Тема 5. Рівні соціальної роботи

Соціальна робота є структурно складним феноме­ном, який реалізується на мікрорівні (індивідуальна робота), мезорівні (групова робота) і макрорівні (робо­та в громаді), що відповідає класифікації її методів за об'єктами соціальної роботи. На кожному рівні вико­ристовують відповідні моделі, методи, стратегії і тех­ніки втручання. Іноді ці рівні називають формами соціальної роботи. Поділ соціальної роботи на індиві­дуальну, групову і роботу в громаді дає змогу зорієнту­ватися, на якому рівні, з яким клієнтом вона здійсню­ється незалежно від ролей соціальних працівників і послуг, які вони надають.

Індивідуальна соціальна робота. Завдання її поля­гає у розв'язанні проблем клієнта шляхом надання йо­му підтримки, заохочення до аналізу власних трудно­щів і подолання їх. Відбувається як робота з конкрет­ним випадком, з конкретним клієнтом. Вона є однією з найпоширеніших форм діяльності соціальних праців-| ників і реалізується у різних модифікаціях.

Індивідуальна робота — надання допомоги індивідам і сім'ям у розв'язанні психологічних, міжособистісних, соцюекономічних проблем шляхом взаємодії з ними.

Соціальні працівники в індивідуальній роботі мо-^! жуть використовувати консультування, втручання в кризу, представництво інтересів, брокерство соціаль­них послуг тощо. Аналізуючи конкретну ситуацію чи проблему, вони фокусують свою увагу на людині, яка опинилася у складній ситуації.

Індивідуальна робота відкриває шлях до пізнання й практичного використання особливостей розвитку, фі­зичного і духовного стану, рівня підготовки, інтересів і потреб, життєвого досвіду клієнта. Вона ґрунтується на результатах систематичного вивчення життєдіяльнос­ті, соціальної активності, працездатності, запитів та ін­тересів клієнтів.

Започаткували її «дружні візитери» благодійних організацій СІЛА і Канади, які на початку XIX ст. від­відували вдома бідних людей для встановлення особис­тих контактів. Наукове обґрунтування цей метод отри­мав у праці Мері Річмонд «Соціальні діагнози», яка набула популярності на початку XX ст. Соціальна до­помога у цьому контексті тлумачилась як комбінація заходів, спрямованих на зміну індивіда і соціального середовища. Ця комбінація може бути реалізована зав­дяки використанню прямого (безпосереднього) і непря­мого (опосередкованого) методів, які доповнюють один одного. Прямий (безпосередній) метод полягає у пря­мому впливі на клієнта задля його залучення до вироб­лення і прийняття рішень (через пропозиції, поради, умовляння, раціональні дискусії); непрямий (опосеред­кований) — у впливі на його життєву ситуацію шля­хом зміни соціального оточення. Згодом ці підходи обумовили розвиток двох основних напрямів теорії со­ціальної роботи (психологічного і соціологічного) і від­повідних стратегій втручання. У сучасній практиці ти­повий процес такої роботи складається із оцінки реаль­ної ситуації; визначення потреби, прагнень клієнта; конкретних дій для досягнення результатів. Межі ета­пів можуть бути розмитими, оскільки клієнт живе в ре­альному соціальному середовищі і в процесі взаємодії зі спеціалістом може використовувати природні методи самодопомоги.

Ідея індивідуальної роботи чи не найповніше відпо­відає ключовим цінностям соціальної роботи, відповід­но до яких кожна людина є продуктом унікальних обс­тавин.

Групова соціальна робота. Основою її є положення про те, що група сприяє пізнанню індивідом себе, свого досвіду, можливостей. У груповій взаємодії ефективно функціонує зворотний зв'язок щодо його поведінки, сприйняття іншими людьми тощо. Сутність групової роботи полягає у пріоритеті спілкування з іншими людьми, які мають спільний досвід. Не обов'язково цей досвід має бути спільною проблемою для цих людей, але у соціальній роботі здебільшого трапляється саме так. В організованих групах можуть бути різноманітні цілі і форми роботи, однак усі вони мають спільне — взаємо­дію між людьми, об'єднаних спільними інтересом, пот­ребою, справою, проблемою тощо.

Групова соціальна робота — форма соціальної роботи, у процесі якої відбувається надання допомоги клієнту через групові форми взаємодії, передавання групового досвіду для розвитку його фі­зичних і духовних сил, формування соціально) поведінки.

Особливість соціальної групової роботи полягає у формуванні передумов, за яких клієнти соціальної ро­боти стають більш незалежними й ініціативними у прийнятті рішень стосовно важливих проблем свого життя, виявляють відповідальність за зміни, які з ними відбуваються. Ключовими цілями соціальної групової роботи є створення групового клімату, в якому індивіди почувають себе достатньо впевненими для обміну досві­дом розв'язання проблем, підтримання ініціативи своїх колег, розвитку навичок спілкування, усвідомлення власної цінності, відновлення самоповаги.

На початку XX ст. було обґрунтовано соціально-пси­хологічну основу групової роботи, яка змінила медич­ну. Авторство ідеї групової роботи належить австрій­ському психологу Альфреду Адлеру (1870—1937), кот­рий надавав великого значення соціальному контексту, в якому перебуває особистість. Він започаткував групо­ву соціальну роботу, створивши центри групових со­ціальних занять для простих людей, хворих на алкого­лізм, з невротичними проблемами, а також дитячі тера­певтичні групи.

Значний внесок у розвиток групової психотерапії зробив німецько-американський психолог Курт Левін (1890—1997), описавши процеси, які відбуваються у групі, взаємодію між її учасниками, етапи розвитку групи (групову динаміку). Однак засновником групової психотерапії вважають американського психіатра і пси­холога Джекоба Морено (1892—1974). Він запропону­вав такі методи групової роботи: соціометпрія — вивчен­ня міжособистісних стосунків у малих групах шляхом аналізу виборів, які здійснюють учасники групи за пев­ним критерієм; психодрама — моделювання життєвих ситуацій, в яких учасники групи виступають у ролі ак­торів і глядачів, що сприяє усуненню неадекватних емо­ційних реакцій.

Групова робота спершу набула поширення в рекреа­ційних центрах, молодіжних організаціях, у яких соці­альні працівники допомагали індивідам розвинути лі­дерські якості, зміцнити впевненість у собі, вдоскона­лити навички. В останні десятиліття техніки групової роботи почали використовувати за межами рекреацій­них закладів. Наслідком деінституціалізації (відмови від великих стаціонарних закладів і створення мережі нестаціонарних соціальних служб за місцем проживан­ня) послуг для людей з проблемами психічного здоров'я та з функціональними обмеженнями стало активне функціонування невеликих, зосереджених у громаді со­ціальних програм. На цій хвилі розгорнулося створення соціальних клубів для колишніх пацієнтів психіатрич­них відділень лікарень, для в'язнів, у яких завершуєть­ся термін відбуття покарання, групових будинків для молодих людей, котрі скоїли правопорушення. Групове втручання використовують денні центри щодо дітей дошкільного віку, так само як і денні програми щодо людей похилого віку і людей із функціональними обме­женнями. За цим принципом відбулося становлення ру­ху самодопомоги і соціальних рухів на захист прав дис­кримінованих груп, що спричинилося до виникнення численних груп взаємопідтримки.

На пожвавлення інтересу до соціальної групової ро­боти вплинув і розвиток теорії систем, прихильники якої закликають працювати, наприклад, не з одним «проблемним» членом родини, а з усією сім'єю як малою групою, розглядаючи її системоутворювальні зв'язки.

Розвиток групової роботи відбувався у напрямі від ідеї лікування клієнтів до ідеї їхнього особистісного розвитку, поліпшення соціального становища. Історич­ною основою соціальної групової роботи є ініціативи громадян щодо вирішення своїх проблем; гуманістична групова терапія і психотерапія; групова соціальна робо­та під керівництвом професійних соціальних працівни­ків. Вона охоплює будь-яку систематичну, програмова­ну, регулярну активність групи людей, які поділяють спільні інтереси або мають спільні проблеми, з метою досягнення певних цілей.

Соціальна робота в громаді. Суть її полягає у взаємо­дії соціальної служби, соціального працівника з пред­ставниками різних груп, організацій, місцевими жите­лями щодо розвитку соціальних зв'язків у місцевій громаді організації системи взаємодопомоги і кооперації певної групи людей, розроблення, впровадження та оці­нювання ефективності різних соціальних програм, пов'язаних з потребами чи інтересами населення.

Роботу в громаді переважно розглядають як процес допомоги в її самовдосконаленні. Метою такої діяльнос­ті є активне залучення людей до розв'язання проблем у громаді, які впливають на їхнє життя. Зосереджується вона на стосунках між індивідами, групами та інститу­ціями, котрі визначають щоденне життя громади. При цьому вважається, що громадою є спільність людей, об'єднаних певними умовами (місце проживання, ет­нічна належність, спільні цінності, соціальна пробле­ма, захоплення та ін.), мережею взаємин, готовністю до колективних дій, сформованою ідентичністю (відчут­тям належності до громади й лояльності до неї).

Соціальна робота в громаді — процес розвитку колективного й індивідуального досвіду, який відбувається у територіальних гро­мадах і громадах за інтересами.

Спрямований цей процес на роботу з громадами, які перебувають у складному становищі, щодо колективно­го з'ясування ними своїх потреб і прав, визначення і до­сягнення цілей за поваги до потреб і прав інших.

Робота в громаді відрізняється від інших рівнів (ме­тодів) соціальної роботи передусім тим, що клієнтом її є не індивід чи мала група, а мешканці територіальної громади чи об'єднання за інтересами. Здійснення її може відбуватися за використанням тактик, які недо­цільні або неефективні на інших рівнях. Так, тільки на цьому рівні соціальні працівники можуть вдаватися до лобіювання (робота з засобами масової інформації, про­ведення масових акцій, демонстрацій, налагодження відносин і співпраця з місцевими органами влади та ор­ганами місцевого самоврядування тощо).

Зародження ідей роботи в громаді пов'язане із рухом сетльментів у СІЛА (особливих мікрорайонів міст — кварталів, районів, будинків, де мешкали переважно емігранти), який почався наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. У 60-ті роки XX ст. у цій країні почали прак­тикувати модель роботи в громаді, пов'язану з акція­ми протесту (страйки проти підвищення квартплати, виступи проти атомної війни, рух за громадянські пра­ва меншин тощо). Усе це відбувалося на тлі дискусій щодо характеру цієї діяльності, яку інколи прирівню­вали до профспілкової, політичної, але аж ніяк не до соціальної. Наприкінці 60-х років зусилля щодо орга­нізації громад почали розглядати в контексті фахової соціальної роботи. Теоретично розв'язати цю пробле­му вдалося завдяки новому формулюванню загального визначення соціальної роботи, запропонованому На­ціональною асоціацією соціальних працівників США, яка тлумачить соціальну роботу як систему цінностей, цілей, санкцій, знань і методів. Було також проголо­шено, що соціальне планування та організація громад спираються на цінності практичної соціальної роботи і сприяють реалізації її загальних цілей. Нові формулю­вання мети, цінностей, правових меж соціальної робо­ти не тільки розширювали погляд на проблеми клієн­та, а й збагачували розумінням, що їх розв'язання пот­ребує використання різних методів, зокрема роботи в громаді.

Одночасно пожвавлювався інтерес до цієї діяльності і в Європі. Одними з перших зацікавилися можливостя­ми роботи у громадах католицькі та євангелістські свя­щеники, а також політики лівої орієнтації в Німеччині. Священнослужителі вбачали в ній ефективний чинник залучення до релігійних громад маргінальних груп, по­літики — один із чинників вирішення нагальних соці­альних проблем «знизу». У 70-ті роки XX ст. соціальну роботу в громаді спрямовували насамперед на «групи ризику» — бездомних, іноземних робітників, засудже­них, інвалідів, малолітніх правопорушників.

В індустріалізованих країнах ідея громади і роботи в громаді прислужилася відродженню принципів демок­ратії, переорієнтації політики на соціальні реформи. Багато соціальних реформаторів розглядають таку ді­яльність як шлях справедливого перерозподілу соціаль­них ресурсів на користь груп, які перебувають у пробле­матичному становищі. Завдяки цьому робота в громаді набула нових ознак, які дають підстави вважати її одні­єю з форм політичної активності.

Отже, соціальна робота на різних рівнях реалізації передбачає задіяння відповідних організаційних, ви­ховних, психологічних інструментів задля ефективного подолання невлаштованості у соціальному бутті індиві­дів, груп, громад (табл. 3.3).

Наприклад, дитина з розумовою відсталістю потре­бує постійного догляду, через що ЇЇ мати не матиме змо­ги працювати, у неї не залишатиметься часу і для відпо­чинку. За таких умов неминучими є зниження доходів у сім'ї, проблеми у подружніх стосунках. У зв'язку з цим індивідуальну роботу з жінкою доцільно спрямовувати на пошук нею альтернатив розв'язання проблеми. Оче­видно, такими альтернативами можуть бути зміна своєї поведінки (з чоловіком, рідними), з'ясування подружніх стосунків, заохочення приділяти час собі, відпочи­вати тощо. Можливе звернення по допомогу до інших установ (наприклад, до денних центрів з догляду за ди­тиною), пошук доглядальниці тощо.

Групова робота з жінкою може стосуватися навчан­ня її у групі впевненості в собі, навичок ефективного спілкування. Група самодопомоги може стати джере­лом підтримки жінки, у якій вона знайде нових знайо­мих, друзів, зможе поділитися своїми проблемами, от­римати пораду або й практичну допомогу. Крім того, завдяки зворотному зв'язку вона дізнається про сприй­няття її іншими людьми, зможе скоригувати свою по­ведінку.

Розв'язання цієї проблеми методом роботи в громаді може бути спрямоване на залучення місцевих жителів до догляду за дітьми з розумовими вадами (створення волонтерської програми), на активізацію матерів для надання допомоги одна одній або на відкриття денного центру, клубу, школи, реабілітаційного центру для ді­тей з розумовими вадами. Для цього необхідна взаємо­дія з державними органами влади, можливо — тиск на них, лобіювання інтересів цієї групи населення, що пе­редбачає навчання жінок боротьби за свої права і права своїх дітей.

Усе це свідчить про те, що робота в громаді потребує значно ширшого погляду на розв'язання проблеми, ніж індивідуальна чи групова. Вона чіткіше і радикальніше спрямована на зміну ситуації, з якою пов'язані трудно­щі у житті людини, а не лише на зміну власних якостей, здобуття навичок, адаптацію до середовища.

Соціальне самопочуття, поведінку людини, виник­нення в її житті проблем, як правило, зумовлюють різні фактори, тому і соціальна робота спрямована на поєд­нання різних форм і методів.

Запитання. Завдання

1. З чим Ви пов'язуєте існування різних підходів до визначення процесу соціальної роботи?

2. У чому полягають сутність і особливості методів соціальної ро­боти?

3. Яка класифікація методів соціальної роботи є найраціональні-шою? Обґрунтуйте свій вибір.

4. Обгрунтуйте чи спростуйте вмотивованість тверджень про тех­нології соціальної роботи.

5. У чому полягає відмінність між групами стратегій втручання в соціальній роботі?

6. Уявіть, що Ви допомагаєте матері, у якої дитина з розумовою відсталістю. Які стратегії втручання в такому разі доцільні?

7. Чим відрізняється соціальна робота з людьми похилого віку на різних рівнях (індивідуальному, груповому, в громаді)?

Теми рефератів

1. Процес соціальної роботи як динамічне явище.

2. Методи соціальної роботи як прийоми діяльності соціальних працівників.

3. Класичні та інноваційні методи соціальної роботи.

4. Переваги та обмеження трьох рівнів соціальної роботи — інди­відуального, групового, роботи в громаді.

5. Особливості стратегій втручання в соціальній роботі.

6. Складові діяльності соціального працівника у контексті кон­кретної стратегії втручання.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: