Тема: Лад. Еволюція ладоутворення.

Лад – специфічний музичний засіб, аналога якому не існує в інших видах мистецтва. Саме з ладом (а точніше, з умінням під час співу “утримувати лад”) пов'язане унікальне поняття “музикальність”, що характеризує здатність людини до музичного навчання і музичної діяльності. Отже, у музиці почуття ладу – основне для музиканта.

Лад – наслідок історичного процесу складання тонів у єдину систему на основі їх функціонального сполучення. У формуванні та розвитку ладових систем головну роль відіграла антиномія стійкість - нестійкість, що викристалізувалася в музичній практиці з природних психологічних відчуттів спокою й устремління, верховенства й підпорядкування. Кожнийіз тонів, що утворюють ладову систему, реалізує відповідну функцію цілком особливим, лише йому властивим способом, і ця внутрішньо функціональна градація якості – джерело образно-смислового багатства музичної мови.

Зміна ладофункціонального контексту неминуче зумовлює оновлення семантики мотиву. Лад не може бути механічною схемою з раз і назавжди визначеними функціональними ролями; він – результат живого, мінливого процесу інтонування, що підбивається у нашій свідомості (через абстрагування) як певна система звуковідношень у конкретному музичному тексті.

Тому головною у визначенні ладу є вказівка на факт системної висотної організації музичних звуків, утворюваної в результаті їхньої функціональної супідрядності (тяжіння). Наведемо приклади таких визначеннь:

“Лад – це система відношень опорних тонів наспіву” (Е. Алексеєв);

“Лад – це системність висотних зв'язків” (Ю. Холопов);

“Лад – це звуковисотна система супідрядності тонів, заснована на їх логічній (субординаційній) диференціації”. (Т. Бершадська);

“Лад - взаємозв'язок музичних звуків, які ми відчуваємо як одне ціле” (Л. Агажанов).

У багатьох визначеннях ладу, які можна об'єднати в іншу велику групу, існує також вказівка на наявність тоніки – центральної опори – обов'язкового ладового атрибута:

“Лад – логічно диференційована система взаємовідношень тонів, що визначається верховенством основного опорного тону і залежністю від нього всіх інших тонів” (Ю.Тюлін).

Тривалий час тоніка репрезентувала другий важливий принцип ладової кристалізації. Проте художня практика XX ст. переконливо довела, що друга група наведених визначень справедлива лише в межах локального часу і стилю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: