Правосуб'ектності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного, права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'ектністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

І

Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі колоніям за своїми правовими характеристиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одержала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою СІЛА, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ділилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна яравосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової цравосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британ- І ської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Швден- | но-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це дого-. _ вірні відносини між двома державами (сильною і слаб- | кою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно дого-вору більш сильна держава повинна була захищати свого | партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, обговорені договором. Недотримання договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом між-. народного права була держава-протектор, а не держа- | ва, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із., 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора | перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території). Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував убік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-ман-

датарйв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні під умовою певних зобов'язань у відношенні місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді та ін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, через «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій відійшли колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А* можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що могли бути включені в неї угодами про опіку:

a) території, що знаходилися на той момент підмандатом;

b) території, що могли бути відірвані від ворожихдержав у результаті Другої світової війни;

c) території, добровільно включені в систему опіки державами, відповідальними за їхнє управління.Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною задачею керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці другої половини XX століття з початкових 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що знаходилася під опікою СІНА з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі СІНА.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау вибрав статус держави, що вільно приєдналася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. В даний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в 1960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядовуються, що була включена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту держави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфі-

чними обставинами, властивими кожній території та її народам...».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'ектності, та їх на міжнародній арені представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходилися під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих | територій здали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної пра-восуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної;| або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 територій, що не самоврядовуються. Серед них Західна Сахара, що управлялася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформувала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, залишилися і знаходяться під управлінням: США — Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови СІЛА; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не визначився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлуатації усіма:

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, на них проживаючих. Відсутність суверенітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія,за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріпленіправа в сферах мореплавання, рибальства, полювання ігірського промислу; громадянам держав-учасниць договору гарантувалася свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-ектність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протекторатом суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їхня правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їхній статус визначавсягрупою держав і фіксувався в укладеному цимидержавами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків булаопосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації (Краківзнаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста повинний був забезпечуватися Радою Безпеки ООН);

— демілітаризація і нейтралізація вільного містарозглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялосязведення військових споруд, створення військових баз,розміщення іноземних військових частин, залученнявільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Берліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних зносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-

JL

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, котрому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду _ Римській курії, у яку входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користується визначеними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до нововведень католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. священиків), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представни-

цтва (представництво Ватикана є й в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції 4 Пастор Бо-нус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра— це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією й Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іспанського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французького графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним

протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників президента Франції і епіскопа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточено із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, територія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля ЗО тис. чоловік, із

котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька мова, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, що здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні терито-

рії Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до ЗО вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо— телестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-. Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило в ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського

ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.

Література:

1. Баймуратов М.А. Проблема международной пра-Bocye-beKTHOCTH органов местного самоуправления Укра-иньї. — Одесса, 1996.

2. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,предмет и система международного права /Ю.А. Бас-кин, Н.Б. Крьілов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

3. Мартьіненко А.П. Права народов в современноммеждународном праве. — К., 1993.

4. Морозов Г.И. Международньїе организации: не-которьіе вопросьі теории.— М., 1974.

5. Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,1970.

6. Тункин Г.И. Международная правосуб-ьектность(некоторьіе вопросьі теории). — М., 1971.

7. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основньїе тенден-ции развития международной правосуб'ьектности. —Казань, 1974.

8. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по-собие. — Одесса, 1998.

9. Черниченко С.В. Теория международного права.В 2 т. Т.1. Современньїе теоретические проблеми. —М., 1999.

10. Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,1999.

Розділ 5

ВИЗНАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права імає намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася неконституційним шляхом у державі або на частиніїї території, достатньо ефективною, щоб виступати вміждержавних відносинах у якості представника цієїдержави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

ва погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що ви-; знається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими І залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві

теорії визнання:

— конститутивна;

— декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного

права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії

полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'ектності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;~ de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в Іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав

від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися І перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з-' питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) Уряд здійснює дійсний контроль над більшоючастиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене

значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало

здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася зчехів і словаків, яка воювала разом із ЧервоноюАрмією; армія Крайова Рада народова (у польськогоуряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, щовоювала разом із Червоною Армією (у Люблинсько-го уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман»,що боролася разом із Червоною Армією, і військовіформування в Північній Африці у французького

уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий| вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в остан-

ньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література:

1. Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История междуна-

родного права. — М., 1990.

2. Признание в современном международном праве/Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

Розділ 6

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своєму трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступни-ця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

— при розпаді федерації;

— при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

— при соціальних революціях;

— при розпаді колоніальної системи.Об'єктами правонаступництва можуть бути:

— територія;

— договори;

— державна власність;

— державні архіви;

— державні борги;

— членство в міжнародних організаціях.Існують такі види правонаступництва:

— повне — універсальне — коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника(наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

— неповне (часткове) — коли до правонаступникапереходить частина прав і обов'язків або тільки правачи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

— відсутність правонаступництва (tabula rasa —чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного прававідмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннямипо міжнародних договорах (після поділу англійськимурядом у 1947 року Індії на 2 домініона — ІндійськийСоюз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття насебе всіх боргів, що належать території Пакистану, хочаобговорила можливість наступних регресних вимог доПакистану).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: