Політичні технології

Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від під­готовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політични­ми технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важ­ливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки мо­ральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу.

Мистецтво забезпечення необхідного результату в політичній участі та діяльності

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досяг­нення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, ма­теріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рі­шення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характе­ром політичного процесу, який охоплює найрізноманітні­ші види політичної діяльності в межах конкретної полі­тичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності пев­них позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонуван­ня як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосу­ються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політи­ки). Серед перших найпоширеніші технології завоюван­ня (виборчий процес як комплекс спеціальних техноло­гій) та утримання влади. Індивідуальні технології вико­ристовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, чле­нами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю ди­скутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індифе­рентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багать­ма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рі­вень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:

— рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

— рядові громадяни, опосередковано залучені до по­літичної практики як члени профспілок, виробничих ко­лективів тощо;

— громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;

— громадські, політичні діячі, які активно займають­ся практичною політичною діяльністю;

— професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

— політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебіль­шого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популяр­ність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочат­ку. Мотиви визначають мету і програму політичної дія­льності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовира­ження, самореалізації, визнання, свободи, самозабез­печення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалеж-

ні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльнос­ті суб'єкта політики, передбачити її результат, слід ува­жно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політич­ної орієнтації.

Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. or/ens — схід) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспі­льства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні сло­весно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її со­ціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групо­вої орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий ви­бір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуаль­ний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політич­ної активності.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — дина­мічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індиві­дуально-психологічний.

Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємо­залежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в су­спільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засо­бів масової інформації, зростання ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особли­во в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибо­ру бере особистісні психологічні якості (вроджені, набу­ті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею «авторитарної особистос­ті». На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональ-ними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами, їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні пере­ваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової («середовищної») ідентифікації. Наприклад, людина мо­же ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує.

Характерними виявами групових психологічних іден­тифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. На­ціональна чи націонал-державна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним її ва­желем є прагнення націй, етносів до незалежності.

Політичний вибір здійснюється на основі певних цін­ностей. Для одних домінуючими є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрун­туватись на особистісних цілях й інтересах.

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб'єктів, яку називають політичною участю.

Є декілька концепцій політичної, передусім електо­ральної, участі.

Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожню­вати з логічною поведінкою), її прибічники вважають,

що людина намагається досягти максимального результа­ту за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль.

Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній ді­яльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або висхідною політичної соціалізації.

Психологічна школа, її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й уста­новки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи.

Інституціональний підхід. На думку його прибічни­ків, політична участь залежить не від конкретних психо­логічних характеристик особистості, її соціального стату­су, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здій­сненні контролю за їх доцільністю; політичних кампані­ях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях гро­мадянської непокори (війнах, революціях); діяльності по­літичних партій, різноманітних громадських об'єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності, її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його грома­дян, інших суб'єктів політики.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вмін­ня вивчати й аналізувати об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особли­востей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних пар­тій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.

Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — встановленням відповідних полі­тичних відносин між суб'єктами політики, які часто ма­ють протилежні запити та інтереси, судження і спряму­вання активності.

Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

Залежно від характеру поведінки учасників політич­ного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідов­ників, лідерів громадської думки. Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своє­му авторитету, соціальному статусу тощо. Активісти ви­ступають посередниками між лідерами і тими, хто їх під­тримує. Вони впливають на рядових учасників політич­них дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають різний сту­пінь політичної, соціальної активності, в цілому підтри­мують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чіт­ко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній бо­ротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери гро­мадської думки своєю не стільки організаторською дія­льністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.

Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відобра­жає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і по­літична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил.

Політична участь не лише забезпечує реалізацію ін­тересів і запитів громадянина в процесі політичної діяль­ності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, форму­вання політичної культури, громадянської позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політич­ного режиму, певних політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики.

Особливості використання індивідуальних та загальних політичних технологій

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними дія­чами, загальні - колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобіст­ськими групами, громадськими об'єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних тех­нологій належать публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів; прогнозування полі­тичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підго­товка матеріалів для друкованих засобів масової інфор­мації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується до­свід політичної діяльності.

Готуючись, наприклад, до публічного виступу, полі­тик передусім повинен знати про час, мету його і відпо­відно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, ви­значення суті, спрямування розмови, ймовірних запи­тань. Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестику­ляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політич­ного виступу.

В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Інши­ми словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази то­що). Політичні рішення є елементом політичного проце­су і не можуть існувати статично, їх класифікують:

1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішен­ня правильне (проблема вирішується відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на поперед­ньому рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гос­трішою, загальна ситуація погіршується). 2. Як правові та неправові. Правові — рішення, при­йняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, при­йняті всупереч чинним законам і актам.

3. На основі суб'єктно-об'єктних відносин. Це озна­чає, що суб'єкт влади при прийнятті рішення може одно­часно бути і його об'єктом. Верховна Рада України, на­приклад, приймає певні рішення щодо організації влас­ної діяльності.

4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, на­приклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами дії, виконання, реалізації. Довготри­валі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія бага­тьох статей конституції країни), короткотривалі (рішен­ня про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) роз­робки проекту рішення (проекту програми); в) затвер­дження і прийняття до виконання рішення; г) реалізації прийнятого рішення; г) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити при­йнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і сту­пеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішен­ня розпочинається з аналізу суспільно-політичних відно­син у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необ­хідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдо­проблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед бага­тьох подій і явищ вирізнити саме тенденційні, а також ви­значити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об'єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення мо­же працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернатив­них точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (про­гностичний аналіз того, наскільки дієвим, результатив­ним буде рішення, як сприятиме воно розв'язанню проб­лем у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьова­ний певний механізм розгляду і прийняття рішень, боро­тьба навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогно-зовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слаб­кими демократичними засадами і традиціями, де немає чі­ткого поділу влади між її гілками і механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а от­же, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реа­лізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадя­нами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні «групи тиску», лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізо­ваних форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіцій­ні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібраннях по­літичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є склад­ним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно по­в'язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це ви­магає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхід­ність доповнення, радикального доопрацювання уже при­йнятого рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мі­рою зумовлені характером політичного режиму. За авто­ритаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшо­го в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття полі­тичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфлік­тів, забезпечує стабільний розвиток суспільства. Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і використання різноманітних політичних тех­нологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи поєд­нуються або взаємодоповнюються.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, про­порційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обира­ють певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політико-організаційних, інфор­маційних, пропагандистських та Інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання.

Здебільшого починаються вони з формування коман­ди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підго­товки і поширення матеріалів, організації масових захо­дів, «швидкого реагування». Кожна з груп, маючи конк­ретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають істо­ричні й географічні особливості, соціально-демографіч­ний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); резуль­тати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, не­формальних лідерів; особливості засобів масової інформа­ції; інформація про головних конкурентів тощо.

Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони супер­ників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які пере­дусім турбують виборців, головні принципи, засоби про­ведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є:

— наявність поглядів щодо найактуальніших проб­лем — соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;

— чіткість, зрозумілість, логічність;

— конкретність щодо змісту і строків розв'язання іс­нуючих у регіоні проблем.

Підготовці виборчої програми передує вивчення гро­мадської думки шляхом соціологічних та експертних опитувань.

Існують технології підготовки і виступу перед аудито­рією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до ви­ступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уяв­лення про конкретну назву, жанр (інформаційна програ­ма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політич­ної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетно­го лідера; створити певний ідеологічний контраст з інши­ми кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають суть та особливості політичних технологій та політичного процесу? Яка взаємозалежність між ними?

2. Чим зумовлена політична поведінка і політична діяльність різ­них суб'єктів політичного процесу?

3. Якими мотивами керуються учасники політичного процесу?

4. Які особливості Індивідуальних політичних технологій?

5 Охарактеризуйте особливості використання загальних політич­них технологій.

6. Яким є механізм прийняття політичного рішення?

7. Охарактеризуйте особливості політичних технологій під час ви­борчої кампанії.

8. Вкажіть відповідність понять і визначень.

а) референдум 1) комплекс спеціальних заходів у галузі дослі-

джень політичного ринку щодо вивчення пове­дінки виборців, а також впливу на них з метою перемоги окремих кандидатів на виборах;

б) електорат 2) система, за якої обраним вважають канди-

дата, що набрав передбачену законом біль­шість голосів;

в) виборча кампанія 3) контингент виборців, що голосують за пев-

ну партію на виборах;

г) виборче право 4) заходи держави щодо організації та прове-

дення виборів;

г) виборча система 5) право громадянина виступати у ролі того, хто вибирає.

9. Яким виборчим правом користуються громадяни, що прийшли в день голосування на виборчу дільницю:

а) активним виборчим правом; б) і тим і іншим; в) пасивним ви­борчим правом; г) ніяким?

10. За якою виборчою системою здійснюються вибори до Верхов­ної Ради України?

11. Чи може стати Президентом України громадянин іншої держави?

Теми рефератів

1. Політичні технології: суть і особливості реалізації.

2. Політична участь як обов'язкова умова політичного процесу і політичної діяльності.

3. Людина і політика: особливості політичної поведінки і політич­ної діяльності.

4. Ретроспективний та порівняльний аналіз виборчих систем.

5. Особливості виборчого права в посткомуністичних країнах: по­рівняльний аналіз.

Література

Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, прак­тика. — К., 2000.

Виборчі технології. Збірник матеріалів / Упорядник В.ЦІон. — К., 1998.

Выдрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991.

Гончаров Д. В. Теория политического участия. — М., 1997.

Кирилюк Ф. М., Кремень В. Г., Ирхин Ю. В. Психология и политика. — К., 1993.

Общая и прикладная политология. Учебное пособие. Под общ. ред. В. И. Жукова, Б. И. Краснова. — М., 1997.

Паніотго В. Маленькі хитрощі демократичної процедури // Філос. і соціол. думка. — 1998. — № 10.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. — К., 1997.

Пойченко А. М. Інноваційні технології і політична діяльність. — К., 1994.

Пойченко А. М. Політика: теорія і технології діяльності. — К., 1996.

Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.

Практикум по политологии: Учебное пособие для вузов / Под ред. М. А. Василика. — М., 1999.

Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? — К., 1999.

Скиба В. И., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. — К., 1996.

Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. — М., 1980.

Щёкин Г. Теория социального управления. — К., 1996.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: