Соціальна структура суспільства

Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціально-класову структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науково-технічного прогресу вона стала багато-

Зо

Глава З

Конституційно-правові основи суспільного ладу

31

шаровою. Існує три основні соціально-класові спільності. Це особи, які працюють за наймом і складають абсолютну більшість населення кожної країни; підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників, і маргінали (лат. marginalis — той, що міститься скраю). Останні — це піддані та громадяни, які живуть за нижньою межею встановленого у країні офіційного рівня забезпеченості.

Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричинив суттєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це виявилось у депролетаризації трудящих.

Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених країнах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впровадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та освіти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енергозберігаючих і маловитратних технологій, використання роботів тощо призвели до падіння попиту на некваліфіковану ("сині комірці") і збільшили попит на кваліфіковану ("білі комірці") робочу силу. Внаслідок цього з середовища трудящих сформувався новий "середній клас" (адекватні назви — "середні верстви", "білі комірці"). Сьогодні середні верстви становлять близько 70% осіб, що працюють за наймом, і постійно поповнюються "синіми комірцями". В основному — це кваліфіковані працівники із середньою, а часто й вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; науковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери ("золоті комірці") і т. ін. У США та Великій Британії кількість інженерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.

Середній клас зарубіжних країн виконує нині головну функцію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він виступає основним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм пануючої ідеології, усіх цінностей, створених в суспільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що середній клас є гарантом стабільності цього суспільства, його опорою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Висновок марксизму про те, що капіталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а пристосовування цієї системи до нових умов виявилося досить ефективним.

Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.

Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зростанням кількості власників і в цілому життєвого рівня населення простежується тенденція до маргіналізації окремих верств суспільства. Маргінали, їх чисельне зростання — це результат соціальної нерівності, притаманної як розвиненим державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хвороби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній системі. Маргінали — це особлива соціальна група зі своїми соціальними інтересами у пошуках роботи, житла, матеріальної чи медичної допомоги і т. ін. До неї належать і безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, одинокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншостей. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмотність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечення. Саме тому середовище маргіналів є благодатним грунтом для всілякого роду кримінальних структур та екстремістських рухів. За даними американської газети "Нью-Йорк тайме" від 12 жовтня 1992 р. у США нараховується 35,7 млн (14,2%) маргіналів. У країнах ЄЕС кількість маргіналів також значна — близько ЗО млн чоловік. Тільки у Великій Британії 11 млн чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.

Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах конституційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багатством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного Закону ФРН, ст. 2 Конституції Франції, ст. З Конституції Італії, преамбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії, статті 49, 50, 51 Конституції Болгарії та ін.

Політична система

Третім компонентом суспільного ладу є політична система суспільства — цілісна й упорядкована сукупність державних і недержавних інститутів, відносин і принципів, що по-

32

Глава 3

кладені в основу політичного життя конкретної країни і беруть участь у ньому.

У демократичному суспільстві політичне життя здебільшого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і недержавні інститути, наприклад політичні партії, підприємницькі структури, засоби масової інформації і т. ін. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіційного статусу. Щодо кримінальних, мафіозних та інших кланових організацій і угруповань — неінституційних, нелегальних, — то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять. Отже, структурними елементами політичної системи є: 1) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; 2) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки); 3) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); 4) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення політичної влади, дають уявлення про структуру політичної організації суспільства. Функціональний аналіз політичної системи, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в основі утворення, діяльності і взаємовідносин названих структур, розкриває особливості політичного режиму країни. І структурна, і функціональна сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регулюються нормами конституційного права.

Політична система кожної конкретної країни визначається соціальним ладом суспільства, формою правління і характером політичного режиму. Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інтересів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і приумножувати конфлікти між ними (Ірак, КНДР та ін.).

Оскільки характеристиці держави як основного компонента політичної системи буде присвячено декілька розділів курсу "Конституційне право зарубіжних країн" (форми правління, політичні режими, парламент, глава держави, уряд і т. ін.), то у межах даної теми розглянуто лише роль політичних партій і підприємницьких організацій у політичній системі зарубіжних країн.

Глава 4. Політичні партії і партійні системи

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група однодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є "найбільш політичними", оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. Політичний плюралізм — це легальна діяльність різних політичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З Основного Закону ФРН 1949 p., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 p.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. oppositio — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи, реформ і т. ін., якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в

34

Глава 4

Політичні партії і партійні системи

35

державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про наближення суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтвердженням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — початку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Миттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у I960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени "тіньових кабінетів" перебувають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості кваліфіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Велика Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

Партійні системи

Термін "партійна система" використовується як для характеристики взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття "багатопартійна система" близьке до поняття "багатопартійність", але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то "багатопартійна система" означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки "двопартійна система" — це також багатопартійність. За наявності багато-партійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття "двопартійна система" лише підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демокра-тична, Демократична партія лівих сил, "Зелені". Національний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки представники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарним політичним режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спостерігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття "партія" як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. idea — поняття, уявлення; logos —слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Інколи — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндуст-ріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, теорія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Значне місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу діяльності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Заз-

36

Глава 4

Політичні партії і партійні системи

37

вичай, ідеологія партії викладається у вступній частині партійної програми.

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить перед собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним документом партії. Питання про партійні програми досить складне. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до влади), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприємницьких прошарків, які беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що голосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до влади. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роззброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — документ тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить перемога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвалення і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, "зелених" чи комуністів, а підтримують християнських демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противному разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних виборах, є їх електоратом (лат. elector — виборець), а основна маса еяекторату складає соціальну базу партії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: