Конституційний статус особи. Інститут громадянства.

Змістовий модуль 1.

Заняття 3. Тема 3. Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах. Конституційні права і свободи особи.

5. Міжнародний правовий захист прав людини.

(6 2 4; комбіноване заняття; [1]: с. 53-58 [2]: с. 69-86)

Конституційний статус особи. Інститут громадянства.

Конституційний статус особи — це становище людини в суспільстві і державі, яке визначається, перш за все, конститу­цією і не залежить від різних обставин (службового становища, сімейного стану, раси, статі, етнічного і соціального походжен­ня, політичних і релігійних переконань тощо). Воно є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю і узагальненістю. Його зміст виявляється в інституті грома­дянства, принципах, власне конституційних правах, свободах і їх гарантіях.

У конституційному статусі особи важливу роль відіграють принципи, тобто ті основоположні начала, на основі яких визна­чається зміст і умови реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

До них належать: свободи людини; рівність конституційних прав і свобод; невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини; гарантованість прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; єдність прав людини і його обов'язків перед суспільством.

Найбільш важливими принципами є свобода і рівноправ'я.

Принцип свободи відображає по суті ідею концепції прав людини щодо її свободи, як природного стану, про те, що всі люди народжуються вільними, про природне право людини на цільний розвиток своєї особистості.

Принцип рівності означає заборону на обмеження прав за расовими ознаками, політичними поглядами, релігійними віру­ваннями,етнічним походженням, соціальним положенням тощо. Прицьому слід розрізняти поняття "рівність" і "рівноправ'я". На сучасному етапі розвитку суспільства неможлива повна соціальна рівність. Крім того, люди не рівні за своїми психологічними, фізичними і іншими можливостями.

Рівноправ'я означає надання державою рівних прав, однакових юридичних можливостей користуватися ними і встановлення рівних обов'язків. Проте абсолютної рівності прав і можливостей, навіть з погляду конституційного статусу, для різних груп людей (наприклад, громадян, іноземців, осіб без громадянства) бути не може. Вони мають бути однаковими в межах кожної групи осіб. Громадяни завжди мають більший обсяг прав і свобод, чим особи з іншим статусом, але на них покладено і найбільше обов'язків.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з фран­цузькою революцією XVIII ст., в ході якої була реалізована політико-правова концепція "вільного громадянина".

Від правового статусу особи: громадянин, іноземець, апатрид, особа з більш ніж одним громадянством, залежить обсяг її прав і свобод. Особливий статус можуть мати біженці, пере­міщені особи та інші.

Під громадянством розуміється стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою відповідно до якого на неї розпов­сюджується суверенна державна влада як всередині держави, так і поза її межами, яка обумовлює взаємні права і обов'язки громадян і держави у випадках, визначених у законі.

Як правило, в законах визначається, хто є громадянином такої держави, встановлюються принципи громадянства, визна­чається порядок набуття і припинення громадянства.

Найбільш поширений спосіб набуття громадянства — філіація (набуття громадянства за народженням). У цьому способі є 2 підстави: право крові і право грунту. У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народжен­ня; у другому — дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Проте у цієї підстави є і інше тлумачення (правом на отримання громадянства за правом грунту мають особи, батьки яких або громадянство батьків невідомо). У ряді країн Латин­ської Америки філіація не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства може наступати з моменту повноліття і пов'язаний з наявністю у особи політичних прав, перш за все — виборчого права. У більшості країн можуть використовуватися обидві підстави.

Натуралізація — отримання громадянства особою (як правило, іноземцем або апатридом) за його заявою. Вона здійснюється уповноваженими на те органами і в переважній більшості ви­падків пов'язана з втратою колишнього громадянства.

Відновлення громадянства для колишніх громадян цієї дер­жави.

Реєстраці я припускає спрощений порядок набуття гро­мадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни.

Оптація — вибір громадянства під час переходу території під однієї держави до іншої.

Трансферт — перехід території супроводжується зміною гро­мадянства без права вибору.

Припинення громадянства можливе за 3 підставами: вихід з громадянства, втрата громадянства, позбавлення громадянства.

Вихід з громадянства здійснюється у вільному або дозвіль­ному порядку. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які за певних умов можуть в цьому праві відмовити.

У деяких країнах законодавчо регулюються умови, за яких можлива автоматична втрата громадянства. Найчастіше, це на­туралізація в іншій державі. За загальним правилом, в країнах з дозвільним порядком виходу з громадянства не допускається його автоматична втрата, а в країнах з вільним виходом — це звичайна процедура.

Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення громадянства, набутого в порядку натуралізації, — денатуралізація. Остання зустрічається і застосовується набагато частіше, оскільки вва­жається, що зв'язок громадян, які натуралізуються, з державою, менш стійкий, ніж у громадян за народженням.

Біпатриди — особи з множинним (подвійним) громадянством. Після укладення Маастріхтського договору 1992 р., що перетво­рив Європейське Співтовариство на Європейський Союз, всі громадяни держав-членів є громадянами Європейського Союзу, зберігаючи національне громадянство.

Іноземці — громадяни іншої держави.

Апатриди — особи без громадянства. їх правовий статус схожий зі статусом іноземців. Проте, на відміну від іноземців, вони не користуються дипломатичним захистом будь-якої дер­жави.

У демократичних країнах конституція передбачає надання іноземцям притулку, як правило, в політичних цілях.

У демократичних країнах часто передбачається заборона експатріації — висилки з країни своїх громадян і іноземців, що законно знаходяться в країні. Забороняється також екстра­диція — видача іноземним державам своїх громадян і інозем­ців, за винятком випадків, передбачених міжнародними до­говорами.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: