Глава 3. Конституційно-правові основи суспільного ладу

Суспільство, суспільний лад, суспільна система — фундаментальні поняття, що потребують чіткого уявлення в розумінні конституційно-правових основ як власне суспільного ладу, так і державної політики зарубіжних країн.

Суспільство — це сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей (економічної, духовної тощо) на певній території. Наприклад, американське суспільство — на території США або китайське суспільство — на території Китаю. Становлення і розвиток суспільства — досить тривалий процес, що охоплює тисячоріччя. Суспільства можуть бути феодальними й капіталістичними, відсталими й передовими, демократичними й авторитарними та ін. Вивчаючи суспільний лад зарубіжних країн, важливо розглянути два різновиди суспільства: розвинені, тобто з уже складеними, сформованими відносинами та інститутами (СІЛА, Франція, Великобританія, Італія та ін.), і нерозвинені, тобто суспільства з іще не складеними, нестійкими економічними, політичними, соціальними, духовними відносинами й інститутами (Афганістан та ін.).

Суспільний лад — це конкретно-історична організація суспільства, зумовлена певним рівнем розвитку виробництва, розподілу та обміну продуктів виробництва у суспільстві. Його структурними компонентами є економічна основа, соціально-класова структура і політична організація суспільства. Характеризуючи суспільний лад, досліджуються, так би мовити, самі по собі його складові компоненти (інститути), оскільки структура (лат. structure — побудова) — це будова і внутрішня організація більш складного і місткого поняття "системи". Аналіз складових компонентів (інститутів) суспільного ладу є його структурною характеристикою і охоплює особливості форм власності, соціальної структури суспільства, держави, політичних партій, підприємницьких спілок тощо. Структура — це невід'ємний атрибут усіх реально існуючих систем.

Система (грец. systema — це ціле, складене із частин; з'єднання) — сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність. Отже, суспільна система містить як складові компоненти (інститути) суспільного ладу, так і ті відносини, що виникають на їх грунті: економічні, соціальні, політичні та духовно-культурні. Аналіз суспільної системи передбачає, таким чином, як структурну, так і функціональну її характеристику.

Правовий статус інститутів суспільного ладу і відносин, що складаються на основі їх функціонування, регулюються нормами державного права. До речі, слід зауважити, що норми конституцій зарубіжних держав закріплюють не суспільний лад у цілому, а лише його основи, основоположні принципи (наприклад, недоторканність інституту приватної власності, недопустимість монополізму в економіці, політичний плюралізм і т. ін.). Тому і норми конституцій, що регулюють основи суспільного ладу, розосереджені по різних їх розділах і главах, як правило, вони мають назви: "Основні начала" (див.: гл. 1 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.), "Загальні положення" (див.: гл. 1 Конституції КНР 1982 p.) чи глави про права і свободи (див.: розд. І "Основні права" Основного Закону ФРН 1949 p.). До зазначеного вище треба додати, що конституції зарубіжних країн звичайно більш грунтовно регулюють політичні суспільні відносини, ніж економічні, соціальні та духовно-культурні.

У будь-якій країні на суспільний лад постійно чинить вплив держава, політика якої визначається характером владних політичних сил, тобто суб'єктивним фактором. Цим і пояснюються відмінності у суспільному ладі зарубіжних країн, які мають більш-менш схожі умови життя суспільства.

Як складовий елемент до суспільної системи входить економічна система, яка охоплює і власне виробництво (його форми), і ті суспільні відносини, що складаються на його основі, тобто економічні. Економічні відносини — це відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ. Конституції зарубіжних держав, зазвичай, закріплюють лише основи економічної системи, а норми інших галузей права кожної конкретної країни вже детальніше регулюють правовий статус і принципи взаємовідносин між інститутами цієї системи.

Глава З

Конституційно-правові основи суспільного ладу

25

Форми власності

Характерною рисою суспільної системи зарубіжних країн є плюралізм форм власності, яка має два різновиди: приватна і публічна.

Переважною формою власності є приватна (лат. priva-tus): приватна трудова власність, власність кооперативів, акціонерних товариств (фірми, компанії, корпорації), транснаціональних корпорацій.

Публічна (лат. publicus — суспільний) власність своїм суб'єктом може мати державу, суб'єкт федерації, місто, громаду, політичну партію, Церкву і т. ін. Приватна власність може носити як індивідуальний, так і колективний характер, а суб'єктом права цієї форми власності може виступати будь-яка фізична чи юридична особа. До згаданого вище варто додати, що за сучасних умов приватна власність усе частіше виступає не в індивідуальній, а в різноманітних асоційованих формах— колективній, акціонерній.

Щодо акціонерної форми власності, то в розвинених країнах нею охоплено близько 80% основного капіталу і продукції, що виробляється. Завдяки акціонерним фірмам стало можливим з'єднувати фінансові ресурси принципово різних обсягів і тим самим залучати до бізнесу як тих, хто має сотню вільних доларів, так і тих, чиї кошти складають десятки й сотні мільйонів доларів. Так, у США акціями володіє понад 60% дорослого населення, у Франції кількість індивідуальних власників акцій перевищує 6 млн чоловік, в Англії— 10 млн,

У сучасних умовах життя зарубіжних країн приватна власність має тенденцію до демонополізації. Поряд з такими могутніми корпораціями, як "Дженерал моторе", "Боїнг", "Нортроп" у США; "Хьохст", "Мессерш-мітт-Белоков-Блом" у Німеччині; "Бритіш еркрафт" в Англії; "Тойота", "Ніссан", "Міцубісі" в Японії та ін. створюється багато середніх і малих підприємств з кількістю працюючих від 10 до 20 чоловік. Причина цього процесу полягає в тому, що за умов ринкової економіки і гострої конкурентної боротьби, підвищення життєвого рівня населення і зростаючого попиту на вироблювані товари й послуги перепрофілювати монополію складно. І навпаки, перепрофілювати середнє або мале підприємство можна за два-три місяці. Вони є придатними для впровадження нових технологій, для налагодження виробництва

нових товарів, на які з'явився попит. Принцип "ефективного малого" виявився на рідкість вдалою економічною знахідкою. Тільки на малому підприємстві можна зустріти дива спритності, надвправності та гнучкості.

Світовий досвід переконливо свідчить, що країна процвітатиме тільки тоді, коли процвітатиме малий і середній бізнес, створюючи міцну основу для всієї економічної Системи. Так, у Німеччині та Франції частка середніх і малих підприємств в економіці сягає понад 95% загальної кількості. У переробній промисловості Японії (з кількістю працюючих на одному підприємстві до 20 чоловік) вони складають 90%, причому їх третина це сімейні підприємства, де взагалі не стосовувалася наймана праця. Понад 50% таких підпри-ь.іств Японії зайняті у сфері роздрібної торгівлі та обслуговування. Малі та середні підприємства Японії виробляють 68% усього валового національного продукту країни. У США це складає три чверті валового національного продукту. Середні та малі підприємства — це, так би мовити, капілярні судини будь-якого здорового економічного організму. Вони володіють технологіями, яких немає у "гігантів", тобто великих фірмах і корпораціях.

За даними ЮНКТАД (Конференції ООН з торговлі та розвитку) у 1999 р. з 20 провідних ТНК світу — 6 американських, 5 — японських, 4 — німецьких, інші з Західної Европй. Лідерство зберігають японські: ''Ггочі", "Міцуі", "Міцубісі", "Суміто", "Марубені". За ними йдуть американські ТНК: "Дженерал моторе", "Форд", "Ексон". Водночас зміцнення позицій середніх і дрібних підприємців призводить до того, що розвиток економіки відбувається за умов зіткнення інтересів різних груп підприємців — великих, середніх і дрібних. Тоді держава згладжує, "утихомирює" їх протиріччя, генерує соціальні згоди й компроміси. Цьому сприяє і антимонопольне законодавство, спрямоване на захист малого та середнього бізнесу від монополій.

Таким чином, на грунті різних форм власності складається ще більш різноманітна система форм господарювання. Сучасна зарубіжна економіка спирається на малий і середній бізнес; великі корпорації; державне господарювання і регулювання.

До інституту приватної власності близька кооперативна форма власності. Відомо, що піонером кооперативів була Ве-

«ІІ&..,.,

Глава 3

Конституційно-правові основи суспільного ладу

лика Британія, де у 1844 p. був створений перший кооператив робітників-ткачів. Нині членами кооперативів у країнах Європейського Економічного Співтовариства є понад 40% працездатного населення. Значна частина їх економічного потенціалу сконцентрована у сільському господарстві. Сільськогосподарські кооперативи виробляють понад 50% сільськогосподарської продукції. Потім йдуть споживча, виробнича, банківська (кредитна) кооперації.

Кооперативна форма власності розвинута у Франції, Італії, Німеччині, Скандинавських країнах, а також у багатьох постсоціалістичних державах — Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії та ін. У Великій Британії розвинені маркетингові кооперативи, що займаються збутом продукції. В економіці США кооперативна форма власності відіграє незначну роль.

Аналізуючи різні форми власності зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на всезростаючу роль транснаціональних корпорацій (ТНК). Як економічні структури вони з'явилися в основному за останні два десятиріччя. Сьогодні вони мають дві форми: 1) національні корпорації та концерни, зі своїм капіталом і підприємствами за кордоном; 2) міжнаціональні, міжнародні монополії. До перших належать всесвітньо відомі корпорації Англії — "Жиллет", "Бритіш петролеум"; у США —"Дженерал моторе", "Екссон"; в Японії — "Мацусіта денкі", "Тойота" і багато інших. Американська нафтова фірма "Екссон" має підприємства більш як у 130 країнах, а швейцарська корпорація "Нестле" (харчова промисловість) здійснює за межами Швейцарії 96% свого обігу.

Серед найбільших ТНК головне місце посідають американські корпорації. На підприємствах американських ТНК за кордоном виготовляється продукція, що становить за вартістю від третини до половини національного валового продукту США.

За приклад другої форми ТНК може правити об'єднання зусиль американської корпорації "Дженерал моторе" і японської корпорації "Тойота" у виробництві екологічно чистого автомобіля.

За розрахунками спеціального центру ООН по ТНК, що вивчає їх діяльність і здійснює своєрідний моніторинг за ними, на початку 1990-х років частка ТНК у світових капіталістичних активах перевищила 40%, а у світовій торгівлі — понад 50%. У сучасному світі до категорії ТНК разом з філіями

й дочірніми компаніями належать понад 100 тис. підприємств. Зрозуміло, що за таких розмірів діяльності ТНК мають досить значний вплив на стан і розвиток не тільки світової економіки, а й світової політики. Саме цим зумовлено створення на початку 1970-х років при ООН Комісії по ТНК і Центру з питань вивчення їх діяльності.

Як зазначалося вище, публічна власність — це власність держави, міста, громади, політичної партії і т. ін. Відомі два способи її утворення: націоналізація (одержавлення) і за рахунок бюджету. У розвинених країнах націоналізуються, як правило, нерентабельні, збиткові підприємства і галузі. За рахунок коштів державного бюджету вони модернізуються, доводяться до рентабельності, а потім денаціоналізуються. Яскравим прикладом є залізниці Японії, які після другої світової війни опинилися в занедбаному стані й тому були націоналізовані. За планом їх реконструкції до середини 80-х років на всій території країни була створена мережа надшвидкісних залізниць і автомагістралей високого класу, і відразу ж розпочалася їх денаціоналізація.

Націоналізація може бути і результатом поступок малозабезпеченим верствам населення, коли до влади приходять уряди, очолювані соціалістами. Так було у Франції з приходом до влади Франсуа Міттерана на початку 1980-х років. Але спад виробництва на підприємствах збільшеного державного сектора, відтік капіталу за кордон та інші причини змусили соціалістів перейти на шлях денаціоналізації.

За рахунок бюджету в розвинених країнах державний сектор має місце головним чином у капіталомістких галузях економіки: атомній промисловості, освоєнні космосу, військовому виробництві та ін. Частка державної власності в основних виробничих фондах зарубіжних країн становить від 7 до 25%. У державній власності США знаходиться 20% національного багатства, це менше, ніж у Франції, але більше, ніж у Німеччині та Англії. США — роботодавець для 18—19 млн чоловік (близько 18% зайнятих).

У соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, державний сектор є результатом цілеспрямованої політики. "Державний сектор економіки — сектор господарства, заснований на соціалістичній загальнонародній власності, є керівною силою у народному господарстві. Держава гарантує зміцнення і розвиток державного сектора економіки", — го-

28

Глава 3

Констйтуційно-правові основи суспільного ладу

29

варить ст. 7 Конституції Китаю 1982 р. Для ринкової економіки зарубіжних країн характерне саморегулювання, головним важелем якого є конкуренція. Проте у жодній розвиненій країні ринок не існує сам по собі: він коригується і доповнюється діями держави. Державне регулювання економіки у ринковому господарстві становить систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами й громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування відповідної соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Ринок існує тисячоріччями, але нове, що дозволило США, Англії, Німеччині, Японії стати багатими й розвинутими країнами, — це його приборкання, регулювання..:■. Щодо способів регулювання економіки, то це можуть бути загальнодержавні плани комплексного розвитку, фінансова допомога з боку держави окремим фірма, корпораціям чи галузям економіки у вигляді державних дотацій, субсидій, пільгових кредитів. Це може бути, врешті-решт, визначення розміру емісії грошей, перегляд податкової та митної політики тощОі

Якщо норми конституційного права епохи становлення капіталізму лише проголошували недоторканність інституту приватної власності (див.: поправки V і XIV до Конституції США 1787 p.), то конституційне право останнім часом детальніше регламентує такі елементи економічної системи, як програмування та планування, свободу підприємницької діяльності, націоналізацію і денаціоналізацію майна, порядок кредитування і субсидування і т. ін.

Аналізуючи основні риси і тенденції розвитку суспільної системи зарубіжних країн, не можна не звернути увагу на вплив на неї (особливо у розвинутих країнах) воєнно-промислового комплексу (ВПК).

Термін "ВПК" вперше вжив Дуайт Ейзенхауер, 34-й президент США, генерал армії, верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників у Західній Європі у 1943 p., командуючий окупаційними силами США у Німеччині у 1945 p., головнокомандуючий Збройними Силами НАТО (1950^1952). У січні 1961 p., залишаючи Білий Дім у зв'язку із закінченням строку його президентства, він застерігав США і світову громадськість від "зловісного, згуб-

ного і зростаючого впливу ВПК". Складовими цього місткого виразу є: монополії, що виробляють зброю і торгують нею; армійський генералітет і державна, військова бюрократія; засоби масової інформації, які належать ВПК І формують експансіоністську психологію; мілітаризована наука і лобі ВПК. Богові війни (як кажуть) служили кращі уми людства: Роберт Оппёнгеймер, Едвард Теллер, Нільс Бор, Енріко Фермі, Лёв Ландау, Петро Капиця, Сергій Корольов, Андрій Сахаров та ін.

Не підлягає сумніву, що військовий бюджет будь-якої країни — це показник моральних цінностей держави. А перекидання коштів, що призначені на мирні цілі, на реалізацію воєнних програм є небезпечним для країни, її народу як в економічному, так і в політичному та міжнародному плані. До речі, варто зазначити, що найвищі досягнення у сфері економіки були відзначені у тих країнах, які відмовились від воєнних витрат або скоротили їх до мінімуму (Японія, Німеччина).

Незважаючи на те, що у світі вже накопичені такі запаси зброї, що їх вистачить, аби підірвати земну кулю тисячу разів, ВПК наполягає на збереженні асигнувань на воєнні цілі. Виробництво й торгівля зброєю дають воєнним корпораціям прибуток від 300 до 800%. Тому ВПК через своїх представників у парламентах, через лобістів домагається мінімального скорочення військових бюджетів, впливає на політику урядів і глав держав. Після терористичного акту в США у вересні 2001 р. уряд США у кілька разів збільшив військовий бюджет. Не випадково Дж. Буш-молодшйи у своїй промові у Конгресі (жовтень 2001 р.) підкреслив, що у зв'язку з необхідністю ведення боротьби з міжнародним тероризмом уряд США проводить політику збереження за СІЛА статусу "найсильнішої воєнної держави". Країна продає щорічно зброї на ЗО млрд доларів (Росія — на 4 млрд). Після США на ринку зброї друге і третє місце посідають відповідно Ізраїль та Китай.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: