Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Утвердження політології як науки




Політологія як наука виникла в другій половині XIX cm. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політоло­гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона до­сліджує, тісно пов'язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насам­перед належать політична теорія, політичні інститу­ти, політичні партії, громадська думка, міжнародні від­носини. На сучасному етапі розвитку людства політо­логія виступає важливою складовою загальногуманітарного знання.

Інституювання й теоретичні передумови формування політичної

Науки

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Де­які вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична на­ука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 р. було створено Амери­канську асоціацію політичних наук, а в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.

Процес формування сучасної західної політології в різ­них країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, револю­ційні процеси й формування тоталітарних режимів її роз­виток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією при­чиною цього стала еміграція європейських учених до СІЛА, де політологію стали розглядати як одну з пріори­тетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинила­ся на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психо­логії, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур.

У Європі політологія формувалася на основі традицій­них дисциплін: у Франції — конституційного права, в Ні­меччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерст­ву американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на почат­ку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і вза­ємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Дру­гої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європей­ському континенті. Це призвело до знеособлення й уодно­манітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але ма­сштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американізму.

Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних ме­тодів для аналізу традиційних політичних проблем (дер­жавний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-право­вих і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розу­міючи під політичною еволюцією розвиток держави, пра­ва, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямо­вувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелекту­альну основу політології, розроблено концепції, покладе­ні згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас на­зрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало ін­терес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді до­мінували радикальні революційні течії, що стрімко ідео-логізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбу­вався перехід від історичного аналізу до вивчення особ­ливостей функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрун­товано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропо­новано напрями соціального контролю в умовах лібераль­ної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Вільфредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне досліджен­ня політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кри­зою тогочасного суспільства, намітився глибокий пере­лом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації за­галом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспек­тивний, із суворою регламентацією суспільного життя і формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інстру­ментом забезпечення офіційної політики. США віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капі­талістичного суспільства на основі ліберально-демокра­тичних принципів, утвердженню соціальної ролі держа­ви, поєднанню приватновласницької економіки з держа­вною системою соціального захисту. «Новий курс» тоді­шнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямо­ваною на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чин­ників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політич­ного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної пове­дінки спиралося на аналіз результатів опитувань громад­ської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіо-ристського (англ. behaviourism, від behaviour — поведін­ка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і полі­тичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, вибо­рів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифіка­ції (перевірки достовірності) політологічного знання вза­галі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу ем­піричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запози­чила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію со­ціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація по­требувала різноманітних відомостей щодо політичної по­ведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади, політичних партій, виборів, політичних орієнтацій і політичної культури, засобів масової інфор­мації, політичного виховання, добору кадрів, політично­го лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні до­слідження різних форм буття суб'єктів політичного про­цесу, формування спеціального понятійного апарату по­літичної науки.

З розвитком суспільних структур, ускладненням по­літичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпірич­них методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних проце­сів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і ради­кальна антибіхевіористські течії в політології своїми роз­робками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, роз­роблена й опублікована в 1953 р. американським політо­логом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу диску­сії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історич­ним підходом до неї, поєднання пізнавального й норма­тивно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включено-сті» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна рево­люція не змогла відвернути політологію від біхевіорист-сько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвер­дилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, ме­тодів політичних досліджень. Поряд з традиційними під­ходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових ін­тересів політології. Увагу дослідників приваблюють про­цеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціаль­но-гуманітарних наук.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных