Можливо переробити)

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

92Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб'єкти суспільного розвитку

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectum — той, що лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

93.

Детермінізм (лат. determinare - визначати, обмежувати) - вчення про взаємозв'язок і взаємозумовленості процесів і явищ що відбуваються, доктрина про загальну причинність.

Природний детермінізм – гіпотеза, згідно з якою навколишнє середовище є визначальним фактором економічного розвитку народного господарства. Розвиток багатьох розвинутих країн світу, розташованих у холодних кліматичних зонах, та деяких країн в зоні тропіків, не підтверджують цієї гіпотези. Водночас географічне середовище є важливим чинником соціально-економічного прогресу.

Зміна уявлень про суспільство і природу в другій половині ХIХ сторіччя призвели до перегляду уявлень про роль природних чинників у розвитку цивілізаційного процесу та методів дослідження природних факторів як детермінант тих чи інших його складників.

До середини XIX сторіччя географічний детермінізм був безперечною методологією щодо вивчення взаємодії суспільства і природи і неодмінним компонентом історико-соціологічних теорій. Його еволюція тяглась аж до початку XX ст., хоча уже у середині XIX ст. його хиби як пояснювальної теорії і наукового методу стали досить очевидними. Як теорія, він був неспроможний пояснювати, описувати і передбачати нові дані і дізнатися сутності тих суспільних процесів, що хвилювали істориків і соціологів, а саме - не міг пояснювати динаміку суспільства, а також усі відмінності між народами і цивілізаціями, а, голловне, не надавав можливості пояснити причини започаткування цивілізацій.

Все це стало передумовою змін у поглядах на детермінуючу роль середовища щодо суспільства. Проте, просто виявлення недоліків попередньої парадигми було недостатнім. Наукова революція потребує нової ідеї, яка б вказувала новий напрямок у розвитку тієї чи іншої галузі наукового знання. Всяка нова теорія, якою б нетрадиційною вона не була, постає як результат розв’язання суперечностей у колишній (поперередній) теорії. Так було з геоіндетерміністськими теоріями.

94. Загальнофілософські і методологічні передумови екологізації історичного пізнання виходять із вчення В.І.Вернадського про біосферу і ноосферу. Л.М.Гумільов на основі цього створює екологічну теорію історичного процесу. Його методологію можна розглядати як екологічний детермінізм (включаючи і гіпотезу пасіонарності) тому що і самий характер розвитку етнічної культури і поведінкові стереотипи, і циклічність етноісторичного процесу, і навіть насиченість тієї чи іншої епохи подіями, на його думку - залежать від дії природних чинників. Його методологічний підхід до екологічних фактів, що визначали історичний процес, зазнавши більш-менш вагомих змін, знайшов відбиття в конкретно-історичних, філософсько-історичних, культурологічних дослідженнях (у роботах В.П.Алексєєва, А.Я.Флієра, А.Я.Шевеленко, Е.С.Кульпіна, В.С.Крисаченко).

Погляд на людство як на частку біосфери, на яку поширюються усі закономірності живої матерії (речовини), дозволило Л.М.Гумільову, (як раніше - О.Л.Чижевському) розглядати геліокосмічний чинник як силу, що впливає на історичний розвиток. Етнічні злети він пов'язував із надміром живої речовини біосфери - пасіонарністю. Його ідея про пасіонарність як результат надлишку енергії заснована на вченні В.І.Вернадського про біохімічну енергію живої речовини біосфери. Л.М.Гумільов як і О.Л. Чижевський по’єднував цикли етногенезу і цикли сонячної активності. Така методологія дала змогу висловити гіпотезу про взаємозалежність початкових фаз етногенезу від певних фаз активності Сонця. Вчення про пасіонарність Л. М.Гумільова не було прийнято гуманітаріями, але знайшло широкий відгук у представників природознавства. Геологи В.В.Кюнцель і А.І.Михайлов, Г.В.Шилов, зіставивши лінії пасіонарних поштовхів (за Л. М.Гумільовим) із лініями геодезичних розламів, дійшли висновку про те, що саме зони цих розламів є осередками започаткування процесів етногенезу.

Таким чином, у науці починає застосовуватися метод зіставлення природних, історичних процесів у часі і просторі. Підставою такої методології стали уявлення про підпорядкованість людини законам функціонування біосфери і геосфери.

демографічний детермінізм, географічний детермінізм технологічний детермінізм - Пояснює залежність розвитку людства від зростання народонаселення Розглядає залежність розвитку людства від навколишнього природного середовища Абсолютизує технічний прогрес

Представники цієї групи теорій чинники розвитку шукають у демографічних процесах, тобто у зростанні населення Землі; географічному середовищі, абсолютизації науково-технічної революції; формах обміну або формах господарювання; неекономічних причинах — державних, соціально-правових, психобіологічних; соціально-економічних способах виробництва. Вони вважають, що еволюція типів суспільного господарства і прогресу відбувається відповідно до певних закономірностей і внаслідок змін у виробничих відносинах.

Демографічний детермінізм, йому нерідко відводиться провідна роль. Зростання населення вимагає збільшення кількості енергії і ресурсів, що надходять у суспільство із зовнішнього середовища, веде до порушення рівноваги між ним і середовищем. Щоб забезпечити такий приплив і відновити рівновагу, необхідно розвиток техніки, зміна системи господарства, а нерідко і всієї соціальної організації. У результаті зростання населення дає поштовх до розвитку суспільства. Приклад такого підходу про демографічний детермінізм - це концепція «екологічний експансії» О. Дугласа.

96.

Економічний детермінізм – концепція, згідно з якою розвиток суспільства визначається лише розвитком суспільного способу виробництва (продуктивних сил і виробничих відносин), а надбудовні відносини (передусім політичні, правові, культурні та ін.) позбавлені самостійності, тобто не впливають на суспільно-історичний розвиток. Виник внаслідок певної однобічної теоретико-методологічної спрямованості економічної теорії К Маркса з цієї проблеми, наступної вульгаризації його вчення Е. Бернштейном, П. Лафаргом та іншими марксистами, недостатньою науковою розробкою питань взаємодії базису і надбудови. Ф. Енгельс у своїх листах до Е. Бернштейна, П. Борпуса зазначав, що визначальна роль економічного фактора в розвитку суспільства виявляється лише у кінцевому підсумку і впродовж відносно тривалого часу. Водночас на окремих етапах можуть переважати окремі надбудовні фактори.

Щоб уникнути економічного детермінізму в економічному дослідженні, необхідно, по-перше, зафіксувати наявність багатофакторного впливу економічних та надбудовних факторів на розвиток певного економічного процесу, економічної системи загалом. По-друге, провести суто економічний аналіз, тобто абстрагуючись від впливу надбудовних факторів, що досягається за допомогою методу абстракції. По-третє, простежити діалектичну взаємодію економічного фактора з кожним істотним надбудовним фактором (політикою, правом, ідеологією, культурою тощо), тобто їх взаємовплив, взаємопроникнення, взаємозбагачення тощо. По-четверте, розглядати державу як елемент базису й надбудоби. По п'яте, опанувати діалектичний метод дослідження.

97.

Технологічний детермінізм – основоположний принцип багатьох сучасних соціально-економічних та соціолого-політичних концепцій суспільного розвитку, які абсолютизують роль технічного чинника в історії, суспільстві. Виникнення технологічного детермінізму зумовлене розвитком техніки, науково-технічного прогресу і його вищого ступеня – науково-технічної революції історично першою формою вияву технологічного детермінізму у суспільствознавстві були техніцистичні концепції, автори яких прагнули пояснити соціальні явища з позиції технічного фетишизму.

Батько техніцизму – німецький учений Е. Капп, який у книзі «Основні риси філософи техніцизму» (1877) дав широке тлумачення техніки, ототожнюючи її зі всією матеріальною культурою. З часом техніцизм перестав бути суто німецьким явищем – наприкінці XIX ст. з'явилися праці французького вченою А. Еспінаса «Виникнення технології», російського інженера П. Енгемейєра «Економічне значення сучасної техніки» та ін. Принцип технологічного детермінізму було покладено в основу різноманітних теорій суспільного розвитку. Так, О. Шпенгер ставив у залежність від технічного розвитку всі соціокультурні явища. На його думку, наявність техніки управління і техніки виконання доводить, що «існують люди, які за своєю природою покликані командувати, і люди, призначені природою для підкорення».

Широкого визнання набула й теорія «культурної відсталості» У. Огборна. З часом представники технологічного детермінізму зосереджують свою увагу на питанні співвідношення науково-технічного і соціального прогресу.

Значного поширення концепції технологічного детермінізму набувають, починаючи з 50-х, внаслідок бурхливого розвитку НТР. У широкому значенні технологічного детермінізму – метод (принцип) пояснення суспільних процесів і явищ, згідно з яким зміни в технології були і, ймовірно, будуть першопричиною змін соціальних інститутів, практичних дій та ідей.

У вузькому значенні технологічного детермінізму ґрунтуються на двох положеннях:

технічна основа суспільства – фундаментальний чинник, що впливає на всі сторони соціального існування; зрушення в технології – єдине і найважливіше джерело змін у суспільстві.

Згідно з таким розумінням суспільство розглядається як сукупність трьох горизонтальних страт технологічної, що покладена в основу, філософської, що знаходиться зверху, і соціальної – між ними.

На основі концепцій технологічного детермінізму визначаються соціальні норми, даються оцінки суспіль них процесів і явищ, відбувається пошук засобів і методів впливу на духовне життя суспільства розробляються моделі майбутнього раціонально функціонуючого суспільства. Деякі концепції технологічного детермінізму не позбавлені утопічних і відверто консервативних ідей щодо бажаного майбутнього.

Прихильниками технологічного детермінізму на сучасному етапі с не лише суспільствознавці, а й представники природничих і технічних наук, науково-технічної інтелігенції, які певною мірою визнають технічний чинник визначальним у розвитку суспільства і применшують або цілком відкидають роль соціальних чинників. Залежно від оцінки історичної перспективи соціального розвитку більшість дослідників виділяють у технологічного детермінізму: оптимістичний (Д. Белл, З. Бжезінський, Г. Кан та ін.) і песимістичний (Ж. Еллюль, Д. Медоуз та ін.) напрями, представники яких розглядають НТР або як всезагальне благо, або як неприборкану силу зла.

Концепції технологічного детермінізму різняться і своїм соціальним змістом. Представники його ортодоксального напряму (У. Гібсон, Д. Белл, Г. Кан) усвідомлюють необхідність адаптації соціальної системи до нових «викликів». НТР і прагнуть виробити курс який сприяв би формуванню майбутньої технічної цивілізації. Прихильники ліберально-реформістського напряму технологічного детермінізму (Дж. Гелбрейт, П. Дракер, С. Рамо та ін.) намагаються через реформи поліпшити сучасне суспільство відповідно до своїх ідеалів вважають, що джерело влади – сплав знання і досвіду, який уособлює технократію.

Представники демократично-просвітницької гілки технологічного детермінізму впевнені, що в майбутньому розвинута технологія служитиме основою прогресу і вважають безглуздям перекладати на техніку провину за соціальне лихо (А. Тоффлер, Г. Сіборг, Дж. Пассмер та ін.). Антитехніцистські настрої представників науково-технологічної інтелігенції виражаються в теоріях соціально-критичного напряму технологічного детермінізму (Ч. Рейч та ін.). Технологічний детермінізм для них – своєрідне тло для пояснення більшості негативних явищ, пов'язаних з розвитком науки і техніки, та їх впливу на людину і суспільство.

98.

Свого часу Ф. Енгельс, якому не можна відмовити в історичній проникливості, писав: "Історія так само, як і пізнання, не може отримати остаточного завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства; досконале суспільство, досконала " держава ", - це речі, які можуть існувати тільки в фантазії. Навпаки, всі громадські порядки, які змінюють одне одного в ході історії, являють собою лише минущі ступені нескінченного розвитку людського суспільства від нижчої ступені до вищої. Кожна ступінь необхідна і, таким чином, має своє виправдання для того часу і для тих умов, яким вона зобов'язана своїм походженням. Але вона стає нестійкою і позбавляється свого виправдання перед обличчям нових, більш високих умов, поступово розвиваються в її власних надрах "[1].
Якщо історія чогось вчить, то насамперед вона застерігає від прагнення укласти її в які б то не було спрощені схеми, від спроб приписати їй завершеність і розглядати її крізь призму поточних подій, бо вона завжди породжує щось безпрецедентне, несподіване, нове, причому в постійно наростаючому ритмі.
Незакінченість всесвітньої історії, її триваюче рух буде змушувати філософів та істориків вносити додаткові суттєві корективи в її періодизацію. У цьому питанні, як і в багатьох інших, багато чого все ще залишається відкритим. Періодизація всесвітньої історії залежить від сенсу історії, а сенс історії може бути осягнута тільки після її завершення. Чим же вона завершиться, ми можемо тільки припускати.

Отменить изменения

99 4.1.1. Поняття "цивілізація": генеза і динаміка змісту

Розпочинаючи розгляд цієї теми, варто відразу ж взяти до уваги дві обставини. З одного боку, цивілізаційний підхід аж ніяк не пов'язаний однозначно і жорстко з виникненням саме (і тільки) некласичної філософії історії. Поняття цивілізації народилося і тривалий час формувалося, розвивалось, утверджувалось і поширювалось ще у рамках класичного філософсько-історичного мислення, постаючи саме як типове поняття класичної філософії історії. З іншого ж боку, і некласична філософія історії теж не пов'язана жорстко і однозначно саме (й тільки) з цивілізаційним підходом. Вона охоплює всю палітру (не лише існуючих, а й взагалі можливих) пізнавальних підходів до осягнення історичного процесу. Одним із багатьох є і цивілізаційний.

4.1.1.1. Історичні корені терміна "цивілізація"

За етимологією термін "цивілізація" сягає корінням в латину, до таких понять, як "civilis" (громадянський), "civis" (громадянин), "civitas" (громадянське суспільство). На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в кругообіг культури стародавнього Риму ще в II ст. до н.е., термін "цивілізація" — продукт культури зовсім іншої.

4.1.1.2. Люсьєн Февр: піонер-дослідник першовжитку терміна "цивілізація"

Одним із перших дослідив історію першовжитку слова "цивілізація" в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури Люсьєн Февр1. Він присвятив цьому спеціальну, досить цікаву і докладну розвідку. Будучи одним із засновників школи "Анналів", Люсьєн Февр у результаті досить тривалих і цілеспрямованих пошуків, витративши чимало часу на читання книг, по можливості підібраних відповідно до теми, не знайшов слова "цивілізація" у французьких текстах, надрукованих раніше 1766 р.2

Виявив він це слово Вперше надрукованим у третьому томі праці Буланже "Старожитність, розкрита через свої звичаї". Але за побіжними показниками авторство тогочасного неологізму ФеВр присудив не тільки, а, можливо, і не стільки, Буланже, скільки Гольбаху, який принаймні доповнив, якщо не переробив, рукопис книги Буланже3. Свою гіпотезу щодо Гольбаха Февр обґрунтовує тим, що доопрацьований Гольбахом текст Буланже — випадок не лише першого, а й поодинокого, навіть єдиного, вжитку терміна "цивілізація", тоді як у "Системі суспільства" Гольбаха, цього, за словами Февра, великого "творця неологізмів перед лицем вічності", згаданий термін теж вживається, але вже з паралельним і постійним використанням і ряду його похідних. Втім виявлений єдиний випадок вживання слова "цивілізація" у тексті 1766 р. Люсьєн Февр не наважився назвати першим і висловив побажання, "щоб інші шукачі, яким поталанить більше, відібрали лаври (втім, досить скромні) у Буланже чи де Гольбаха"4.

4.1.1.3. Еміль Бенвеніст про історію терміна "цивілізація"

І чекати довелося не так уже й довго. Розвідка Л. Февра датується 1930 p., а вже у 1954 р. французький мовознавець і один із класиків світової лінгвістики XX ст. Еміль Бенвеніст, відзначивши, крім доробку Л. Февра, ще й уточнення Фердінанда Брюно, Іоахіма Мораса, опублікував підсумки власного дослідження історії щодо слововжитку терміна "цивілізація" у письмовій Спадщині західноєвропейської культури5. На думку Бенвеніста, вельми ймовірно, що найранніші приклади застосування цього слова дають твори маркіза де Мірабо, передусім: його "Друг людей, або ж Трактат про народонаселення" (1767 p.), а також "Теорії податку" (1760 р.) та чернетка започаткованого і не завершеного твору "Друг жінок, або Трактат про цивілізацію". Після 1765 р. і найчастіше, як гадає Бенвеніст, вже під впливом Мірабо, цим терміном починають користуватися згаданий Буланже, Бодо, Дюпон де Немур, Ленте та ін.в Таку саму історію і майже паралельну тій, що й у Франції, пережив, як показав ще Л. Февр, термін "цивілізація" в Англії: спочатку — "to civilize" і "civilized" як вихідні слова, потім — "цивілізація" як термін юридичної процедури (з початку XVIII ст.). Вже значно пізніше термін "цивілізація" набуває в Англії соціально-історичного змісту7.

4.1.1.4. Проблема пріоритетності слововжитку терміна "цивілізація"

Питання про пріоритетність англійського чи французького вживання цього терміна Л. Февр залишив відкритим, і Морас віддав перевагу французькому. Після ретельного порівняльного аналізу англомовних письмових джерел до позиції Мораса приєднується й Бенвеніст, вважаючи, що навряд чи хтось з англомовних авторів вживав термін "цивілізація" до шотландця Адама Фергюсона, автора "Нарису історії' громадянського суспільства", де це слово використовується неодноразово. Однак і Бенвеніст прагне уникнути категоричності й висловлюється на користь нових досліджень, які можна було б продовжити в Англії, бо лише вони й спроможні з'ясувати питання, полишене ним нерозв'язаним: чи було слово "цивілізація" винайдене двічі, незалежно і майже одночасно у Франції і в Англії", чи французька мова першою ввела його у словник сучасної Європи?

Генеалогія терміна "цивілізація" і сьогодні, судячи з сучасної фахової літератури, відповідає висновкам Бенвеніста8. Якщо ж ідеться про реалії, які покликаний відображати означений термін, то тут стан речей набагато складніший, ніж у сфері термінологічних простежень і уточнень.

99(2) Цивілізація: історія поняття

За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням у латину. Він пов'язаний з такими поняттями, як "сіvіles" (громадянський), "civis" (громадянин), "civitas" (громадянське суспільство). На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг Стародавнього Риму ще у II ст. до н.е., термін "цивілізація" — продукт зовсім іншої культури.

Одним з перших проблемі першовжитку слова "цивілізація" в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну розвідку один із засновників школи "Аналіз" у Франції — Люсьєн Февр. У результаті тривалих і цілеспрямованих пошуків вчений зазначає, що, витративши чимало часу на читання книг, по можливості підібраних відповідно до теми, він не знайшов слова "цивілізація" у французьких текстах, надрукованих раніше 1766 р.

Виявив він це слово вперше надрукованим у третьому томі праці Буланже "Старожитність, розкрита через свої звичаї". Але за побіжними показниками авторство тогочасного неологізму визнав не стільки за Буланже, скільки за Гольбахом, який, принаймні, доповнив, якщо не переробив, рукопис книги Буланже. Свою гіпотезу щодо Гольбаха Февр обгрунтував тим, що у доопрацьованому Гольбахом тексті Буланже термін "цивілізація" вжито перший і єдиний раз, тоді як у "Системі суспільства" Гольбаха, цього, за словами Февра, великого "творця неологізмів перед лицем вічності", згаданий термін уже вживається постійно, але поряд із низкою похідних від нього. Проте виявлений єдиний випадок вживання слова "цивілізація" у тексті 1766 р. Люсьєн Февр не наважився назвати першим і висловив побажання, щоб інші шукачі, яким поталанить більше, відібрали лаври (втім, досить скромні) у Буланже чи Гольбаха.

Так воно й вийшло і порівняно швидко. Розвідка Л.Февра датується 1930 p., а вже у 1954 р. французький мовознавець і один із класиків світової лінгвістики XX ст. Еміль Бенвеніст, відзначивши, крім доробку Л.Февра, ще й уточнення Фердінанда Бріно та Іоахіма Мораса, опублікував підсумки власного дослідження історії слововживання терміну "цивілізація" у письмовій спадщині західноєвропейської культури. З точки зору Бенвеніста найбільш ранні приклади вживання цього слова дають твори маркіза де Мірабо. Передусім — його "Друг людей, або ж Трактат про народонаселення" (1757 p.). "Теорія податку" (1760 р.) та чернетка розпочатого і не завершеного твору "Друг жінок, або Трактат про цивілізацію".

Після 1865 p., як гадає Бенвеніст, уже під впливом Мірабо цим терміном починають користуватися вищезгаданий Буланже, Бодо, Дюпон де Немур, Ленге та ін. Таку ж історію, як у Франції, має, як показав ще Л.Февр, термін "цивілізація" в Англії. Спочатку — "to civilize" і "civilized" як вихідні слова, потім — "цивілізація" як термін юридичної процедури (з початку XVIII ст.). І вже значно пізніше термін "цивілізація" набуває у Англії соціально-історичного змісту.

Тексти як франко- так і англомовних авторів свідчать про домінування на перших етапах формування, використання та поступового поширення "процесуальної" інтерпретації слова "цивілізація". У Адама Фергюсона, який в англомовній літературі вжив, імовірно, це слово першим, цивілізація — це насамперед процес, а не стан. У нього йдеться про рух від варварства до цивілізації, про щаблі цивілізації, про оцінку ступеня ґречності й цивілізації тощо. А з середини 70-х років XVIII ст. словник Аста фіксує термін "цивілізація" і тлумачить його як "процес цивілізування, акт залучення до культури" Про успіхи цивілізації, її поширення тощо писав у цей же час Адам Сміт.

Однак з плином часу нормою, правилом стає використання поняття "цивілізація" для характеристики стану суспільства або ж його стабільних формоутворень. Трактування ж цивілізації як процесу цивілізування з такою ж поступовістю і водночас неухильністю відходить на задній план і в XX ст. стає вже рідкістю, винятком.

І хоч уже з середини 70-х років XVIII ст. пробиває собі дорогу тлумачення цивілізації як результату цивілізування, тобто певного сталого суспільного утворення, потрібен був ще певний час до постановки питання про цивілізацію як своєрідну монаду історії. Без напруженої і досить тривалої роботи з осмислення цивілізацій як локалізованих у просторі та часі культурно-історичних типів адекватна постановка, а тим більше розв'язання проблеми цивілізації як монадного утворення, немислимі.

З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний європоцентристський колорит. По суті, аж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття "цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли у "цивілізованості".

Перебіг історичних подій у нинішньому столітті — крах колоніальних імперій, руйнівний вплив світових війн тощо дещо позбавив Західну Європу її цивілізаторської пихи і претензій на звання єдиної цивілізації. Десь із середини XX ст. акцент поступово зміщується на мультипліка-тивний підхід до цивілізаційної тематики, і мова при цьому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, що проходить через ряд темпорально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі та часі.

Починаючи з середини 80-х років XX ст., мультишнкативнии пщхщ до цивілізаційної проблематики з "рецесивного" поступово стає "домінантним". Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова "цивілізація".

У філософській, філософсько-історичній, історичній та соціологічній літературі України, інших країн зарубіжжя протягом останнього десяти-, п'ятнадцятиліття рясніють такі терміни, як "глобальна цивілізація", '"африканські цивілізації", "протоіндійська цивілізація", "стародавня індійська цивілізація", "локальні цивілізації", "космогенні цивілізації", "перші цивілізації", "шумеро-вавілонська цивілізація", "стародавні цивілізації", "античні цивілізації", "грецька цивілізація", "римська цивілізація", "антична цивілізація", "середньовічна цивілізація", "буржуазна цивілізація", "соціалістична цивілізація", "християнська цивілізація", "буддійська цивілізація", "мусульманська цивілізація", "європейська цивілізація", "індійська цивілізація", "китайська цивілізація", "доіндустріальні цивілізації", "індустріальні цивілізації", "постіндустріальні цивілізації", "традиційні цивілізації", "технічні цивілізації", "техногенна цивілізація", "цивілізм" ("постсоціалістична цивілізація").

Своєрідна ревальвація відбулася в останні роки щодо "імен" локальних цивілізацій, якими вони були "охрещені" класичними представниками цивілізаційного напрямку у світовій філософії історії — М.Я.Данилевським, О.Шпенглером та А.Тойнбі, праці котрих перестали бути недосяжними для українського, точніше, колишнього "радянського" читача в 90-і роки.

100.

4.2.3.16. Культура і доля, цивілізація та каузальність

Співвідносячи світ як історію з світом як природою, Шпенглер наголошує, що становлення є основою сталого. Тому світ як історія є основою світу як природи. Зокрема, цивілізація — це свого роду природа, якою стала історія, культура.

Подібно до цього почуття долі становить основу пізнання зв'язків причини і дії. Сама каузальність — не що інше, як дезорганізована, заціпеніла у формах розсудку доля, простір — так само заціпенілий час, а смерть — заціпеніле життя.

Культу́ра

(лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Фатум

(Fatum) — Рок, доля, заздалегідь визначений хід подій і доля людини. у стародавніх римлян власне, слово, проявлена ​​воля Юпітера як верховного Світоправителя. У множині це слово означає як окремі долі людей, міст і др., так і оголошену вустами віщунів і сивіли волю богів: звідси фатамі (fatae) називалися і віщунки. У післяавгустовській літературі слово Fata (pl.) стало вживатися у значенні Parcae, причому в народній мові з цієї назви виникло ім'я і поняття фей (Fata, ае) і чарівників (Fatus, i). У зв'язку з цим словом стоїть епітет Фавна - Fatuelus (віщий).

Отменить изменения

Цивіліза́ція

— людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

каузальний

(лат., від причина)

який зумовлюється певною причиною; причинний. або причинно-наслідковий зв'язок, також каузальність — зв'язок між однією подією, яку називають причиною, та іншою подією, яку називають наслідком, що з необхідністю слідує за першою.

Серед компонентів релігії як соціального інституту особливе значення має система релігійних цінностей і норм. Останні, на відміну від, наприклад, політичних і особливо правових значно менше контролюються з боку державних інституцій і не так жорстко (хоч досить згадати й винятки — інквізицію чи сучасний ісламський фундаменталізм) санкціоновані. Релігійні цінності й норми нерідко подаються у вигляді Божественних заповідей. На відміну від інших (соціальних, політичних і правових) норм релігійні не постають для людини як байдужі, чужі для неї, зовнішні й, у цьому сенсі, випадкові, точніше, свавільні щодо власної волі особистості, приписи. Релігійні ж норми покликані стати внутрішніми законами життя людини в історії й осягнення цієї історії; їх вона обирає й приймає сама, добровільно.

Система заповідей певної релігії підрозділяється, звичайно, на: культові та індивідуальні. Так, у славнозвісних християнських десяти заповідях (“Декалог”), які нібито були накреслені Богом на двох камінних брилах (“скрижалях Заповіту”) й передані Мойсею на горі Сипай, до культових можна віднести приписи на зразок: “Не поклоняйся чужоземним богам”, “Не роби собі богів литих” тощо; до індивідуальних — вшанування батьків, заборону вбивства, покражі, перелюбу, лжесвідчення.

Не можна недооцінювати й ролі релігійних відносин, а також організацій, закладів та установ у структурі релігійного осмислення своєрідності історичного процесу.

Релігія як духовна субстанція цивілізованого суспільства

Особливого значення історик надає ролі релігії у перебігу цивілізаційних процесів. Релігія, на його думку, постає, по-перше, як лялечка цивілізації, її зародок; по-друге — як один із інтегративних чинників та рушіїв її поступу і, по-третє — як підсумок цивілізаційного процесу.

Інакше кажучи, релігія є не тільки альфою й омегою життєвого циклу цивілізації, а й тим ефіром, в якому цивілізація перебуває протягом всього часу свого існування. Саме релігія, створена переважно зусиллями внутрішнього пролетаріату ще в контексті попередньої, старшої цивілізації, закладає духовні основи цивілізації молодої. "В рамках універсальної (інакше — світової. — І.Б.) держави, — писав Тойнбі, — під владою правлячої меншості пролетаріат створює вселенську Церкву. І після чергового, й останнього, бунту, під час котрого дезінтеграція остаточно завершується, ця Церква здатна зберегтися й стати тією лялечкою, з якої згодом виникне нова цивілізація"88. Найкраще ці процеси відомі за пізньої історії греко-римського світу. Але, як наголошує вчений, "подібні ж взаємини між в'янучою цивілізацією та релігією, що підноситься, можна спостерігати в десятках інших випадків. Наприклад, на Далекому Сході імперія Дінь і Хань відігравала роль Римської імперії, а в ролі християнської Церкви виступала буддистська махаяна"89.

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.

З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Суб'єкти історичного процесу

Суб'єкт (від лат. subjectus - той, що лежить знизу, перебуває в основі) - носій діяльності, джерело активності, спрямований на об'єкт.

Хто конкретно може бути суб'єктом історії? ü людство;ü соціальні групи (народ, нації, класи, колективи); ü особистість.

Хто є головним суб'єктом історії?

Прибічники різних концепцій по-різному відповідають на це питання.

Одні вважають головним суб'єктом - видатну особистість. Г.Гегель, наприклад, всіх людей ділив на дві групи: відтворюючі індивіди - переслідують у своїй діяльності найближчі, приватні інтереси, сліпі сили світового духу; всесвітньо-історичні індивіди - піднімаються до перетворення історичної в особисту мету. Макс Вебер (німецький соціолог, філософ 1864-1920) стверджував, що в історії все вирішує харизмати-нна особистість (харизма - божественне приречення), яка відчуває розвиток суспільства. До цієї ж точки зору примикають концепції еліти, які стверджують, що суспільство рухають вибрані (еліта, аристократія).

Інші філософи і соціологи як основний суб'єкт вивчають соціальні групи. Марксизм, наприклад, рушійною силою історії вважає народ, зокрема, більші соціальні групи - класи. К.Маркс і Ф.Енгельс так формулюють закон зростання ролі народних мас в історії: разом з обгрунтованістю історичної дії буде, отже, рости і обсяг маси, справою якої воно є.1

Релігійно-ідеалістичні теорії єдиним творцем - суб'єктом історії вважають Бога - усе з волі божої.

Останнім часом у зв'язку з інтернаціоналізацією, глобалізацією громадського життя,розвитком засобів масової інформації і зв'язку все більше говорять про людство як єдиний і головний суб'єкт історії. Наша епоха поставила людей перед необхідністю об'єднуватися у вирішенні деяких суспільних проблем, які представляють життєво-важливі інтереси всього людства.

У філософському, соціологічному, історичному аналізі суспільних процесів найчастіше предметом вивчення стають соціальні групи, їхні інтереси і способи захисту цих інтересів. Традиційна схема аналізу суспільного явища передбачає відповідь на три головних питання: ü які соціальні групи (сили) беруть участь у даному процесі?

ü які їх інтереси? ü які об'єктивні і суб'єктивні умови реалізації цих інтересів?

Суспільство являє собою взаємозалежну систему безлічі соціальних груп. Сукупність соціальних груп і зв'язки між ними називають соціальною структурою суспільства.

Д.Писарєв пропонує оригінальне трактування соціальної структури суспільства.

Людське суспільство в первісній його формі можна представити у вигляді піраміди, розгородженої на кілька поверхів. У самому нижньому поверсі працюють люди, які добувають сирі матеріали, вони перебувають у безпосередньому зіткненні із землею і їх поверх становить підмурок всієї будови... У другому поверсі відбувається механічна і хімічна переробка добутих матеріалів. У третьому поверсі діють люди, які займаються перевозом і лаштують шляхи сполучення. У четвертому - мешкають всі різноманітні класи людей, які живуть продуктивною працею нижнього поверху.

Рівновага цієї суспільної піраміди буде тим стійкіша, чим ширші будуть нижні два поверхи...

Мешканці нижніх поверхів знають, що на антресолях жити дуже весело; тому у всій піраміді панує шалене бажання дертися догори...

Підмурок постійно стає вужче, а вершина ширше і важче. Вся ця історія неминуче повинна скінчиться тим, що піраміда звалиться і перетвориться в потворну купу сміття...

Як зробити так, щоб піраміда не перевернулася? Подумайте над цим питанням...

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу.

Проблема антропосоціогенезу.

Єдність природного, соціального і духовного в людині.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

"Суб'єкт" це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці.

Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності.

Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях.

Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б. Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Згідно з суб'єктивно-ідеалістичним розумінням суспільства суб'єктами духовної сфери є видатні особистості, еліта суспільства, його інтелігенція. Вони вигадують різноманітні природознавські, суспільствознавчі, політологічні і інші теорії і реалізують їх в суспільстві через своє видатне інтелектуальне, політичне, військове положення. Уся історія людства з точки зору суб'єктивно-історичного ідеалізму виступає історією діяльності видатних особистостей, що управляють життєдіяльністю народних мас. Історія людства з'являється сукупністю біографій великих людей: царів, міністрів, полководців і тому подібне. Правда, було ясно, що не лише видатні особистості визначають хід історії, оскільки цілі і плани цих видатних діячів не завжди досягали мети і терпіли крах. Виходячи з цього робилися спроби запропонувати інші, правильніші теорії суспільного устрою і розвитку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: