі питання релігійно-політичної орієнтації, зокрема про необхідність примирення двох найголовніших християнських Церков – католицької та православної. Цей процес почався ще в кінці ХІV ст. Після укладення Кревської унії князь Ягайло, окатоличившись і ставши польським королем, активно обговорював це питання ще з митрополитом Кипріяном. У 1418 р. Григорій Цамблак бере участь у засіданнях Констанцького собору як митрополит Київський та Литовський. Дослідники вважають, що на цьому з’їзді він виголосив дві промови. Перша відома лише у латиномовному вигляді і є панегіриком на честь новообраного папи Мартіна V. У ній автор висловлює прихильне ставлення до унії та звертається до папи Мартіна V з проханням докласти всіх зусиль для її здійснення.

Друга промова збереглась у слов’янському оригіналі, який дослідники скорочено називають «Словом похвальним отцям Констанцького собору»[24]. Цей панегірик має чітку, позначену логічною стрункістю композицію:

I. Власне панегірик отцям Собору.

II. Звернення до владик з проханням припинити міжконфесійну ворожнечу.

III. Пропозиція щодо об’єднання обох Церков.

Обидва «Слова» написані у стилі «плетіння словес». Особливо яскраво це виявляється у другому панегірику. Богословські літератори-ісихасти постійно наголошували у своїх творах (насамперед, в житіях), що вони невмілі, маловчені, безсилі. Їм бракує слів, аби висловити всю велич святості героя, про якого взялися написати.

Григорій Цамблак так само починає свій панегірик: описавши власне безсоння, він звертається до Спасителя, щоб його словами характеризувати церковних владик. Увагу та почуття слухачів автор намагається збудити не лише гіперболізацією своїх емоцій, а й передачею власних вражень від цього стану.

Твір Григорія Цамблака пересипаний цитуваннями з Біблії та постійними аналогіями з Біблійними подіями і героями. Творові притаманні властиві для «плетіння словес» пишномовність, вишукана тропіка, ускладнений синтаксис: риторичні запитання, окличні речення, внутрішні монологи, ампліфікації, градації, антитези. «Слово» переповнене неологізмами, у ньому використана сакральна символіка «світла», «благодаті» тощо.

Така «перевантаженість» мовної палітри твору мала на меті надати йому максимальної урочистості. Інтонаційно-забарвлений характер речень, постійні вживанні форм вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників, тавтології тощо посилювали емоційне звучання панегірика.

Що ж до ідейного змісту обох похвальних «Слів» та світоглядної позиції їх автора, то в медієвістиці існують різні точки зору. Найчастіше висловлювалася думка, що митрополит став завзятим прихильником унії і прагнув якнайскорішого її укладення. Сучасні українські науковці по-іншому трактують цю проблему. Зокрема, Ю.Пелешенко абсолютно доказово стверджує, «що Григорій Цамблак не збирався приймати унію» [25]. Аналізуючи давні джерела, дослідження різних слов’янських медієвістів, Ю. Пелешенко приєднується до думки О. Яцимирського про те, що промова Григорія Цамблака «була нічим іншим, як дипломатичним актом, виголошеним за завданням Вітовта та Ягайла», «що у ній Григорій висловлюється не як прихильник унії, а як дипломат, вміло обходячи делікатні місця своєї місії і знаходячи спосіб, не прогнівивши Вітовта і Ягайла, показати католицькому духівництву своє лояльне ставлення до різниці між двома християнськими напрямами і все-таки залишитися вірним православ’ю» [26].

Толерантність та дипломатичність творів Григорія Цамблака, його позиція «чесної дискусії» у питанні способу віросповідання, обстоювання принципу рівноправності діалогу між православ’ям та католицизмом, а значить - і рівноправність союзу, характеризують митрополита як людину, прихильну ідеї віротерпимості, мирного співіснування у конфесійній сфері: «Віра – різна, а Бог – один».

Питання єдності християнства, союзу католицької та православної Церков неодноразово порушуються і надалі, про що свідчать твори духовних осіб ІІ половини ХV ст.: «Изложеніє о православной истенней нашей веры» Київського митрополита Спиридона (Сави), «Посольство Мисаїла до папи Римського…» о. Іоанна, «Молитва Господу Богу нашому…» із «Поучення митрополита Петра духовенству» та послання до Константинопольського патріарха «Посольство Йони Глезни» (1490 або 1492).

Літературний спадок митрополитів-письменників Кипріяна та Григорія Цамблака, вироблені ними високохудожні прийоми та засоби знайдуть своє продовження у художній словесності наступного періоду, зокрема у творчості полемістів кінця ХVІ – І половині ХVП ст., насамперед у посланнях Івана Вишенського та текстах Михайла Андрелли.

Літературні традиції, вироблені у письменстві Київської Русі, продовжували розвиватися і в жанрі паломницької прози цього періоду. Свідченням є такі зразки «ходінь», як «Слово про перебування в Єрусалимі» Арсенія Солунського та два твори іншого автора: «Ходіння ієромонаха Варсофонія в Єрусалим 1456 р.» і «Хоженіє Варсофонія в Єгипет, на Синай і в Палестину 1461-1462».

Дата та й авторство першої пам’ятки гіпотетичні. Твір Арсенія Солунського виявлено у 13 списках, які датуються ХV – ХVП ст. Оригінал не знайдено. Точні біографічні відомості про автора також не збереглися. Під питанням залишаються і час написання, і автентичність пам’ятки.

Відсутні і точні біографічні відомості про автора двох інших творів – ченця Варсофонія. Відомо лише час двох його подорожей з Києва до Єрусалимських земель.

Виклад подорожей у згаданих творах здійснено за традиційною схемою наративних паломницьких «ходінь» попередніх часів. У них переважає інформаційний стиль, особлива увага приділена опису Святих місць. Проте медієвісти звертають увагу на деякі новації зазначених зразків паломницької літератури. Так, у творі Арсенія Солунського наявні відступи від традиційних схем, властивих жанру «ходіння», подекуди описи Святих місць та релігійних подій мають яскраво виражений легендарний характер (наприклад, розповіді про «пекельну ущелину», «голову Адама» тощо).

Зіставлення текстів двох подорожей Варсофонія також дає можливість виявити певну відмінність у викладі подій. Зокрема, у другому творі спостерігається намагання автора передати власні почуття та враження від побаченого, розширення релігійної тематики за рахунок досить панорамних природничо-географічних описів. Намагання автора не інформативно описати святиню, а художньо оживити розповідь, створити духовний образ-символ на фоні екзотичного для русича простору є свідченням процесу подолання усталеної середньовічної схеми паломницького жанру.

Серед пам’яток давньої української літератури ХV ст. релігійного змісту слід згадати і нові редакції Києво-Печерського патерика:

· Арсеніївську редакцію 1406 року, здійснену вихідцем із Києва тверським єпископом Арсенієм. В неї внесено ряд скорочень, змінена структура збірника, включено нові компоненти, наприклад, похвалу Феодосію Печерському;

· дві т. з. Касіянівські редакції 1460 р. та 1462 р., де додано нові статті, витримано хронологічну послідовність у викладі подій.

Слід зазначити, що попри всю середньовічну традиційність, тексти двох Касіянівських редакцій теж зазнали чималого впливу емоційно-експресивного стилю «плетіння словес».

Тенденції усталених літературних традицій давньоруського Середньовіччя найяскравіше проявляються у літописанні – найголовнішій жанровій формі Київської Русі, виникнення і розвиток якої були тісно пов’язані із діяльністю та завданнями світської влади. Виклад подій та їх потрактування обумовлювались не лише особистими літературними смаками кожного літописця, а й залежали від історичної концепції та конкретних політичних завдань часу, коли твір укладався або редагувався. Вище вже йшлося про культурний вплив Княжої доби, якого зазнавало новоутворене Велике князівство Литовське. Його можновладці, як у свій час правителі Київської Русі, потребували не лише теологічного, а й конкретно-історичного ідеологічного підґрунтя політичної діяльності. Це була одна із головних причин звернення до жанру літопису. З другого боку, автори літописних творів мали на меті закріпити історичну пам’ять рідної землі (білоруської та української) в умовах існування у складі Литовського князівства. Як наслідок, виникли літописні зведення нового часу, найголовнішими з яких вважаються Західноруський (Литовський) літопис та Короткий Київський літопис.

Західньоруський літопис написаний тодішньої книжною білорусько-українською мовою. Оскільки він вважається спільною пам’яткою українського, білоруського та литовського народів, в українській медієвістиці він відомий під декількома назвами: Західноукраїнський (литовсько-білорусько-український)[27], Західноруський (Литовсько-руський)[28], Західноруський або Литовсько-руський[29]. Найбільш вживана на сьогодні назва – Західноруські (Литовські) літописи. Збереглося 25 рукописних збірників цієї пам’ятки у трьох основних редакціях.

Найдавнішою та найменшою за обсягом є редакція 1440 року, здійснена у Смоленську. Як зазначав ще М. Возняк, перша редакція – «це збірка механічно злучених творів»[30]. Тут вміщені розповіді різночасових історичних подій від 1380 р.: історія правління, боротьба та битви князів Ягайла, Вітовта, Свидригайла, розповіді про підкорення українських та білоруських земель, про Поділля тощо, трапляються щорічні інформативні записи. Вже у цьому зведенні окремо виділяється частина, яку медієвісти розглядають як окремий художньо викінчений твір – «Похвала о великом князі Вітовті».

Друга редакція Західноруського літопису була здійснена 1550 року. Оповідь у цьому зведенні продовжена до середини ХVІ ст. (до 1446 р.). У цій редакції до літопису внесено ідеологічно важливу для литовської влади міфічну історію походження литовців та їх князівства.

Третя, найбільш повна редакція була укладена 1560 року.

З усіх відомих на сьогодні списків найповнішим вважається пам’ятка ХVІ ст., яка має назву «Хроніка Биховця». Особливу увагу українських медієвістів привертає список, створений у Супрасльському монастирі поблизу польського міста Бєлостока, – «Супрасльський список», який за своїм змістом тв стилем вважається найближчим до української історіографії.

Супрасльське зведення складається із 3 частин. Перша – «Сказання про вірних святих князів руських» або «Зібрання літописне, викладене коротко» - є скорочено-компілятивним зведенням – збіркою відомостей із різноманітних джерел попередніх часів (давньоруських літописів та польських середньовічних хронік), доведених у часі до 1427 р.

Друга частина – «Літописець великих князів литовських» (1431 – 1446) - позначена яскраво вираженим політичним спрямуванням. Третя у часі є продовженням другої, охоплюючи виклад подій від 1447 до 1505 р. Останні дві складові зведення є оригінальним викладом історичних подій литовського часу. Зображені у них насамперед непрості суспільно-політичні литовсько-польські та литовсько-московські взаємини.

У Західноруських (Литовських) зведеннях збережено властивий літописанню Київської Русі принцип зображення історичного часу і простору через діяння князів. Прихильники ідеї незалежності Литви від Польщі і Московії, автори літопису моделюють міфічну історію родоводу литовських правителів, виводячи її від давніх римлян часів імператора Нерона, щоб підкреслити могутність та незалежність своєї держави. Такий принцип відстоювання у художньому творі державних інтересів запозичений, з одного боку, із західноєвропейських історичних хронік, для яких традиційним було виведення королівських родоводів від іменитих та історично вагомих іноземців. З другого, простежується помітний вплив «Повісті врем’яних літ», у якій літописець засобами художнього міфотворення намагається дати відсіч претензіям Візантії на вселенське панування.

Відстоювання державно-політичних інтересів Литви спричинило появу у зведенні пройнятого литовським патріотизмом панегірика – «Похвали о великом князі Вітовті». За змістом та художньою манерою текст похвали відрізняється від літописного викладу в цілому. Образ оборонця й захисника литовських інтересів вибудований у панегірику як гіперболізована постать могутнього національного героя. Засобами емоційно-експресивного стилю твориться пишномовне словесне мереживо «Похвали». Перше речення панегірика, у якому використані прийоми звукопису, покликане максимально підкреслити вагомість викладу: «Таину таити цареву добро есть, а дела велика господаря поведати добро ж есть»[31].

Засобами максимальної акцентуації думки про велич князя стають ускладнені синтаксичні конструкції, «ланцюгове нанизування» однотипних словесних форм, наприклад, «Тии же велици господари велици земли велици князи», або «… и честь велику и дары велики, и дани многи приносяхуть ему…»[32].

Складаючи довгий список-перелік правителів різних земель та держав, які бажають жити з князем Вітовтом у великій любові та злагоді, неодноразово повторюючи цю думку, автор панегірика не зважав на історичну реальність. Для нього це один із засобів художності для підкреслення могутності та величі князя. З цих же причин Вітовт у «Похвалі» гіперболізовано представлений як правитель всієї Руської землі та ще багатьох інших земель, як можновладець, перед рішеннями якого схиляються навіть ординці. Ці та інші художні прийоми й засоби надають твору публіцистичного пафосу надзвичайної сили.

Аналіз художньої специфіки тексту «Похвали о великом князі Вітовті» дозволяє зробити висновок про активне проникнення емоційно-експресивного стилю «плетіння словес» у різні жанрові форми давнього українського письменства Литовської доби.

Загалом для Супрасльського зведення властиві ознаки літописного стилю попередніх часів: фактографічність, хронікальність, батальна масштабність та героїка.

Особливу увагу у літописі привертає оповідання «О Подольской земли», позначене цілісністю та викінченістю оповідного матеріалу. Події, описані в цьому тексті, відбувалися в кінці ХІV ст. Йдеться про поневолення Литвою великої частини українських територій спочатку братами Корятовичами, а потім князем Вітовтом. Авторська тенденційність потрактування подій проявляється у постійному наголошенні позитивності правління «великого» Вітовта. Географічний простір контрольованих князем територій сягає від Києва до Черкас та Звенигорода, від Поділля – до Смоленська, за який неодноразово схрещували мечі литовські та російські можновладці. Намагаючись довести законність зазіхань Литви на українські землі та зображаючи князя Вітовта, інших литовських правителів спасителями й захисниками народу, літописці, може, й не маючи того на меті, створили географічно збірний образ українських земель, які потерпали від загарбницької політики іноземних можновладців.

Західноруські (Литовські) літописи зберегли для нащадків відомості про різноманітні події буремної епохи переходу від Середньовіччя до Нових часів: князівські міжусобиці, завойовницькі походи, війни, народні повстання, битви з ординцями тощо. Цим обумовлена і стильова строкатість списків: від ділової констатації, хронологічної докладності до уснопоетичного характеру оповіді, від гіперболізованої батальності до панегіричної риторичності тощо.

До складу Супрасльського списку ввійшов і невеликий твір «Начало руских князей Руского княженья», який у медієвістиці дістав назву Короткий Київський літопис. Появу пам’ятки відносять до початку ХVІ ст. Опис подій ведеться від кінця ІХ до початку ХVІ ст. (862 – 1515). Головні складові пам’ятки:

· короткі витяги із давніших літописів;

· нові записи - волинські, поліські, київські тощо;

· відомості із церковної історії, які дозволяють припустити, що літописець походив із церковних кіл.

Історія Київської Русі викладається у Короткому Київському літописі компілятивно, вона запозичена із найвідоміших літописних джерел: Повісті врем’яних літ, Київського та Галицько-Волинського літописів. До цього додано історії литовських та московських князів.

Найбільш вагомим у цій пам’ятці є художній матеріал, який стосується життя Київської землі, Волині, Полісся починаючи із кінця ХV ст. Чимало уваги приділено тогочасним міжусобним чварам, регулярним набігам татар та спустошенню українських земель. Розповідається у літописі і про політичні пріоритети місцевої знаті, і про найбільші тогочасні епідемії (мор на Волині 1495 р.), і про знамення тощо. Особливо прихильне ставлення демонструє автор до постаті одного із найвідоміших на той час ревних захисників православної віри – Острозького князя Костянтина Івановича. У літописі вміщена повість про битву князя Костянтина із військом Василія Ш під Оршею і перемогу над російським князем.

Для мовної палітри Короткого Київського літопису характерний староукраїнський книжний стиль викладу. А проте і в цій пам’ятці можна подекуди спостерегти вплив «плетіння словес», скажімо, в окремих спробах ритмізації мови, а особливо - у невеликій похвалі князю Костянтину Острозькому, де у кількох реченнях вимальовується низка характерних для емоційно-експресивного стилю ознак.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: