Дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акредитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

// клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;

III клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову

класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються приглавах держав, та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуютьсяпри міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися ніякого розрізнення між главами представництв унаслідок їхньої приналежності до того або іншого класу, за винятком питань старшинства й етикету. Клас, до якого повинні належати глава представництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників знаходяться в сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

— надзвичайний і повноважний посол;

— надзвичайний і повноважний посланник І і IIкласів;

— радник І і II класів;

— перший секретар І і II класів;

— другий секретар І і II класів;

— третій секретар;

— аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і факультетів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять військову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни перебування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Як уже відзначалося, дипломатичні відносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво засновується в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних відносин. Відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призначена главою дипломатичного представництва, держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною.

Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata — бажаною особою в державі, що приймає. Негативна відповідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata — небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить конфіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підставою для початку місії дипломатичного представника в державі, що приймає. Вірча грамота підписується главою держави, що акредитує (у деяких державах, наприклад у Російській Федерації, вірчі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адресується главі держави, що приймає. У документі міститься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава держави, що акредитує, легітимує перед своїм візаві (главою іншої держави) особу, котрій дійсно доручено представляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава

II:

дипломатичного представництва отримує разом із вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення дипломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення таких представників — із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одночасно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).

Віденська конвенція ііро дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із практикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот;або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття йпредставлення засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебуванняабо іншого міністерства, у відношенні якого є домовленість (стаття 13).

Більшість держав, включаючи Україну, дотримуються практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій із моменту вручення своїх вірчих грамот главі держави, що приймає, або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування тієї самої особи в якості глави представництва в іншій або декількох державах одночасно при відсутності заперечень проти цього влади держави перебування. Крім того, одна і таж

особа може представляти дві і більше держави в одній державі при дотриманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певні практичні наробітки. Так, наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінляндії за кумуляцією виконує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії за кумуляцією виконує ці ж обов'язки в інших державах Бенілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто практику кумуляції держави використовують і у відношенні міжнародних організацій. Наприклад, глава дипломатичного представництва якоїсь держави у Франції одночасно призначається офіційним представником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бени-люксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розташована в Брюсселі /Бельгія/), як це має місце в Україні. Глава дипломатичного представництва виконує покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (наприклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяльність, несумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних відносин між державами;

г) війна між державою, що акредитує, і приймаючою державою;

д) припинення існування держави, що акредитує,і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єктів міжнародного права (наприклад, як це мало місце в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад, підписання мирного договору або значної політичної угоди), смерть дипломатичного представника І інсурекція — відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника persona non grata можуть бути різноманітні дії, | так чи інакше пов'язані з поведінкою самого диплома-. тичного агента — це: а) неповага до законів і правил, | що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювані як політично безтактні й образливі для держави перебування; нарешті, д) учинення діяння, передбаченого карним законом приймаючої держави, і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, котра висувається до держави, що акредитує, про відкликання даного дипломата або припинення його функції в представництві. У силу статті 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебування не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того або іншого дипломатичного агента persona non grata, тобто небажаною особою (якщо мова йде про співробітника недишіоматич-ного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятна особа*).

Якщо особа, яка оголошена persona non grata, не покидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком ди-смисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії наступає в такий спосіб: уряд держави, що акредитує, посилає дипломатичними каналами відзивні грамо-

ти, або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відзивні грамоти вручаються главі держави перебування або самим відкликаним дипломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. У відповідності зі статтею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність представництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного представництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення питання чисельності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три групи:

1. Дипломатичний персонал — це особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акредитує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади приймаючої держави).

2. Адміністративно-технічний персонал — донього належать економісти, бухгалтери, перекладачі,шифрувальники, канцелярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства йінші співробітники, що виконують адміністративнуабо технічну роботу (здебільшого це громадяни держави, що акредитує, але можуть прийматися на певні посади і громадяни держави перебування).

3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівників, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).

Відомство іноземних справ держави, що приймає, повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Зазвичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не признається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайєн (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду протокольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають чисто представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

7. Дипломатичні привілеї та імунітети

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

— принцип взаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв таімунітету здійснюється на взаємній основі;

— принцип альтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

— принцип функціональної необхідності — у йогооснові лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичнізносини 1961 року.

Під дипломатичними Привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави перебування не можутьвступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, щознаходиться в них, а також засоби пересування користу-

ються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не нале-. жало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальнихподатків, зборів і мит, крім зборів за конкретні видиобслуговування. Збори, стягнуті представництвом привиконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз),звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час інезалежно від "їхнього місцезнаходження, тобто де б вонитеоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденціяпредставництва недоторканна. Дипломатична пошта непідлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїмурядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливомузахисту з боку держави перебування. Державою, що ак-

редитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

— право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, щоакредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, атакож на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

— недоторканість особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арештуабо затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

— недоторканність житла — приватна резиденціядипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичногопредставництва (приватна резиденція дипломатичногоагента містить у собі будь-яке помешкання, у якомуможе мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільноююрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агенткористується імунітетом від карної, цивільної й адмі-

ністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:

а) речових позовів, що належать до приватного нерухомого майна на території країни перебування,якщо він не володіє цим майном для цілей представництва;

б) позовів, що стосуються спадкування, стосовнояких він виступає в якості виконавця заповіту, попечителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщини. Таким чином, дипломатичний агент не можепосилатися на дипломатичний імунітет як підставудля відмови від явки при розгляді позову або іншоїсправи, що належить до спадкування;

в) позовів, що належать до будь-якої фахової абокомерційної діяльності дипломатичного агента за межами його офіційних функцій.

Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.

Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитованої держави;

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється від усіх мит і податків, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

а) непрямих податків, що включаються в ціну товару й обслуговування;

б) збору податків на приватне нерухоме майно, щознаходиться в акредитованій державі, якщо він неволодіє ним від імені акредитованої держави, або зметою представництва;

в) податків на спадщину і мита на спадкування,що стягуються країною перебування;

г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування;

д) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів ігербового збору стосовно нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування.

Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин.

До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дипломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

8. Торгові представництва

Історія виникнення торгових представництв пов'язана зі становленням і розвитком Радянської держави. У 1918 році Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі», яким вперше-у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні органи зовнішніх зносин — торгові представництва.

У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства, торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Союзу РСР і здійснювали за кордоном права в галузі зовнішньоекономічної діяльності Радянської держави, забезпечували захист її торгово-політичних і економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових економічних відносин.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основних причин якого став «супермонополізм» у політичній та економічній сферах, державна монополія на зовнішню торгівлю перестала існувати. Проте її елементи усе ж залишилися в Україні, що на конституційному рівні закріпила вірність принципам плюралістичної демократії в економіці та політиці. Одним із них є зберігання торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонних органів зовнішніх відносин стало Положення про торгове представництво України за кордоном, затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, показали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення ефективності здійснення контролю за їхньою діяльністю, об'єднання і координації спільних зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави, Указом Президента України від ЗО квітня 1994 року було затверджене Положення про торгово-

економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове становище цього органу зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі дипломатичного представництва держави. Торгово-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її роботою. Роботу місії в державі перебування організує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків України.

До основних завдань цього органу зовнішніх зносин належить:

— захист економічних інтересів і прав суб'єктів підприємницької діяльності України в державі перебування;

— сприяння розвитку торгово-економічних зв'язківУкраїни, притягненню іноземних інвестицій у пріори-

на гетні сфери економіки України і виконанню договорів між'країни, укладених із державою перебування; лома — інформування Міністерства зовнішніх економічного к зв'язків України, МЗС України й інших органів Диікавної виконавчої влади України про цінову, подат-ширюв, тарифну політику, що провадиться державою пе-із момезання стосовно товарів, що експортуються Україною; ймає, і- підготування висновків стосовно доцільності ім-жави гу товарів і послуг, одержання кредитів із держави ристуебування, виходячи з запропонованих цією державі вою цін, тарифів, кредитних ставок і т.д.

Очолює торгово-економічну місію її керівник, що зі посадою є радником-посланником або радником дип-| ломатичного представництва України.

Керівник торгово-економічної місії України і йог(заступник (заступники), яким присвоєні дипломатичнії ранги, входять до складу дипломатичного персоналу, інші співробітники торгового представництва є членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персонал; дипломатичного представництва України. Виконанні функцій торгово-економічної місії може бути покладене на одну особу. На співробітників такої місії мож«

бути покладене виконання їхніх службових обов'язків у двох і більше державах.

Керівника торгово-економічної місії України і його заступників призначає і звільняє з посади міністр зовнішньоекономічних зв'язків України за узгодженням із МЗС України; інших співробітників призначає той же міністр, але без такого узгодження.

Слід зазначити, що змінення правового статусу торгових представництв мало що змінило, — діяльністьторгово-економічних місій при дипломатичних представництвах України залишається низькою. Теперішнєкризове становище в зовнішньоекономічній діяльностіУкраїни є тому підтвердженням.,

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасувати цей інститут радянської системи, а кошти платників податків, що йдуть на заснування й утримання торгово-економічних місій, можна було б використовувати більш ефективно, тим більше, що в Україні немає державної монополії на зовнішню торгівлю. Крім того, слід враховувати і закордонний досвід, адже більшість держав світу не має такого органу зовнішніх зносин, як торгові представництва (торгово-економічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого відомства, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них поширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні, що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами демократії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовнішньоторговельної діяльності дипломатичних представництв.

9. Консульські представництва

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з активізацією торгово-економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститутів стає в даний час дуже актуальною.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодификація дипломатичного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвенції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про консульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між соціалістичними державами. Але ряд положень прийнятої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та імунітетів консульської установи та її посадових осіб, обмежуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Такий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консульська діяльність СРСР після прийняття Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Союзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.,

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

— захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;

— сприяння розвитку дружніх відносин України зіншими державами, розширенню економічних, торгових,науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму;

— сприяння вихідцям з України та їхнім спадкоємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських устан в України є: Консульський статут України; поточне s -конодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час

у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів* Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися з числа закордонних громадян українського походження.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство;

2. Консульство;

3. Віце-консульство;

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Консульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здійснюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на території держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встановлюється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консульських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в конкретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому значенні.

Широке розуміння цього поняття може бути двояким. Одні автори думають, що це сукупність посадових консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розташованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени родин згаданих консульських працівників, на яких поширюються відповідні привілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзек-

ватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

— захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;

— сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяннярозвитку дружніх відносин між ними;

— з ясовування всіма законними шляхами умов іподій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про нихуряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

— надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числіі правової;

— надання допомоги морським (річковим) суднам ілітакам та їхнім екіпажам;

— виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, якіне забороняються законами і правилами держави перебування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних представництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зноситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських установ вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядко-

вані міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів; реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів, громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Представляє практичний інтерес проведення відрізняння функції консульського представництва від функцій дипломатичного представництва держави, що акредитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

— посольство виконує переважно політичні функції,а консульство діє в основному в економічній і соціальній сферах міждержавних відносин;

— дипломатичне представництво з прийняттям Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року(ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяльність, а консульські установи, як правило, не вправі здійснювати функції дипломатичних представництв, крімвипадків відсутності дипломатичного представництвав країні перебування, при згоді на це влади державиперебування;

— дипломатичне представництво, у першу чергу, здійснює представницьку функцію, а консульська установатакою функцією не володіє, здійснюючи захист економічних інтересів держави, а також захист фізичних і юридичних осіб, які мають національність цієї держави;

4RR

— розірвання дипломатичних відносин між державами зазвичай тягне за собою припинення діяльностідипломатичного представництва, проте консульські відносини між країнами зберігаються;

— закриття консульської установи з будь-якої причини (зниження економічної активності; зменшеннякількості громадян держави, що представляється, якімешкають у визначеному регіоні держави перебування)не тягне за собою припинення дипломатичних відносин між державами;

— держава, що представляється, може після повідомлення відповідним державам доручити консульству, заснованому у певній державі, виконання консульських функцій у третій державі, якщо немає заперечення відповідних держав. У дипломатичному праві є можливість здійснення так званої кумулятивної дипломатичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичнимпредставником в одній державі, може виконувати функції дипломатичного представника в третій державі;

— з попередньої згоди держави перебування і на підставі угоди між державою, що представляється, і будь-якою третьою державою, консульство, засноване в першій державі, може виконувати консульські функції відімені третьої держави (виконання консульських функцій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські установи припиняють свою діяльність у таких випадках:

1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3) війна між державами, що раніше встановиликонсульські відносини.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: