Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






історичний процес складається з вчинків як окремих осіб, що виконують важливі громадські функції, так і з дій об'єднань людей і діяльності народних мас в цілому.




 

Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожний з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об'єкта. Сутність - це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об'єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище-це категорія для позначення у предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з'являється перед нами.

Діалектичний взаємозв'язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:

а) сутність і явище нерозривно пов'язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;

б) єдність сутності і явища не означає того, що вони збігаються, є тотожними. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо збігалися, то наука була б непотрібна;

в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;

г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв'язків об'єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси цього об'єкта.

Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв'язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, певних сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.

Категорія «сутність» нерозривно пов'язана із категорією «явище». Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.

§ 131. Сутність повинна з'являтися. її видимість (Scheinen) у ній є її зняттям у безпосередність, що як рефлексія-в-собі є стійким існуванням (Bestehen) (матерія), тоді як форма є рефлексією-в-інше, що знімає себе як усталене існування. Видимість є тим визначенням, завдяки якому сутність є не буттям, а сутністю; розвинута ж видимість є явищем. Сутність тому не перебуває поза явищем або по той бік явища, але саме тому, що сутність є тим, що існує, існування є явище.

Явище є взагалі важливим щаблем логічної ідеї, і можна зазначити, що філософія відрізняється від буденної свідомості тим, що розглядає як просте явище те, чому буденна свідомість приписує значущість сущого й самостійність. Але при цьому важливо ґрунтовно зрозуміти значення явища, а саме: коли говорять про що-небудь, що воно є тільки явищем, це може бути неправильно зрозумілим у тому розумінні, начебто порівняно з цим е лише суще, що з'являється, або безпосереднє, є щось вище. Але тут все постає навпаки: явище є щось вище, ніж просте буття. Явище є взагалі істиною буття й більш багатим визначенням, ніж останнє, оскільки містить у собі об'єднані моменти рефлексії-в-себе й рефлексії-в-інше, тоді як буття, або безпосередність, навпаки, ще односторонньо позбавлене відносин і залежить лише від себе.

 

Філософські поняття загального, особливого (одиничного) належить до категорій діалектики. Як і інші категорії філософії, вони відображають об'єктивну дійсність, формуються в процесі розвитку науки і практики, відображають рівень знань людини про природу і суспільство у певних конкретно-історичних умовах.

В філософії категорії загального, особливого (одиничного) широко використовуються, насамперед, як універсальні форми мислення і пізнання. В правознавстві згадані поняття переважно застосовуються при вивченні закономірних зв'язків і взаємодії між правовими нормами різних рівнів прийняття (загальні норми права; норми відомчі, місцеві і локальні)3.

В роботах по філософії права критичний аналіз деяких положень концепції реалістичної і соціологічної шкіл права будується, зокрема, на відмінностях у поглядах окремих авторів щодо застосування при цьому категорій одиничного і загального. Як вже зазначалося, загальне і особливе (одиничне) належать до категорій діалектики. У завершеному вигляді категорії загального, особливого і одиничного сформував на базі об'єктивного ідеалізму Гегель. Загальне - зазначають автори Курсу лекцій з філософії - це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами. Одиничне - це окремий предмет, річ, явище, подія, факт. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж окремо не існує. Будь-яке загальне є частиною, елементом, стороною окремого. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, особливого і загального.

Матеріалістична діалектика виходить з того, що кожне загальне обов'язково включає в себе всі суттєві риси особливого (одиничного). "... У своєму дослідженні, у своєму розумінні тих чи інших явищ, - пише В.П. Тугаринов, - ми повинні поряд з їх загальними рисами вивчати особливі і окремі риси".

З точки зору матеріалістичної діалектики, суспільні відносини, що є предметом правового регулювання, існують об'єктивно як явища суспільного життя. Очевидно, в цих суспільних відносинах є елементи, котрі ми повинні віднести до загальних рис, а є особливі, конкретні (одиничні) риси. Врахування реальндиничне Одиничне — це система властивостей, ознак особливостей, притаманних тільки даному, конкретному, окремому предмету, і які складають його якісну і кількісну характеристики, його якісну відмінність від інших предметів, явищ. Іншими словами, одиничне — це те неповторне, що належить тільки даному окремому предмету. Але окремий предмет характеризується не тільки наявністю одиничного, неповторного. У кожному окремому є поряд з одиничним те, що притаманне й іншим предметам і об´єднує їх у певну цілісність.

Кожна бджола, будучи індивідуально неповторною, є часткою рою, разом з іншими, — бджолою. У неї є те загальне, що поєднує безліч бджіл у вид.

 

Загальне — це система властивостей, ознак, особливостей, притаманних багатьом предметам, що об´єднують їх у певну, якісно визначену цілісність, єдину систему зв´язків. Часто загальне розглядається як прояв сутності багатьох подібних предметів. Наприклад, загальним, що поєднує всіх людей у системі "людина" є те, що її життєві потреби задовольняються не безпосередньо в контакті з природою, а опосередковано, за допомогою системи соціальних умов: матеріальне виробництво і система суспільних відносин.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є особливе. Особливе — це система ознак, властивостей, притаманних якійсь групі предметів, що входять у більш широку систему. В особливому виявляється взаємозв´язок одиничного і загального. Наприклад, окреме дерево є одночасно носієм одиничного, особливого і загального. Береза, як окреме дерево, має свої специфічні особливості крони, стовбура, кореневої системи, віку, що складає її одиничне. У той самий час, ця береза має спільні ознаки з іншими березами. У цьому розумінні поняття береза буде означати особливе, тобто те, що притаманне всім березам. Загальним буде — дерево. Це поняття поєднує в собі ознаки усіх видів дерев.ого співвідношення загального і особливого перш за все в самих суспільних відносинах і наступне закріплення такого співвідношення в нормах права заради його збереження або поступової зміни у необхідному для суспільства напрямку - необхідна умова підвищення ефективності правового регулювання

Фахівці зацікавились проблемою співвідношення глобальної, регіональних та локальних цивілізацій у розвитку людства. У науковій літературі поняття "локальна цивілізація" і "регіональна цивілізація" часто використовуються як синонімічні, хоча деякі фахівці проводять різницю між цими дефініціями, розуміючи регіональну цивілізацію як сукупність близьких за типом розвитку локальних.

Оскільки саме в межах регіональних цивілізацій зароджуються центри нової глобальної цивілізації та саме з боку регіональних і локальних систем існує найбільша загроза для глобальної цивілізації, на порядок денний у сучасному світовому соціально-політичному дискурсі стало питання про долю існуючих регіональних цивілізацій в контексті можливості взяти на себе роль лідера у зміні спрямованості глобальних процесів.

Структура "центр — периферія" чинить вплив на мораль: її головною формулою, необхідною для взаєморозуміння вимог різних класів і станів, стає "мораль батьків і дітей". Відданість старшому і вірність станові — основні моральні принципи епохи. Головне — жити відповідно до свого статусу.

Відносини центру і периферії остаточно оформлюються в ідеї покори та ієрархії. На рівні світогляду це, зрештою, ідея єдиного Бога: всі — діти божі.

У пізнанні переважає метод дедукції, який веде від віри, тобто готової істини, до її доказів. Вірую — значить осягаю, тобто дедукую знання з віри.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії, закодоване у виразах типу "свіча і метелик", "троянда і соловей". Цей образ немовби йшов невідступно і за творцями художніх цінностей. Чому, наприклад, ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події? За тим самим принципом центру і периферії, головного і побічного. Так писали і житія. В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола — галереї; у готичних соборах ця ідея була реалізована по вертикалі. Те саме в орнаментиці: у центрі килима — головний узор, а бордюр як оформлення. Поділ книги на розділи — також відображення принципу ієрархії.

Без центру не бачили сенсу буття. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Наука обґрунтовує існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею — адже вони ведуть до "пекельного мороку": "Які байки розкажуть фізики про небо?!". Інакше кажучи, наука нічого не дає людині, коли та "на смертнім одрі". Хіба вона знає щось про душу і долю людини на небесах? Невипадково такого поширення набула тематика смерті у художніх творах. Наприклад, за орачем на картині стоїть смерть з косою, на гравюрах часто зображають череп, а головна думка, що проходить через оформлення книг: що б не робила людина, над нею стоїть її смерть, кінець.

У науці взагалі домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів. І, до речі, незважаючи на ореол містики, що супроводить їхні досліди, цілком реалістично встановлюється правило: не допускати у свої лабораторії лицарів сили і попередити наступні покоління вчених про небезпеку, що дедалі зростає через неправильне використання "священних таємниць" науки.

 

122

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних

,ТОЩО).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної" долі, обставин життя, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші, ознаки). Так, можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, (Чніти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку);

регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.

 

Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. Історія в своїй конкретності є сукупністю безкінечно різних і неповторних історичних біографій окремих країн, народів, культур. Однак протиріччя всезагальної логіки історії і особливості конкретних історій країн і народів не означає розриву їх єдності. Навпаки саме це протиріччя є ні чим іншим, як своєрідним вираженням глибокої єдності всесвітньо-історичного процесу.

Історичний процес вважаємо однонаправленим, якщо мова йде про загальний історичний процес і багатоваріантний, якщо мова йде про конкретну історію.

Плюралізм в філософії означає "доктрина множинності", згідно з якою існує кілька незалежних основ буття чи істинного знання, часто використовується як протилежність монізму ("доктрина єдиності") та дуалізму ("доктрині подвійності").

Мони́зм (от др.-греч. μόνος — один, единственный) — философское учение, согласно которому кажущиеся различными виды бытия или субстанции в конечном счете сводятся к единому началу, общему закону устройства мироздания. В отличие от дуализма и плюрализма, предполагающих существование двух и множества субстанций, монизм отличается большей внутренней последовательностью и монолитностью.

Монізм і плюралізм є виявами людського мислення, які визначають у процесі історичного пізнання об'єктивного світу, людської діяльності, розвитку суспільства дещо єдине чи множинне, схожість або різницю предметів, явищ, процесів, подій та ін.

Уже Арістотель писав про образ думок давніх людей, котрі трактували єдине та множинне як такі види сутностей, що перебувають у відношенні протилежності. Відповідно, ці протилежності не існують один без одного.

Монізм (грец. monos - один, єдиний) - 1) зведення різноманітності всього, що існує (речей, явищ, процесів та ін.) до чогось єдиного - субстанції, першооснови, першопочатку; 2) виведення всього існуючого з одного початку, з однієї субстанції; 3) єдиний погляд у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 4) відсутність альтернативи.

Плюралізм (лат. pluralis - множинний) 1) визначення не однієї, а декількох першооснов усього, що існує, виведення всього існуючого із двох і більше субстанцій; 2) множинність поглядів, припущень, думок у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 3) існування альтернатив.

У евристичному аспекті плюралізм - система поглядів (думок, ідей, концепцій) суб'єктів наукового та філософського пізнання, яка виникає з особливого бачення об'єкта пізнання, що породжує їх розум. Саме на підставі особливого бачення (концепту) формують парадигму науково-пізнавальної та філософської діяльності й створюють різні теорії.

Як парадигму наукового мислення сутність монізму та плюралізму Ф. Бекон у праці "Про принципи і початий" визначив: "Монізм - думка тих, хто визнає лише один принцип речей; плюралізм - думка тих, хто визнає багато принципів". Відповідно, на цих принципах раціонального мислення здійснюється рух думки (міркувань) людини, суб'єкта наукового, філософського мислення в певному напрямку, а саме - до межі, коли "все - єдине" (монізм) або "все - різноманітне" (плюралізм).

 

Ознаки монізму як парадигми певного типу раціонального мислення: однозначність, лінійність, строгість виведення, визнання дечого єдиного - один Бог, один початок, один світ, одна причина.

Ознаки плюралізму: багатозначність, нелінійність, варіативність гіпотез, нестрогість виведення, визнання дечого багатоманітного: багато початків, багато світів, багато причин та ін.

Отже, монізм - це підпорядкування руху думки чомусь одному, а плюралізм - варіативність, багатогранність виявів думки та не підпорядкування її чомусь одному. Монізм у соціокультурному контексті означає культурну одноманітність, що випливає з певної ідеології, тобто нав'язування одного, єдиного типу культури, а плюралізм - культурну різноманітність і наявність вибору для людини - який тип культури сприймати. У політичному контексті монізм означає авторитарність політичних інститутів, а плюралізм - їх демократичність.

 

Історичні типи суспільства. Поняття «суспільно-економічна формація».

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і.спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею Матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи.суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед

— формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство

— такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в -глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної цивілізації.

 

126 Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов´язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Спершу він поширювався на процеси навколишньої дійсності, згодом був застосований і до історії. Його появу дослідники пов´язують із сприйняттям просторово-часових реалій ще скотарськими кочовими племенами, які, перебуваючи у постійному русі, моделювали у своїй уяві й світ на зразок лінії — маршруту. Вважають, що перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням монотеїстичних релігій (передусім християнства, ісламу) з їх основоположними принципами теоцентризму і креаціонізму. Християнство, за словами М. Бердяєва, внесло історичний динамізм, виняткову силу історичного руху й створило можливість для розвитку філософії історії. Концепція Бога-творця є лінійно-стадійною структуризацією світу: початок світу (акт творення його Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог — людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Найбільш повно її репрезентують христоцентричні історіософії Орігена й особливо Августина Блаженного, який подає есхатологічну періодизацію історії міст-суспільств, побудовану за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдеться у Старому Завіті.

Щоправда, у більш ранній християнській західній філософії існували й інші підходи до історії, зокрема її дуалістичний поділ на добу царства Бога-отця і добу царства Бога-сина та тріадна періодизація історії, в якій перші два періоди ніби деталізують двочленний поділ:

1) період Старого Завіту з домінуванням страху й закону — царство Бога-отця;

2) період Нового Завіту з приматами віри і любові — царство Бога-сина.

Водночас запроваджується, відповідно до трьох іпостасей Святої Трійці, третій період — Вічного Євангелія, коли правлять Любов і Розум, тобто настає царство Духа Святого.

Найповніший вияв ця концепція знайшла у «Вічному Євангелії» Йоахима Флорського (бл. 1132—1202), в якому розкриваються зміст, ієрархія, природа й механізм зміни всіх трьох фаз історії. Проголошуючи поступовість, стадійність розкриття божественного у земному, історіософія Й. Флорського актуалізувала необхідність оновлення не лише душ, а й самого світу. Вона була своєрідним каталізатором оновлення підходів у тлумаченні історичного процесу, його своєрідного «заземлення». Троїстий підхід до структуризації історії став парадигмальним (прийнятим за взірець). Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва, був узятий за основу періодизації історії німецьким ученим К. Келлером, який обґрунтував три періоди в її розвитку: давній світ, середньовіччя і Новий час. І в пізніші часи новоєвропейське історичне мислення, попри світську термінологічну атрибутику, тяжіння до реального буття, орієнтувалося на принципові положення історіософії Й. Флорського, інтенсивно наповнюючи їх секулярним (світським) змістом

Незважаючи на відхід від сакральної трансцендентної сфери, тріадний стереотип періодизації історії зберігається. Так, А. Фергюсон виокремлював в історії людства такі стадії розвитку, як дикість, варварство і цивілізація, яким відповідали три основні стадії його господарського розвитку: збиральництво і мисливство, скотарство, землеробство. Таку точку зору поділяв і Тюрго, який з огляду на науково-технічний прогрес, економічні досягнення подав загальнолюдський поступ як пряму лінію, що підіймається вгору. Цю дещо спрощену схему прогресу людства розвивав Кондорсе у праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». Базову основу вселюдського прогресу він не обмежував лише науково-технічними, матеріально-економічними здобутками, а поширював на суспільно-політичне, культурне життя, мораль суспільства. Кондорсе дотримувався тріадної моделі людського прогресу, однак піддав її ретельнішій внутрішній структуризації. Виокремивши три великі епохи в історичному плині людства, він поділив їх на десять стадій відповідно до тези про неухильно зростаючий соціально-економічний і науково-культурний прогрес. Так, перша епоха, що охоплює час від появи людства до винайдення писемності (згідно з сучасними тлумаченнями — первісне суспільство), має три стадії: 1) племенотворча, або рівень мисливців і збирачів; 2) доба пастуших племен, яка закінчується переходом від скотарства до землеробства; 3) культурно-економічне зростання землеробських народів, що зумовило виникнення писемності. Друга епоха — епоха цивілізації — охоплює час від винайдення писемності до XVIII ст., поділяється на шість стадій залежно від прогресу наукового знання: 1) від появи писемності до виокремлення наук у Давній Греції; 2) розвиток наук від часу їх поділу до занепаду в пізньоантичні часи; 3) від занепаду наук до відродження освіти і доби хрестових походів; 4) від перших успіхів західноєвропейської науки до винайдення книгодрукування Й. Гутенбергом; 5) від появи книгодрукування до утвердження раціоналізму Декарта; 6) від Декарта до становлення Французької республіки. Третя епоха — майбутня доба людства, в якій повинні реалізуватися просвітницькі ідеали, — має одну стадію. Отже, європоцентрична періодизація історії Кондорсе певною мірою суб´єктивна, чітко неозначена і однобічна, оскільки обмежує історичні етапи розвитку людства лише науково-технічним, інтелектуальним прогресом.

У цьому контексті досконалішою є лінійно-стадійна схема розвитку людства К.-А. Сен-Сімона (1760—1825), який не лише ретельніше врахував соціально-економічні реалії історичного буття суспільства, а й звернув увагу на генезу релігійно-культурних, наукових систем. Тому сформульовані ним чотири стадії поступу людства — фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього — постають як більш реальна цілісна система, в якій кожна нова стадія є не лише досконалішою за попередню, а й наслідком кризи попередньої стадії, спричиненої витрачанням нею своїх внутрішніх потенційних ресурсів майбутнього розвитку. У зв´язку з цим ідея ступневості історичного розвитку, його неухильного прогресу стає більш переконливою, що дало підстави окремим дослідникам тлумачити стадії розвитку людства Сен-Сімона як прообрази майбутніх соціально-економічних формацій К. Маркса.

 

 

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Кредо прибічників такого бачення історії людства найповніше висловив авторитетний дослідник історії та культури Ганс-Георг Гадамер (1900—2001), зазначивши, що розмаїтість індивідуальних виявів є не тільки характерною рисою грецького життя, а й історичного життя загалом — саме в цьому полягає цінність і сенс історії.

Нелінійна модель також сягає своїми витоками форц сприйняття навколишнього світу первісними людьми, зокрема давньоземлеробського сприйняття простору у формі концентричних кіл на зразок їх поселень, що уявлялись своєрідними центрами світу і часу як кругобігу змін сезонів у межах земного річного циклу. Архетип циклічності набув розвитку, раціоналізації там, де історіософська рефлексія як така вже відігравала помітну роль. Йдеться про античну філософську традицію (Платон, Демокріт, Геракліт, Емпедокл), що була значно ближчою до науки і до нагромаджуваного на той час емпіричного матеріалу.

Давні греки вбачали кругообіг у всьому — від Космосу до життя конкретної людини. Коловий рух — це геометричний образ вічності (коло не має ні початку, ні кінця) і часовості (рухаючись, людина завжди перебуває «десь», у конкретному «тепер»). У взаємовідношенні вічності й часу, згідно з переконаннями античних філософів, пріоритет належить вічності. Час, за Платоном, є образом вічності. Антична філософія історії, за спостереженнями російського філософа О. Лосева (1893—1988) була філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних світових пожеж (Геракліт), душепереселень і душевтілень (Платон).

Антична ідея кругообігу була подолана християнською філософією, але в мусульманському світі архетип циклічності зберігав свій вплив. Це, зокрема, засвідчила творчість видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332— 1406), який займався конкретним аналізом історичних реалій з їхнім наступним узагальненням і формулюванням певних закономірностей трансформації окремих суспільств як самовпорядкованих соціальних організмів. Причиною циклічного піднесення і занепаду таких організмів він вважав стан моральних переконань правлячої еліти. Історія, на його думку, пов´язується не лише із соціально-економічними чинниками, а й з духовним станом представників провідної верстви та народу загалом.

Погляди Ібн-Халдуна перегукуються з переконаннями італійських мислителів доби Відродження, зокрема М. Кузанського, Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Т. Кампанелли і особливо з новаторською творчістю Дж. Віко. Розвиваючи парадигму циклічності, Дж. Віко зосереджувався не на аналізі зміни політичних форм, як це було започатковано ще давньогрецькою філософською традицією, а на дослідженні трансформації культури. В культурній історії кожного народу він виокремлював три «родові періоди»:

— первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, пануванням дикунства і злиднів;

— героїчний (феодалізм), або добу героїв (вождів) та ентузіастів, коли було закладено основи культури і монархічної форми правління;

— класичний (людський) із максимальним розвитком економіки та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей.


128. Стосовно історіософських аспектів бачення людського розвитку. З цього приводу висуваються дуже цікаві концепції починаючи від французьких гуманістів, німецьких класичних філософів і кінчаючи представниками сучасної історії, біології, фізики, ектсрасенсорики, наукової ізотерики та ін. Враховуючи біфуркацію, як одне з головних положень розвитку полілінійних процесів в синергетиці, Ю.Павленко стверджує, що «стадійне розуміння соціокультурного розвитку людства має бути доповнене баченням полілінійної природи цього процесу» [8, с.334]. Якщо в регіональних (ранніх) мікроцивілізаціях простежується стадійність і полілінійність (за Павленко), то, на нашу думку, глобальна індустріальна макроцивілізаційна система може бути описана лише поступово-еволюційною моделлю розвитку. Більше того, така модель «працювала» з самого початку.

– Пошук «стадійних», «еволюційних», «полілінійних» та інших закономірностей історичного процесу є початково некоректним. Є тенденційна спрямованість на зміну речовинно-енергетичного балансу системи Людство-Природа у бік від’ємності.

- На глобальному рівні філософія історії описується поступово-еволюційною (не виключено, що і стадійно-еволюційною) схемою, причому без чіткого визначення сенсу терміну «розвиток». На регіональних рівнях на тлі загальної тенденції відчутнішою стає полілінійність. Необхідне нове, згідно з усвідомленням концепції агроекосистем, бачення історіософії. Критерії періодизації – просторово-часовий розвиток агроекосистем як головних первинних ноосферних одиниць обіймання людством географічного простору.

– Зважаючи на виділення в сучасній історіософії так званого «осьового часу», доцільним є знайдення біосферних аналогів цього словосполучення. На нашу думку, винайдення полицевого плуга римлянами та його удосконалення К.Саксом і подальше орання з обертанням шару ґрунту – своєрідний «осьовий час» в ноосферному розвитку людства. Саме тоді відбулися перші кроки у бік від’ємності планетарного речовинно-енергетичного балансу. Пізніше ця тенденція посилилась свідомим виділенням в структурі посівних площ фуражної ріллі [10].

– Еволюційні стадії розвитку взаємовідносин Природи і Суспільства мають певний просторовий відбиток на поверхні планети. Такі «печатки» є або наявними, або знаходяться поза оком сьогоднішнього спостерігача.

– Просторовий перерозподіл до доби індустріальної цивілізації здійснювався циклічно в межах окремих регіональних цивілізацій та макрорегіонів світу. Завдяки взаємозалежним інтеграції та диференціації просторовий розвиток у 2-й половині ХХ століття набув більшої країнної кристалізації.

Вся наочна історія людства – це історія поступового виходу з свого екотопу. Головною метою такого «еволюційного поступу» є отримання надлишків «речовини природи», які одержуються за допомогою досягнень так званого науково-технічного прогресу. Культура – свідомо започаткована людством інформаційна компенсація Природі за вилучення «речовини природи».

 


129. Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл.

Історія не тільки об’єктивний процес, наділений сутнісними характеристиками, вона розглядається також і як особливого роду цінність. призначення філософії – спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, зрозуміти історію як ціле, що має смисл цінності існують не лише в площині сучасного, вони ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього. У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності.

Смисл історії як компонент суспільного світогляду не може бути чимось виключно зовнішнім щодо особистості, оскільки людина, інтегрована в суспільний процес, бере в ньому безпосередню участь.

Смисл найчастіше визначають через значення. Смисл представляє не так об’єкт, як супутнє йому переживання й передбачувану поведінку. У загальному вигляді, смисл є відносини – відносини між одним об’єктом і іншим, де о однією стороною виступає факт свідомості, іншою – або матеріальний об’єкт або об’єктивація свідомості у формі явища культури. в основі системи світоосмислення лежать найглибинніші (архаїчні)шари людської психіки, що визначають сприйняття людиною світу й розуміння нею свого місця в ньому.

Розмова про смисл історії передбачає смисл у значенні задуму або мети. Без цього, без певного «для чого», історія людства була б, зрештою, рухом без мети. Історична подія відсилає нас до чогось поза нею, оскільки дія, що її викликала, спрямована на щось, у чому смисл реалізовується як мета. оскільки історія є рух у часі – задум мусить постати як мета, що лежить у майбутньому.

Наповнення смислом – справа здійснення, спрямована на перспективу. «Відкриття» історичного світу й історичного існування, смисл якого міститься в майбутньому, є результатом не лише філософської свідомості, а й сповненого сподівань очікування, яке спочатку пов’язували з настанням царства Божого, а потім прийдешнього царства людини.

Якщо в суспільстві зникає «смисл», це сприяє появі нігілізму, анархії, які заперечують будь-які обов’язки перед суспільством, а також знищують залежність від усіх норм. Тоді виникає революційне прагнення зруйнувати світ, у взаємозв’язках якого не видно вже жодного «смислу», щоб створити новий, в якому кожна дія знову отримує значущість.

130. Класична філософія історії пов’язувала реалізацію загально історичного смислу з так званим промислительним смислом, джерела якого шукала поза реальною історією. Промислительний смисл – смисл кінцевої здійсненності історії, й разом з тим він наперед заданий історії, а тому поза історичний. Історичний же смисл розкривається через співвідношення промислительного смислу з долями конкретних людей, через співвідношення промислительного й доблесного смислу. І залежно від того, яке це співвідношення, історія розкриває себе в різних світах людських культур.

Розуміння історії зводиться до прагнення знайти наперед задані історичні принципи, а не до усвідомлення себе як творця історії. При цьому людина впадає в спокусу підмінити ці принципи власними довільними суб’єктивними засновками. Прийняття цих засновків як принципів історичної самосвідомості призводить до руйнування в людині всіх її особистісних первнів, перетворення її на безособовий і легко замінний атом історичного прогресу.

Для просвітників смисл історії уявлявся як рух до «царства розуму», що ґрунтується на науковому прогресі (Тюрго, Кондорсе). Але новий час знає й концепції кругообігу (Джамбатіста Віко), за якими історія не має фінальної мети, а її смисл полягає у збереженні роду людського.

Важливе місце смислоісторична проблематика посідає в німецькій класичній філософії. Кант, Фіхте та інші стверджували, що метою історії є досягнення вічного миру, єдності людей та свободи на засадах відтворення та збереження універсальних моральних норм людського співжиття. Саме це й складає смисл історії.

Для Карла Маркса смисл історії полягає в подоланні відчуження на ґрунті перетворення матеріальних умов суспільного буття так в наближенні до «царства свободи».

Оригінальну концепцію смислу історії запропонував Карл Ясперс. Він розглядає проблему відчуження в контексті проблеми смислу історії.

Справжньою метою Ясперс вважає єдність людства. Єдність для нього – смисл і мета історії Але єдність це не фактична даність, а мета. Єдність виростає зі смислу.

Персоналістський підхід до історії дає змогу витлумачити її смисл як щось не лише віддалене в майбутньому чи у минулому, а також як присутнє в теперішньому. Смисл історії – культура, творчість, здійснювана конкретними індивідами, які діють «тут і тепер»Вони й1 вносять смисл в історію, відповідаючи на виклики «межових ситуацій».

 

131..Перший начерк некласичної філософії історії зробили К. Маркс і Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно-економічних формацій. Розробляючи свою систему, вони в царині філософського осягнення історичного процесу прагнули, по-перше, досягти справді автентичного розуміння історії, взірцем та уособленням якого вважали строго наукову її інтерпретацію, по-друге — уникнути однобічностей попередніх — прогресистського, регресист-ського і циклічного — тлумачень історії, неминучих у тому разі, коли кожне з них претендує на роль самодостатнього і єдино правильного.

Формаційний підхід, розроблений Марксом та Енгельсом, вивершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії і водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу. Як і будь-яка попередня, ще суто класична філософсько-історична система, це філософсько-історичне вчення теж грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії.

у контексті вчення про суспільно-економічну формацію історичний процес розглядається як такий, що характеризується повторюваністю, однак не зводиться до неї. Він розглядається як єдність повторюваності і неповторності.

З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального поступ філософсько-історичної думки починає здійснюватися дедалі послідовніше як мультицивілізаційний. На передній план виходять ті концепції, що прагнуть осягнути історію з позицій некласичного мислення. Це передусім філософсько-історичні системи М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, Е. Мейєра, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, С Хантінгтона тощо. Важливе місце посідають серед них три філософсько-історичні теорії, що відіграли роль основоположних у розробці цивМзаційного підходу як саме некласичного: культурно-історична типологія Данилевського; морфологія історії Шпенглера; історіософія Тойнбі.


132. Релігійний світогляд створює власний, цілісний, усвідомлений образ історії. Для християнства смисл історії вже усвідомлюється як особлива цілісність, де на перший план виступають провіденційно-естахологічні мотиви;Священна історія, явлення Христа – це ключ до розуміння мирської історії всеосяжний світогляд для латинського світу дав Августин. У концепції Августина ми зустрічаємо ідею сходження, яка не була відома античній дискографії. Він уперше створив узагальнену модель історії, підставою для якої стала біблійна традиція, зокрема новозавітні вказівки на старозавітні пророцтва, що збулися.

Біблія давала відповідь стосовно того, що узасаднює наявність смислу в історії: цією засадою є Божественне опікування людством, Провидіння. Але божественне опікування й Провидіння означають водночас і приречення, а воно є завжди приречення до чогось. Тому історія людства має мету, а кожна історична епоха має своє призначення в межах здійснення цієї мети прозорого й однозначного поняття кінцевої мети історії ми в Біблії не зустрічаємо.

Але за бажання можна знайти оцінки історії: в ній здійснюється випробування, порятунок і спокута, вона має сенс як повчання. Августин не відмовляється від жодної з цих оцінок, він намагається об’єднати їх. Провіденціалізм і телеоголізм (фіналізм) Біблії він робить більш систематичним і менш загадковим.


133. Прогресистського підхід до сенсу історії

Основні принципи прогресистського підходу сформувалися ще в епоху Просвітництва, але найбільший розвиток вони отримали в XIX в. Замість релігійної ідеї про рух історії до передвстановленої Богом мети багато вчених у XVIII-XIX ст. стали говорити про прогресивний розвиток суспільства. Ідея прогресу настільки охопила свідомість багатьох філософів і істориків, що вона перетворилася на своєрідну релігію прогресу, а її прихильників стали називати прогресистами.

Згідно ідеї прогресистів, розвиток історії відбувається в напрямку постійного вдосконалення соціально-історичних систем, зростання продуктивної сили праці і розвитку духовної культури суспільства, Якщо іноді й мали місце рух назад, спостерігався застій або регрес, то всі ці процеси розглядалися, як деякі винятки із загального правила в цілому історія розвивається прогресивно, і рухається до своєї мети по висхідній лінії. Такою метою вважалося побудова суспільства на раціональних засадах справедливості, рівності і свободи.

Подібне розуміння прогресу внутрішньо суперечливе. Насправді, допущення про досягнення встановленої мети передбачає кінець історії. Інтуїтивно кожен прогресист усвідомлює, що для здійснення своїх цілей історія повинна мати певне завершення, свій кінець. Однак, будучи раціоналістом, він повинен відстоювати ідею безперервного прогресу суспільства та заперечувати можливість його кінця, а значить відмовитися від раціональної ідеї про сенс історії, бо цей сенс не може бути зведений до нескінченного процесу зміни і вдосконалення суспільно-історичних систем. Тим не менше, ідея про ототожнення або зведенні сенсу історії до прогресу була широко поширена серед філософів та істориків позитивістського напряму, а також теоретиків соціалістичного руху.


134. сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто спостерігається "тупцювання" на місці або рух по колу з повторенням пройденого. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний. Ідея суспільного прогресу складалась поступово, "пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, до більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що йде вперед, без гігантських стрибків назад. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток. Песимістична думка, яка призводить до регресу була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство – це коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено. Оптимістичний погляд, у розумінні прогресу, теж сягає античної культури. Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух вперед. Філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед завдяки використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім´ї. Середньовічна ідея суспільного прогресу заперечувалась. Вважалося, що Бог створив ВСЕ у досконалій формі. Тому розвиватися й удосконалюватися їм немає куди. Оскільки людина - егоїстична істота і її бажанням немає меж, вона своїми діями втратила надію на рай, і їй залишається лише надіятися на месію, його пришестя. Епоха Відродження актуалізувала ідею прогресу. У цей період формується уявлення про мінливість суспільних відносин, про притаманні суспільству джерела його змін та активну роль людини (і свобода, віра) особливо розум. Звідси слідувало, що носіями прогресу могли бути лише розумні та високоосвічені люди, так звані "аристократи духу". Оригінальну теорію прогресу сформулював Ж.-А.Кондорсе: від епоха до епохи прослідковується розвиток людських здібностей, умінь, навичок, який розглядався ним "як картина прогресу людського розуму". Ж.-Ж.Руссо: прогрес у науково-технічній сфері не завжди веде до соціального й морального прогрессу. Найглибше тлумачення суспільного прогресу дав Гегель. Розвиток суспільства боротьбу протилежностей. "Розвиток є рухом вперед від недосконалого до більш досконалого...", але цей процес "в той же час включає в себе свою власну протилежність", тобто регрес. Гегель вважав прогрес закономірним і необхідним явищем суспільного життя. Всесвітня історія розглядалася ним як прогрес в усвідомленні свободи, який ми повинні "пізнати у його необхідності". Дж. Віко- теорія циклічного розвитку-суспільство (як і людина) у своєму розвиткові проходить три епохи: дитинство, юність, зрілість (божественну, героїчну та людську епохи). Епохи почергово змінюють одна одну, і таким чином суспільство рухається до своєї найвищої точки розвитку, досягнення якої - це не лише вершина прогресу, а й рух до свого початкового стану (дитинства), після чого процес знову і знову повторюється. Кожна з цих епох, згідно Віко, переживає періоди народження, розквіту, занепаду й загибелі. Гинучи, уступає місце наступній епосі. О.Конта прогрес розглядався як "поліпшення, удосконалення існуючого порядку". Історія XX століття ознаменувалася наростанням песимізму в розумінні даної проблеми.

Точкою відліку часу є людина, особистість. Людина цікавить філософа-антрополога як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється соціальний макрокосм як суб'єкт творення і реалізації законів людського життя. Йдеться про закони-приписи соціально-історичні, які залежать від людини. Людина-творець, носій, провідник внутрішніх законів постає принаймні у двох вимірах: як представник роду гомо сапієнс, що посідає особливе місце в об'єктивній реальності, і вже у рамках суспільства, у межах свого світу, історичного світу людей — як унікальна індивідуальність з притаманними лише їй особливостями. Саме ці два моменти філософсько-антропологічного підходу до проблеми законів і є, по суті, наскрізними для всієї історичної лінії гуманістично-моралістичної традиції філософування, у межах якої ця проблема завжди посідала чільне місце — від Сократа в античній культурі, чи, скажімо, Конфуція у культурі східній. Означена традиція нерозривно пов'язана, зокрема, з Авестою, Ведами, Упанішадами, Біблією, з іменами Епікура, Сіддхартхи Просвітленного, Епіктета, Сенеки, Марка Аврелія, Ісуса, Августіна, Магомеда, Монтеня, Паскаля, Ларошфуко, Шамфора, Льва Толстого тощо. Історія — інтегративний процес сумісного існування і зміни не тільки таких макроіндивідів, як етноси, культури чи цивілізації, а й індивідів людських. Більше того, чи не найважливішою із закономірностей, що становлять предмет сучасного некласичного підходу до розгляду історичної дійсності як нелінійного і поліцентричного процесу, взаємозв'язаного самоосягнення та самоздійснення різноманітних за формами, масштабами та рівнями історичних індивідів монадної природи, є людиноцентризм історії.

Паскаль, як відомо, виходить з того, що за своїми фізичними, просторово-часовими, тілесно-природними характеристиками людина нічим не вирізняється з розмаїття інших витворів Універсуму. У цьому плані вона зовсім не є якимось особливим, поворотним чи, тим більше, кінцевим пунктом, вершиною. Навпаки, вона постає звичайнісінькою, пересічною, серійною тілесною точкою Всесвіту, від якої простягається нескінченність таких самих точок — тілесних формоутворень у бік розширення макросвіту. У цих нескінченностях людина як суто тілесна істота губиться як піщинка у пустелі.

Але, на відміну від стоїків та скептиків, французький філософ означену вищу мету, сутність і сенс людського буття вбачає не в досягненні блага чи моральності, а у розумі. Він погоджується з тим, що Людина-одна з найтендітніших істот у природі, але водночас наголошує, що у певному відношенні ця істота водночас унікальна, найвеличніша, така, що постає над нескінченністю простору і часу.

 


136. Словом детермінізм (визначаю, заподіюю) в сучасній філософській літературі називають філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємообумовленість речей, процесів і явищ реального світу. У історії науки детермінізм зводився до причинності, проте розвиток наукового пізнання показав, що причинний зв'язок як основна форма детермінізму є лише момент всесвітньої взаємозалежності, ланка в ланцюзі розвитку матерії. Сучасний детермінізм припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато хто з яких виражається у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто моментів породження, що прямо не містять в собі, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і тимчасові співвідношення, функціональні залежності, стосунки симетрії, взаємодія частин (елементів) в системах, взаємнодетерміація частин і цілого, зв'язок станів в русі і розвитку та ін.

У філософії Нового часу детермінізм в громадському житті був висунений французькими і німецькими просвітниками (Монтескье, Гердер, Руссо) на противагу ідеї божественного управління світом, історії, що панувала в теологічних (богословських) концепціях, від Августина до Боссюэ. Відкидаючи втручання провидіння і розглядаючи історію як підлеглого певним "природним законам", просвітники боролися як проти релігійного фаталізму (зумовленості усього), так і волюнтаристських концепцій (здатність волі, видатної особі на свій лад змінювати хід історії). Детермінізму протистоїть індетермінізм (від латів. in - приставка, що означає заперечення, і детермінізм), що відмовився від визнання об'єктивності причинного зв'язку (онтологічний індетермінізм), або універсальний характер, що заперечував її, пізнавальну цінність причинного пояснення в науці (методологічний індетермінізм). У історії філософії індетермінізм і детермінізм виступають також як супротивні концепції по проблемах обумовленості волі людини (проблема свободи волі), його вибору, проблемі відповідальності людини за досконалі вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовані до пояснення людського вибору і поведінки, звинувачує прибічників детермінізму у фаталізмі.

Новий розвиток детермінізму відбувається в діалектичному матеріалізмі (вченні, створеному Марксом і Енгельсом на основі переосмислення ідеалістичної діалектики Гегеля в 19 в). Ядром марксистської концепції соціального (історичного) детермінізму є визнання закономірного характеру громадського життя (шляхом послідовної зміни суспільно-економічних формацій - первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної; основою змін виступаю економічні процеси, виробничі стосунки). Це, проте, не означає, що хід історії зумовлений заздалегідь і здійснюється з фатальною необхідністю. Закони суспільства (перехід кількісних змін в якісні, закон заперечення, єдності і боротьби протилежностей), визначаючи основну лінію історичного розвитку, в той же час не зумовлюють різноманіття діяльності індивіда і соціальної групи. У громадському житті постійно складаються різні можливості, здійснення яких багато в чому залежить від свідомої діяльності людей. Детермінізм, т. о., не лише не заперечує свободи (хоча саме це його властивість і викликало найбільшу кількість критики в його сторону), але, навпаки, припускає здатність людини і соціальної групи до вибору цілей діяльності.


137. Просвітництво захопило всі сфери духовного життя суспільства, хоча Просвітництво поширилось у Німеччині пізніше, аніж у Франції і Англії, появившись на хвилі вільнодумства. В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського знання і виховання нової світської інтелігенції, суб’єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розумом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знайшов втілення у виданні «Енциклопедії» – тлумачного словника наук, мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революції -новій людині – громадянинові.

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662).

Вже згаданий вище англійський філософ Т. Гоббс розробив свою теорію суспільного життя та держави, яка суттєво вплинула на подальшу громадську думку.

Концепція суспільної угоди Т. Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

Ж. -Ж. Руссо (1712 -1778) вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

Віра в людський розум дозволяла П. А. Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода — ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників,- це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.


138. Представник релігійного екзистенціалізму Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) утверджує безумовність свободи, її примат над буттям (і Богом) і з цього наслідок — непідвладність людини божественній волі, говорить про відсутність Бога в світі. Разом з цим він переймається також концепцією історії в провіденціальному дусі християнської есхатології. З головною темою — проблемою особи — пов’язана увага Бердяева до історії. Бердяєв не визнає за історією прогресивного руху, вважаючи, що її шлях — це відкриття протилежностей добра та зла і трагічна боротьба між ними, яка закінчується виходом в “метаісторію” (“царство Боже”). У сучасності Бердяев знаходить ознаки “варваризаціі” європейської культури, початок її стосунків, що пов’язані з народженням “масової культури”. Бердяев був одним з перших критиків сучасної цивілізації як цивілізації технічної, яка з’явилась внаслідок “панування буржуазного духу”. Бердяев закликав до “врятування” через індивідуальний творчо-моральний акт (жертовність любові тощо) до “персонал істинної революції” замість соціальної. Ідейний ворог Жовтневої революції (і будь-якого соціально-політичного перевороту взагалі), М.О.Бердяев у книзі “Філософія нерівності” (написаній 1918 року, виданій 1923 року) описує жорстокість “органічного” історичного процесу, порушенням якого вважає, революцію. Однак у подальшому виправдання історичної дійсності як розумної і необхідної він став вважати злочином; залишаючись ідеологом “аристократії духа”, прагнув звільнити своє розуміння аристократизму від усіляких станово-ієрархічних характеристик (“Про рабство і свободу людини” (1939), “Самопізнання” (1949)). Бердяев заперечував розуміння Бога як керівника і промислителя, вважаючи, що Божий промисел можна зрозуміти тільки в духовному значенні.

139. С. Н. Булгаков у роботі «Основні проблеми теорії прогресу» виступив з критикою 'формули прогресу' і теорії прогресу позитивної науки, представники якої бачили мету прогресу в 'можливо великому рості щастя як найбільшого числа людей'. Бо подібне трактування прогресу, на його думку, концентрує увагу тільки на щастя майбутніх поколінь на шкоду попереднім поколінням, щодо яких виправдовується історичне свавілля. У цій критиці, відбилися булгаковські побоювання трагічних наслідків політики російського соціалізму, більшовизму.

Основні проблеми теорії прогресу, на його думку, можна розв'язати тільки на грунті філософії християнського теїзму, бо в розумінні С. Н. Булгакова 'вчення про прогрес у дійсності є специфічно християнська доктрина', найбільш вдало обгрунтована у філософії в. С. Соловйова і включає в себе наступні положення:
'Моральна свобода людської особистості (свобода волі) як умова автономної морального життя'; 'абсолютна цінність особистості і ідеальна природа людської душі'; 'абсолютний розум править світом та історією'; 'моральний світопорядок або царство моральних цілей', добро як потужний об'єктивний початок.
І, нарешті, третім загальним стрижнем, що зв'язує прихильників правового та релігійно-морального прогресу, можна, на нашу думку, назвати віру як 'абсолютно самостійну здатність духу'; віру в добро, без якої настане моральна смерть людства.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных