Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Суспільно-політичні уявлення Давнього світу




Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростан­ня первісних суспільств у рабовласницькі державні утво­рення, а мислителі стали замислюватися над методами і

засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологіч­них до раціонально-логічних форм світорозуміння, з ча­сом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідея­ми Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, пере­творилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціону­вання державної влади, справедливості, правосуддя пере­буває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'яв­ляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жер-ців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші пра­вила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і лю­дьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, під­порядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисли­ві прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про ре­форми Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо. З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з най­цінніших пам'яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано праг­нення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII—X ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізра­їльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства.

Ветхозавітні пророки започаткували ідею походжен­ня держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії За­кони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастриз­му, автора знаменитої «Авести» — Заратуштри (по-грець.-ки — Зороастр, жив між X і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, — це результат боротьби доб­рого і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Од­ним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з сере­дини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пі­зніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведій­ського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунто­вує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди форму­люючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вва­жати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставив­ши в центр свого вчення проблему буття особистості,

заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рів­ності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до респуб­ліканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати по­літичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вва­жав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623— 544 до н. е.), у Північній Індії його іменували Шак'я Муні) став засновником «науки про праведність».

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовніш­ню політику, форми і методи здійснення державної вла­ди, правила поведінки правителів і чиновників, організа­цію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мис­тецтво державного управління і політики. Майже водно­час з нею постали філософські концепції Платона й Арис­тотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокрі-та і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної те­орії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: 1) вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; 2) функції державного управління, правової політики і законодавства; 3) питан­ня війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин. Го­ловні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але полі­тики не завжди повинні керуватися релігійно-догматич­ними настановами; політичні знання спираються на уза­гальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними при­значеннями — дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне бла­го ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається су­млінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосову­вати данду (примус, покарання); цар — земний бог, бать­ко для підданих; держава виникає з того, що народ оби­рає першого царя і призначає йому відповідне утриман­ня за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного ста­ну хаосу. Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного пра­батька людей, першого царя, який передав їм Божі на­станови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успад­кування, покаяння, покарання тощо.

«Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індій­ського суспільства від буддизму і повернення до оновле­ного брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було відображено в літературному зібранні «Махабхара-та», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, рес­публіканське правління, насильство як буденне явище по­літичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.

Своєрідними ідеями збагатили світову політичну дум­ку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи полі­тичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Не­бо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає йо­го і передає більш гідному.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед ми­слителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зі­бранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне мі­сце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює до­сконалі знання ритуалу, культури, демонструє поваж­ність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, по­вагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істи­ни, вірного шляху. Головне для нього — турбота про бла­го підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного упра­вління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стри­жневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдо­сконалення людської природи, а покарання закликав за­мінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 р. н. е. було офі­ційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо ство­рення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рів-новеликості» — казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відно­синах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він об­ґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу ме­ту і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну ма­шину примусу, а право, закон — як найефективніший за­сіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верхо­венство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівнян­ня майна» (заохочення бідних до набуття власності, а ба­гатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) аб­солют. Держава, суспільство і людина — природна части­на Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утво­рення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава по­винна бути маленькою державою-селом, а народ — без­грамотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньо­грецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політич­ної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окре­мий напрям політичного мислення.

Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загаль­на їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, лю­дини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологі­чного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політич­ні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними форму­ли «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «за­кон — це поєднання права і сили», «навчившись підпо­рядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погро­жуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливо­го», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається ін­шому», «закон — втілення найвищої могутності», «воло­дій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби зако­ни старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані бу­ли стати моральною нормою співжиття.

Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в істо­рію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470—366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, дер­жаву і закони як штучні утворення людей внаслідок при­родного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не боже­ственне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігу­рували вчення Піфагора (580—500 до н. е.), Геракліта (530—470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких ми­слителів.

Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політич­ного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскра­вішими представниками яких були Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. їх творчість збіглася з третьою політичною револю­цією в Афінах.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й ра­бів, у розвитку демократичних поглядів.

Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він пов'язаний з іменами Сократа (469—309 до н. е.) і Платона (427—347 до н. е.).

Аналізуючи проблеми державного життя, громадян­ських обов'язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справед­ливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політич­ній діяльності — наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божест­венне, природне право і позитивне законодавство не про­тистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, до­повнюють одне одного. Вітчизна і закони — понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. По­літична свобода — це панування справедливих законів.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його пра­цях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концеп­ції ідеальної справедливої держави, політичної солідар­ності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять полі- тики, політичних знань, політичного мистецтва, політич­ної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, мож­ливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування при­ватної власності, а також практичні пропозиції щодо си­стеми державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (рад-ницьку, захисну і ділову), які покладаються на три від­повідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона до­тримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спі­льність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філосо-фів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління: 1) істинне правління; 2) законна монархія (царська влада); 3) незаконна монархія (тира­нія); 4) законна влада небагатьох (аристократія); 5) неза­конна влада небагатьох (олігархія); 6) законна демокра­тія (на основі законів); 7) незаконна демократія (за відсу­тності законів); 8) тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а то­му переростає в тиранію — «панування найгіршого обран­ця народу, оточеного натовпом негідників». Справедли­вість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втру­чався в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті прави­ти людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративно­го характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свобо­ду підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — най­важливіша наука вдосконалення людини.

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої по­літичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може бра­ти участь у законотворчій, судовій і військовій діяльно­сті. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння кате­горії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, вті­лена у верховній владі і залежна від кількості правля­чих: один — монархія або тиранія; декілька — аристо­кратія чи олігархія, більшість — політія або демокра­тія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрід­не переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішу­ються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів прин­цип рівності за гідністю правителі доповнюють принци­пом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка за­стосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політич­на справедливість можлива лише у стосунках між вільни­ми, рівними людьми і втілюється у політичній формі вла­дування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю приро­дою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і ра­бом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма полі­тичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рів­ним — рівне, нерівним — нерівне».

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановле­ного людьми (позитивне право). Останнє Аристотель поді- ляє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве пра­во). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична діяльність, невід'ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які полі­тичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлен­ня політичної теорії як «науки наук», започатковує роз­виток політичної етики, політичної юриспруденції, вима­льовує обриси майбутнього класичного конституціоналіз­му, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, по­літичну сутність людини, співвідношення матерії і фор­ми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує мето­дологію дослідження політичних процесів.

Етап поступового занепаду давньогрецької держав­ності під тиском Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний злетом започаткованої Аристоте­лем політичної етики, об'єктом вивчення якої були при­рода, внутрішня структура, місце політичної моралі в си­стемі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341—270 до н. е.) дав­ніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.).

З іменем Полібія (210—128 до н. е.) пов'язане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна історія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — природний про­цес у межах циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полівій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство — з тиранією, аристократію — з олігар­хією, демократію — з охлократією. Найраціональніша форма держави — змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демокра­тії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна од­ній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що за­безпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати По­лібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави — богобоязливість гро­мадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спря­мовувати добрі звичаї і справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі гре­цькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали не­залежність.

З 146 р. до н. е. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впливом релігійних вчень і боротьби патриціїв та плебеїв, вільних і рабів.

Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таб­лиць (451—450 до н. е.) з акцентом не на державних ін­ституціях, а на особистих і майнових правах людини: за­конах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гра-кхів (133—123 до н. е.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочин­ства, визначали повноваження «трьох влад» — монархіч­ної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і де­мократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полібій вва­жав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. її засновником вважають Мар­ка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як рес­публіку — справу народу, згуртованого спільними ін­тересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить супе­речливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «пе­ред законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене приро­дою», «рабський стан корисний», «рівність вільних не­справедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності».

Справжній правитель має бути мудрим, справедли­вим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізна- ним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог збері­гає такому правителеві спеціальне місце на небі.

Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів під­падають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної бур­жуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілку­вання, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності до­тримання міжнародних зобов'язань, поділу воєн на спра­ведливі й несправедливі.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та ін­ших римських стоїків, які в умовах посилення авторита­ризму, правового свавілля проповідували політичну па­сивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що базується на божественному на­чалі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по раб­ству», підпорядковуються світовим небесним законам.

Епіктет дотримувався християнського принципу «чо­го не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство.

Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважли­вішою цінністю свободу підданих.

Неабиякий вплив на подальший розвиток світової по­літичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-тео-ретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справед­ливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожно­му своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юриста­ми кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою па­м'яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джере­лом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.

Політичні вчення епох Раннього християнства і Середньовіччя

З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старан­ням представників богослов'я. Адже з економічним, полі­тичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму земна держава поставала як втілення зла, безза­коння, несправедливості, терору, експлуатації, розбеще­ності. Така політична реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства.

Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і подоби Божої, духовно-тілесна істо­та, що об'єднує матеріальне і духовне начала, вічна, без­смертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну богоподібність, не­винність, і людина стала носієм гріховності. Першим пе­реможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення людини — не аскетичність, а самовдосконалення, законо­послушность, виконання Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного про­щення, любові й справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку.

Якщо протягом перших трьох століть римські імпера­тори нещадно нищили прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії.

Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі, необмеженими ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в суспільному житті зверх­ність духовної влади над світською. Єпископ Аврелій Ав­густин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, — сукупність людей, об'єднаних суспільни­ми зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не ли­ше на задоволення земних потреб, а й на нищення воро­гів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада ні­чим не відрізняється від зграї розбійників, але політич­ну опозицію треба рішуче викорінювати.

Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква — сонце, держава — місяць», позначе­ні суспільно-політичні теорії схоластів, які вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реаль­ними є лише окремі особи. Англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.) — батько схоластики — використовую­чи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога в людині. Француз Іоанн Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини, ви­правдовував тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любові й миру. Німець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совість людини, завдяки якій вона втілює універсальні принципи моральної поведінки.

Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквінський (1224—1274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у люди­ни — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійно­го догматизму, звертався до розуму, здорового глузду лю­дини. Водночас поділяв людей на вищий клас — прави­телів, середній — воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визнача­ють і моральні норми, на його думку, поступаються і під­порядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, випра­вляють недосконалість людських законів. Мета держав­ної влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління — влада од­ного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетво­рюються на «псів Господа». Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про індульгенції.

Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вільям Оккам (1285—1349), фран­цузький схоласт Жан Бурідан (1300—1358).

Провісником свободи совісті й права народу на зако­нодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який вважав, що Єван­геліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бу­ти примусу, вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв зако­нодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного до­говору, народного суверенітету. Водночас був прихильни­ком станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: 1) правляча категорія — духовенство, адмініс­трація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; 2) підлегла категорія — землероби, ре­місники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.

Державний організм, на погляд Марсилія, складаєть­ся з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та не­матеріальної — законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу. Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371—1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, люд­ському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відроджен­ня (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захи­щали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканіз­му — найсправедливішого, на його думку, устрою суспі­льства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеоло­гію раннього гуманізму розвивають інші італійські ми­слителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування пред­ставницьких органів, виконавчої системи й авторитетно­го суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив іта­лієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у тракта­тах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» про­тиставив теологічному розумінню державної влади юри­дичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політич­ний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюб­ство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, не­стриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дво­рянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державно­го устрою — сильна, жорстко централізована республі­ка, де владарюють представники народу, молодої буржу­азії та виборний глава держави, який, враховуючи нега­тивні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання су­спільства правитель може використовувати будь-які за­соби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, накле­пи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначен­ня, коли правитель, відкинувши закони й принципи мо­ралі, встановить правову авторитарну диктатуру «вели­кого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразо­во вказував на полярність інтересів бідних і багатих, ви­словлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Ма­кіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм грома­дянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом'якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рі­вність, на його думку, здатні розвивати здібності особис­тості, втілювати у ній любов до загального блага і грома­дянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрів­няльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі ана­баптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконан­ня, свободи совісті, рівності мирян і духовенства розви­вав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про раб­ство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник христи-• янського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступ­ник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, запе­речення багатства й експлуатації людини людиною, обо­в'язковості праці для всіх, виборності органів влади, ві­ротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні по­гляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).

У Франції після закінчення Столітньої війни на почат­ку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної органі­зації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Ка-львіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція ко­ролю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіні­стів — монархомахів (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного сувереніте­ту і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких по­глядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх ко­ролів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народно­го суверенітету, права народу на збройне повстання, несу- місності тиранії з природною рівністю і природною свобо­дою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції.

Доктрину суверенітету використовували і для захис­ту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вва­жав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-мо-нарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов'яза­ний лише поважати божественні, природні закони, до­тримуватись недоторканності приватної власності. Демо­кратія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі за­грозу державних переворотів, яким монарх-суверен пови­нен запобігати.

Політична думка Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалю­валися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягну­ла у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одно­го з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не сус­пільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх про­ти всіх. Для формування стану «людина людині бог» ви­никає штучна інституція — держава, яка відбирає в ін­дивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсо­лютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпус­тимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над зако­ном. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспіль­ство — і є держава, які підносяться над людиною.

Локк був виразником ліберально-конституційного (лі­берально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рів­них і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Лю­ди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держа­ви є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і су­дову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Та­кий поділ слід здійснювати на засадах і принципах вер­ховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концепту­альної діяльності політичних мислителів з'явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на по­літичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються ча­стинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із заснов­ників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» — він наголошує, що головне завдан­ня держави — забезпечити людині політичні свободи (мо­жливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунто-ваним приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотри­мання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання за­конів і непорушний режим законності). Монтеск'є стверджував, що таке забезпечення полі­тичних і громадянських свобод можливе лише за існуван­ня в державі незалежних одна від одної гілок влади — за­конодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск'є на пер­ше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судо­ву владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начеб­то позбавлена владних функцій. Для досягнення справж­ньої незалежності суддів Монтеск'є пропонує запровади­ти досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконав­чої влади, за Монтеск'є, має відносний характер, бо на­справді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією за­безпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депута­ти до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної па­лати, палати перів, члени якої призначаються з предста­вників пануючих верств і передають посади своїм спадко­ємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність па­лат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рі­шень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов'яз­кові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи — монарха. Для врів­новаження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлін­ські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань інколи паралізо-вуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного ста­ну, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти пов­новаженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить зако­нові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск'є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними уст­ремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що ска­сування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географіч­ної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати влас­ної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі за­кони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в би­твах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони во­йовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, напо­легливо відстоюють свою державну незалежність, особи­сті права й свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, ві­росповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму, католицтво — до необме­женої монархії, протестантство — до демократії. Ще від­чутніше визначає «дух законів» форма політичного прав­ління в державі («природа уряду»). Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну несправедли­ву (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демо- кратії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в од­них руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії — зберег­ти власність, підтримати багате дворянство як силу і ве­лич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спо­творює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки — мир і поміркованість, для монархії — войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; ве­лика монархія здатна протистояти їм, але схильна до за­гнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим дер­жавам доцільно об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (1770—1831).

Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітич­ної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні нача­ла вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського сус­пільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління наро­дом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його полі­тичному вченні посідає людина як істота емпірична (під­порядковується закону причинності й не може бути віль­ною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з за­конами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «По­водься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства».

За Кантом, людина може бути засобом тільки для до­сягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною ме­тою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в сус­пільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), пра­вил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, вті­лення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права. Держава має бути пра­вовою, де влада належить суверенному народу, але полі­тичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жін­ки, слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ін.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що є моральним законом, який повинні поважати всі, підпо­рядковуючись моральному обов'язку. Якщо ж особа ке­рується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними — підпорядкованими пра­ву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспо­тичні, автократичні, аристократичні, демократичні та рес­публіканські, віддаючи перевагу автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демо­кратія — «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажа­ний, але тільки за мирного реформування і дарування на­роду основного закону монархом. Поділ влади на законо­давчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі вза-ємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголо­вніший обов'язок державної влади — охороняти приватну власність громадян.

У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної ціліснос­ті, невтручання у внутрішні справи інших держав, право­мірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, по­грабування мирного населення тощо. Визнаючи право на­родів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, об­ґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, все­світню федерацію незалежних і вільних держав і нині ма­ють прихильників.

У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеч- чини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб'єк­тивний дух — об'єктивний дух — абсолютний дух; роз­глядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об'єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держа­ви, міжнародних політичних відносин. Історія, за Геге­лем, переслідує мету еволюції свободи особистості у гро­мадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода на­лежить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучас­ний німецький, коли народи знають, що свобода нале­жить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім'я. Виникнення великої кіль­кості сімей покликало до життя громадянське суспільст­во. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це су­спільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у наст­роях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава — вінець розвитку моральності. Як серцевина сім'ї та громадянсь­кого суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, зні­має суперечності. Як найцінніший продукт об'єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб'є­ктивне й об'єктивне в народному русі, стає носієм абсо­лютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Дер­жава не може бути засобом служіння громадянам і сус­пільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей, її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності; загальнообов'язковими, об'єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реаліза­цію прав і свобод громадян. Сутність держави — сувере­нітет, поділений між монархом і народом. Саме суверені­тет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над гро­мадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають ін­тереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та прав­лячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державно­му праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо він «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності сувереніте­тів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національ­ної державності, апологетом прусського шовінізму, пред­течею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверх­нє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов'ян, тощо.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німе­цьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній істо­рії людства — марксизму.

Стрижневі політичні ідеї марксизму:

1) істинне наро­довладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подо­лання всіх інших видів відчуження;

2) досягнення в су­спільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу;

3) визначальними в політичному розвитку людства є мате­ріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробни­чих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо;

4) головною умовою пере­моги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату;

5) авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої — завоювання політич­ної влади;

6) робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського ін­тернаціоналізму; не може бути вільним народ, який при­гнічує інші народи;

7) державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не за­кон — фундамент для суспільства, а суспільство — фун­дамент для закону;

8) громадянське суспільство — це са­ма людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо од­ного; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зо­вні нав'язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насилля одного класу для пригнічення іншого;

9) буржуазний конститу­ціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне все-загальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспі­льства;

10) одне з головних завдань революції — злама­ти буржуазну державну машину й організувати її за ти­пом Паризької комуни, поєднавши в одному органі фун­кції законодавчої і виконавчої влади;

11) пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рі­вності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуа­зної «зрівнялівки»;

12) центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не мо­жуть спиратися на старі закони;

13) творцем історії є на­род, а не герої, видатні особистості;

14) комуністична су­спільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм;

15) у комуністичному суспільстві не буде при­ватної власності, експлуатації людини людиною, держа­ва й право поступово відімруть, поступившись громадян­ському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рі­вність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необ­хідності до царства справжньої свободи, де вільний розви­ток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса

Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександ­ра Гамільтона (1757—1804) та інших американських про­світників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., за­сновниками СІЛА. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних докумен­тів — юридичних конституцій окремих штатів, Деклара­ції незалежності 1776 p., Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього аме­риканського конституціоналізму, політичну доктрину не­залежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечува­ли інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтува­ли американський конфедералізм і демократизм, своє ба­чення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всеза-гального виборчого права, миролюбиво! зовнішньої полі­тики, пріоритету людини над громадянським суспільст­вом, а громадянського суспільства — над державою, вер­ховенства закону, правової держави, проголошували пра­во народу на революцію. Саме Т. Джефферсон класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались аме­риканські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монар­хії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтеск'є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політич­ного збалансування владних гілок, їх структури і компе­тенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифіка­ції штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через полі­тику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології.

Запитання. Завдання

1. Назвіть основні причини появи перших міфологічних тлумачень влади й держави.

2. Що нового в учення про політичну владу й державу вніс Аристо­тель?

3. У чому виявилася суперечливість політичних поглядів Аврелія Августина.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных