Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Загальна характеристика... правової держави 5 страница




Управлінськими методами є засоби і способи здійснення ви­конавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій дер­жави.


58


Глава 2


Основи теорії держави


59


 


           
 
   
 
   


Правоохоронними методами є засоби і способи правоохорон­ної діяльності відповідних державних органів.

Організаційними методами є засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності із забезпечення реалізації дер­жавних функцій.

До них відносять: програмування, прогнозування, дослі­дження, здійснення оперативного аналізу тощо.

Отже, функції держави та методи їх здійснення характери­зують сутність, соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних демократичних і правових державах вони уособлюють загальнолюдські та гуманістичні форми.

§ 4. Поняття форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форми держави. Розрізняють форму правління, форму держав­ного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної вла­ди, порядок її утворення та діяльності, компетенція і взаємозв'я­зок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що нале­жить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.). Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосеред­жена в руках одноособового глави держави (монарха). Ознаками абсолютної монархії є: а) вся влада (законодавча, виконавча і су­дова) належить монарху; б) в державі, як правило, відсутні орга­ни політичної влади, які б формально були незалежні від влади монарха; в) представницькі органи, якщо вони існують, мають консультативний характер; г) залежно від виду абсолютної мо­нархії можуть бути різні режими; ґ) для абсолютної монархії при­таманний лозунг «Держава — це Я» (тобто монарх).

Серед різновидів абсолютної монархії можна виділити: дес­потію, тиранію, освічений абсолютизм тощо. В сучасний період розвитку держав абсолютна монархія існує в Катарі, Омані, Са­удівській Аравії. Світова теорія держави знає такі основні фор-


ми абсолютизму: а) класичний - характерний для Франції у Європі та Японії у Азії; б) князівський - мав місце у Німеччині періоду феодальної роздробленості; в) військово-кріпосницький -характерний для Прусії та Росії; г) освічений (Австрія, Іспанія, Росія тощо).

За обмеженої монархії законодавча влада належить парла­менту, виконавча — монарху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються, або обмежується ін­шим шляхом. Існують різні види обмеженої монархії: а) кон­ституційна; б) виборна; в) теократична; г) традиціоналістська тощо. Конституційна монархія - це форма правління, при якій в державі, поряд з існуванням монарха, законодавчо закріплено існування і значні повноваження представницького органу. Для конституційної монархії характерні такі ознаки: а) монарх є гла­вою держави і має переважно представницькі повноваження; б) представницьким органом є парламент, який обирається на загальних зборах і його існування закріплене законодавчо; в) в ■овституції закріплюються повноваження монарха; г) уряд фор­мується або лише парламентом, або парламентом і монархом. Вирізняють два різновиди конституційної монархії: парламен­тарну; дуалістичну. В парламентарній монархії монарх є лише

■ . м держави, він царствує, але не править. Реально краї­ною керує парламент, який утворює уряд. Управління в країні здійснює уряд, який підконтрольний і підзвітний парламенту. Будь-які дії монарха потребують схвалення урядом. Такі пар-іштії ні монархії існують у Бельгії, Великобританії, Данії, Ііитг Норвегії. Швеції тощо. В дуалістичній монархії парла­мент і монарх наділені реальною владою. Переважно, повнова­ження монарха обмежені у сфері законодавчої влади і достат­ньо широкі у сфері виконавчої влади. У монарха є право дост­роково припиняти повноваження парламенту, видавати укази, що мають силу закону, відхиляти закони, прийняті парламен­том. Монарх призначає членів уряду і в будь-який час може зня­ти з посади міністрів. Такий вид монархії на сьогодні існує у Йорданії, Марокко тощо.

Одним із різновидів обмеженої монархії є виборна монар­хія. В державах, де існує виборна монархія, глава держави одер­жує реальну владу не шляхом наслідування престолу, а шля-


60


Глава 2


Основи теорії держави


61


 


хом його виборів із певного, обмеженого кола осіб. Ми спостері­гаємо певні випадки виборних монархів за різних причин. На­приклад, у Росії (в XVII ст.), коли перервалася династія Рюри-ковичів, на царювання було обрано в 1613 р. Михайла Федоро­вича Романова. В сучасний період розвитку монархії, прикладом виборної монархії можна назвати Об'єднані Арабські Емірати (ОАР), де з монархів-князів терміном на два роки обирають «старшого монарха», який, по суті, і є монархом ОАР.

Самостійним різновидом обмеженої монархії є теократична монархія. Це така монархічна держава, в якій глава держави (мо­нарх) є одночасно і главою церкви. Політична влада в таких краї­нах належить духовенству. Прикладами теократичної монархії є Ватикан, Королівство Тонга тощо. Ватикан як церковна дер­жава існує з VIII ст.

Різновидом обмеженої монархії є традиціоналістська монар­хія. В державі з таким видом монархії повноваження монарха, інших органів держави, визначаються звичаями і традиціями. Такі держави існують нині на Африканському континенті.

Республіка — це така форма правління, де верховна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії держави і права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані су­дом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, пе­редбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках.

а) президент обирається парламентом і йому підзвітний;

б) президент має право достроково припиняти повноважен­
ня парламенту;

в) уряд формується з представників партій, що мають
більшість у парламенті;

г) уряд підзвітний парламенту;


ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за со­бою його відставку.

Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Італія, ФРН тощо.

У президентській республіці: ..■■..;

а) президент обирається всенародно або за особливою про­
цедурою;

б) президент є главою держави і главою виконавчу владу;

в) президент формує уряд одноособово чи при певному пар­
ламентському контролі і ним керує;

г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед пре­
зидентом;

ґ) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

д) президент має право вето на закони парламенту (може не
підписати закон і повернути його до парламенту).

У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Змішані республіки мо­жуть бути двох видів: президентсько-парламентські і парламен­тсько-президентські. Ознаками змішаної республіки є:

а) президент і парламент обираються громадянами країни;

б) президент і парламент ділять свої повноваження з конт­
ролю та відповідальності щодо уряду;

в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає
уряд, парламент, або парламент дає лише згоду на призначення
членів уряду чи його глави (прем'єр-міністра);

г) уряд очолює прем'єр-міністр, а президент здійснює лише
загальне керівництво урядом;

г) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і
підконтрольний парламентові;

д) за певних обставин, передбачених законом, президент має
право достроково припинити повноваження парламенту, а пар­
ламент - застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі
види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Ук­
раїні, Франції тощо.

Форма державного устрою — це територіальна організація держави. Взаємодія між її частинами та кожної частини з дер­жавою в цілому має складний характер.


62


Глава 2


Основи теорії держави


63


 


Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район тощо).

Теорія держави і права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користують­ся певною самостійністю. Для унітарної держави характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законо­давства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загаль­нодержавної символіки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твер­дженням деяких авторів, ще й імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що має в своєму складі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законо­давство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добро­вільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США тощо).

Конфедерація — це добровільне об'єднання самостійних дер­жав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завоюван­ня одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існува­ла така форма державного устрою, як унія. Це об'єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

Державно-правовий режим — це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних за­сад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.


Основними ознаками демократичного режиму є:

а) проведення виборів державних органів у центрі та на
місцях і органів місцевого самоврядування;

б) плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та
духовній сферах життєдіяльності людей;

в) рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав,
виконання їхніх обов'язків;

г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання
перед методами примусу тощо.

Демократичні режими класифікуються на демократично-дюерадьний, демократично-радикальний, демократично-кон­сервативний тощо.

чократично-ліберальний режим характеризується лібера­лізацією усіх сфер життя суспільства. Права людини і сама лю­дина в такій державі визнаються найвищою соціальною цінніс­тю. Головним обов'язком держави, її органів і посадових осіб та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є забезпе­чення реалізації прав і свобод людини та громадянина.

При демократично-радикальному режимі основна увага спря­мована на радикальні перетворення в країні, на здійснення ре­форм, пошук радикальних форм і методів реорганізації суспіль­ства і держави.

Демократично-консервативний режим характеризується пев­ним «застоєм», відданням переваг традиціям, небажанням здійснювати будь-які перетворення, пошуком таких засобів, спо­собів і прийомів розвитку суспільства і держави, що забезпечу­ють сталість і незмінюваність існуючого суспільного і держав­ного ладу та звичних порядків.

Отже, демократичний правовий режим — це здійснення дер­жавної влади на засадах чинного права з використанням демок­ратичних форм народного представництва, виконавчо-розпоряд­чої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авто­ритарні.

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолют-


64


Глава 2


Основи теорії держави


65


 


но регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контро­люється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямо­го насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втру­чання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в ру­ках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі орга­ни чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, дик­татуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком дер­жави з особою і громадянським суспільством.

§ 5. Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворен­ня на цій території з'явилися в степах Північного Причорномо­р'я. За типом це були держави з рабовласницьким способом ви­робництва. Найдавнішим народом на території нинішньої Украї­ни, що створили потужню державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори Північного Причорномор'я, а та­кож Приазов'я і Криму. Главою держави у них був цар. На почат­ку VII ст. кіммерійців винищили скіфи. Скіфська держава була рабовласницькою. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим правом, а також рішеннями народних зборів та постановами царів.


Правові норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії. Раби не вважалися суб'єктами пра­ва, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Південними сусідами скіфів і сарматів були переселенці з Стародавньої Греції. Перші поселення грецьких колоністів з'я­вилися у VII ст. до н. є. Пізніше тут сформувалися три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор іерійський з головним центром у Пантікапеї (Керч) і Херсо­нес біля сучасного міста Севастополя. Спочатку міста-держави були незалежними утвореннями, а в період із І ст. до н. є. по III ст н. є. були підкорені Римом. Ольвія і Херсонес були демократич­ними республіками, а Пантікапей, до утворення Боспорського царства, був аристократичною республікою. Боспорське царство за формою правління було монархією. Право мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів.

Отже, до виникнення ранньофеодальної державності у східних слов'ян на частині території нинішньої України виник­ли і розвивалися рабовласницькі держави як з республікансь­кою, так і з монархічною формами правління.

Ще в «Повісті временних літ», що була написана ченцем Киє­во-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розгляда­лася договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX ст. Протягом двох століть вона розпалася на 15 окремих земель, де виникли. Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське, Ростово-Суздальське та інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об'єднанні українського та білоруського народів відіграла Лит­ва. Українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського до другої половини XVI ст., а потім опинилися в межах різних держав. До Польщі відійшли Галичина, Волинь, Хавмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя. Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Моск­ви відійшли землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина була спершу у складі Молдовського князівства, а з 1564 р. — під Туреччиною. Закарпаття попервах відійшло до Угор­щини, а 1526 р. - до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти



Глава 2


Основи теорії держави



 


могутньої Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей період розвитку України харак­теризується як козацька доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до 1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною Російської імперії, а західні землі відійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах виборності. У губерніях і повітах з'їзди земства стали вищими розпорядчими органами. У Києві було проведено гу­бернський земський з'їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917р. було створено Українську Централь­ну Раду, головою якої став М. Грушевський. 20 листопада 1917р. III Універсалом було проголошено Українську Народну Респуб­ліку. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради президен­том УНР обрали М. Грушевського, але того же дня у Києві з'їзд українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла Ско­ропадського, що в історії розглядається як державний перево­рот, санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський уряд проіснував з ЗО квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення Скоропадського владу перебрала Директорія, яку очолив спер­шу В. Вінниченко, а згодом С Петлюра. У січні 1919р. у Харкові було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях українського народу до незалежності1.

§ 6. Співвідношення і взаємодія держави та особи

За нинішньої розбудови України особа стає рівноправним суб'єктом суспільних відносин з державою, її органами та поса­довими особами. В теорії держави і права як науці і навчальній

1 Див. докладніше: Історія держави і права України: Підручник / Кер. авт. кол. А.С. Чайковський. - К., 2003. - 510 с.


дисципліні вивчається окрема людина, індивід, особистість, громадянин.При цьому розглядаються різноманітні відносини людини і держави. Індивід — це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює людське суспільство. Людина — це розумна істота, яка має волю, дар мис­лення, здатна виробляти знаряддя праці та може свідомо корис­туватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні та соціальні якості.

Біологічне в людині, яка є частиною матеріального світу, ха­рактеризується наявністю тіла, органів чуття, природної фізич-н [ сили та інших біологічних якостей. Соціальне в ній характе­ризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу. Без огічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте тільки біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту та соціальних якостей.

Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є п громадянство як постійний політико-правовий зв'язок, що відображається в їхніх взаємних правах і обов'язках. Підстави і порядок набуття чи втрати громадянства України передба­чені Законом України «Про громадянство України» від 18 січ­ня 2001р.

Іноземні громадяни й особи без громадянства, які перебува­ють на території України, користуються правами і виконують обов'язки, передбачені законом України, який не повинен супе­речити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України.

Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий ста­тус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне ста-■овнще людини у громадянському суспільстві. Відомі різні ви-: .-вчення правового статусу особи. У найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридично закріплене ста-■ошще в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (ро­довий) та індивідуальний правовий статус.

Загальний правовий статус має такі структурні елементи: відповідні правові норми; правосуб'єктність; загальні для всіх


68


Глава 2


Основи теорії держави


69


 


суб'єктивні права, свободи та обов'язки; законні інтереси; гро­мадянство; юридичну відповідальність; правові принципи; правовідносини (загального) статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єк­тивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Кон­ституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і сво­бод. До них відносять громадянські та політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті пра-ва-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обо­в'язки особи.

Отже, держава та особа тісно взаємопозв'язані. Держава ви­знає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найви­щою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави забез­печення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність. За допомогою права (передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий ста­тус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості в користуванні суб'єктивними правами і виконанні обов'язків.

§ 7. Форми взаємодії держави та об'єднань громадян

За чинним в Україні законодавством1 її громадяни мають право на свободу об'єднання. Вони можуть об'єднуватися для здійснення чи захисту своїх прав і свобод, задоволення еко­номічних, політичних, соціальних, культурних та інших інте­ресів, їхні права не можуть ніким і нічим обмежуватися, крім випадків, передбачених законами.

Об'єднання громадян визначається в законі як добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для

1 Конституція України // ВВР. - 1996. - № ЗО. - С. 141; Про об'єднан­ня громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // ВВР - 1992. - № 34. -Ст. 504; Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 року // ВВР. - 2001. - № 23. - Ст. 118.


спільної реалізації громадянами їхніх прав і свобод. Всі об'єднан­ня громадян можна поділити на політичні партії та громадські організації. Політична партія — це об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною своєю метою взяття участі у ви­робленні критеріїв та напрямів державної і суспільної політи­ки, участь у формуванні органів влади і місцевого самовряду­вання та втілення моделі виробленої ними політики у суспільне і державне життя. Прикладом політичних партій є: Аграрна на­родна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана); Народно-демократична партія України, Партія Ре­гіонів, Партія Зелених України, Комуністична партія України тощо.

Громадські організації — це об'єднання громадян для задо­волення та захисту своїх економічних, соціальних, фізичних, особистих, культурних та інших прав і свобод, а також вікових, професійних, творчих та інших спільних законних інтересів. Серед громадських організацій можна назвати: профспілки; творчі спілки; Спілку жінок України; Спілку письменників Ук­раїни; Спілку журналістів України; Спілку юристів України; релігійні організації тощо.

Звідси видно, що такі об'єднання можуть утворюватися для задоволення громадянських, політичних, економічних, соціаль­них, екологічних і культурних прав людини.

Держава у взаємовідносинах з об'єднаннями громадян вико­ристовує таку діяльність:

а) правотворчу, тобто приймає відповідні закони, де передба­
чає порядок організації та функціонування того чи того об'єднання;

б) контролюючу та наглядову за об'єднаннями громадян;

в) правозастосовну, яка полягає в застосуванні компетентни­
ми органами чинних правових норм через винесення індиві­
дуальних правозастосовних актів, обов'язкових до виконання;

г) притягнення до юридичної відповідальності за порушен­
ня чинного законодавства.

Об'єднання громадян в Україні, здійснюючи свої статутні зав­дання й функції, тісно взаємодіють із державою. Правові норми такої взаємодії визначені чинним в Україні законодавством. За порушення його об'єднання громадян притягаються до юридич­ної відповідальності аж до примусового їх розпуску.


70


Глава 2


Основи теорії держави


71


 


§ 8. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави

Із виникненням держави виникають і розвиваються різнома­нітні теорії про державу1. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської суспільної свідомості, що відобра­жає різноманітні теорії про державу. Протягом довгого істо­ричного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покра­щення наявного становища, про підвищення місця й ролі люди­ни в державі та суспільстві.

На сьогодні у теорії держави і права існують різні класифіка­ції концепцій про державу. Розглядають концепції, що поясню­ють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати ці аспекти в концепціях соціологічного, юри­дичного спрямування, в теоріях анархізму, етатизму тощо.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных