Основи теорії права 2 страница

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні пра­ва та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юри­дичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

120

Глава 4

Основи теорії права

121

Правові норми можна пізнавати залежно від певних кри­теріїв. Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-пра­вовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім на­селенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміні­стративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові нор­ми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'я­зальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції -імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулю­ванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх грома­дян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу вають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадян ство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні
суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна
відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що
утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі
права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи
рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину
галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірнос­тями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють пев-

ний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів пра­ва: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, роз­гляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузя­ми права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання та­кож називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститу­тів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь трава, ознаками якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­
тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних
■пносин;

122

Глава 4

Основи теорії права

123

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет
і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.
Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм

(приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань тако­го регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне, адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають основні та комплексні.

Основні галузі права — це структурні утворення у масиві пра­ва. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні), процесу­альні, спеціальні тощо.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язко­ву частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосу­вання матеріального права (цивільний, кримінальний, адмініс­тративний та інші процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудо­ве, аграрне, екологічне, земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основ­ними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове, банківське, морське, заліз­ничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право)¹.

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

¹ Галузі права в основному збігаються із галузями законодавства. Див докладніше: Юридична енциклопедія. - 1998. - Т. 1. - С. 548-549

§ 5. Загальна характеристика

основних галузей права України

Державне (конституційне) право — це провідна галузь пра­ва й законодавства, що включає систему правових норм, інсти­тутів і нормативно-правових актів, які закріплюють і регулю­ють відносини народовладдя, основи конституційного ладу Ук­раїни, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів та організації місцевого са­моврядування в Україні.

Адміністративне право — це система адміністративно-пра­вових норм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто підзаконної виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави, що спря­мована на практиче виконання законів у процесі повсякденно­го й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право — це система правових норм, які регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збирання та викорис­тання державних коштів і коштів місцевого самоврядування.

Трудове право — це система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право — це система правових норм, які ре-іють правовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспіль­них відносин, які виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби в житлі.

Екологічне право — це система правових норм, які регулюють льні відносини між людьми у сфері використання та охо-рони навколишнього природного середовища.

Підприємницьке право — це система правових норм, які регу­люють суспільні відносини у сфері підприємництва, тобто

124

Глава 4

Основи теорії права

125

самостійної, ініціативної, систематичної діяльності на власний
ризик з виробництва продукції, виконання робіт, надання по­
слуг і торгівлі з метою одержання прибутку. і

Кримінальне право — це система кримінальних норм, уста­новлених законодавчим органом, що визначають основи та прин-ципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра пока­рання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.

Земельне право — це система правових норм, які регулюють правовідносини у сфері володіння, розпорядження й користу­вання землею, визначають землі сільськогосподарського при­значення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'яз­ку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового й водного фондів, землі запасу.

Отже, галузі українського права слід розглядати за різними підставами класифікації. Залежно від місця й ролі у правовій системі суспільства розглядають такі основні галузі, як традиційні, спеціальні та процесуальні.

Юридичний процес — це система взаємопов'язаних право­вих форм діяльності уповноважених державних органів, по­садових осіб, а також визначення інших суб'єктів, що вира­жається у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (доку­менти чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальни­ми нормами.

Конституційне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм, конституційне провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право — це система адмініс­тративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалі­зації норм адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і поперед­нього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право — це система цивільно-проце­суальних норм, які регулюють порядок судового розгляду і ви­несення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, жит­лових, земельних і деяких інших справах, та організація вико­нання ухвалених рішень.

Господарське процесуальне право - це система арбітражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.

§ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму пра­ва, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити виражений юридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве пра­вило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається фор­мальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір — це формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в

126

Глава 4

Основи теорії права

127

письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються зако­нодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і наро­
ду в процесі законодавчого референдуму, не може приймати за­
кони, змінювати чи скасовувати їх;

б) Конституційний Суд України може визнати закон Украї­
ни чи його окреме положення неконституційним;

в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися
відповідно до законів;

г) у разі колізій між нормами закону та підзаконного норма­
тивно-правового акта діють норми закону;

ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвер­дити прийняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормо-творчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норма­тивних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

- нормативні акти Президента України;

- акти Конституційного Суду України, Верховного Суду Ук­
раїни, вищих судів України, Генерального прокурора України,
Верховного суду Автономної республіки Крим;

- акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради
міністрів Автономної Республіки Крим;

- акти міністерств, державних комітетів, інших органів цен­
тральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

- нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах
Києві та Севастополі, районах у цих містах;

- нормативні акти органів регіонального та місцевого само­
врядування;

- нормативні акти відділів та управлінь відповідних цент­
ральних органів на місцях;

- нормативні акти керівників державних підприємств, уста­
нов, організацій на місцях;

- інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативно­му чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припус­кається, що новий нормативний акт існував на момент виник­нення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма пра­ва зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така нор­ма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністра­тивно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дип­ломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юри­дичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

128

Глава 4

Основи теорії права

129

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упо­рядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нор­мативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і поса­довими особами та недержавними організаціями і їх службов­цями. У систематизації розрізняють інкорпорацію та коди­фікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкор­порації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх зміс­товній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, ска­сування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — це такий кодифікаційний акт, який забезпечує де­тальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс, Господарсь­кий кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні пра­вопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких виз­начається статус певного виду державних організацій і органів До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

§ 7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворення», «правотворчість» і «нормо-творчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою покра­щення соціального регулювання та охорони суспільних відносин'

Соціальне регулювання — це процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покла­дання обов'язків, установлення заборон, застосування заохочен­ня та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної влади

Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне. Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації об'єднання людей, що спільно реалізують певні про­грами, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприк-д, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів,

' У соціології права існує поняття ефективності законодавства, тобто::вень реалізації його регулюючої функції (див докладніше Соціологія Навч. посіб. / За ред О. Джужи. К., 2004 С 227 231

130

Глава 4

Основи теорії права

131

приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяль­ність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності право­вого врегулювання суспільних відносин і правотворча діяль­ність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати за­гальнообов'язковими правилами поведінки, вміщеними в пев­ному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадо­вих осіб, громадських організацій, уповноважених на те держа­вою, а також усього народу країни, що спрямовується на утво­рення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах -основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується право­творчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання націо­нального та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — це сукупність засобів і способів вия­ву суспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування (коригування, узгодження) з до­помогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотвор­чості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридич­ним процесом, що має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правово­го акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосе­реднє готування названого проекту; обговорення тексту проек­ту; узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і служ­бовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії: внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обгово­рення проекту, можливість кількох читань; прийняття норма­тивно-правового акта і процедура його підписання; можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через опублікування чи доведення до виконавців у інший спосіб.

Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотвор-чість. Від законотворчої діяльності слід відрізняти нормотвор-чу діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб'єкт; незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила норма­тивних актів; різний рівень регульованих відносин; порядок вве­дення в дію і припинення дії актів тощо.

Отже, процес утворення права будується за певними принци­пами, має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види Безпосередня правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційними суб'єктами.

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання забо­рон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання ~ це форма реалізації зобов'язальних юридичних воры, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійсню­ється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, ргалізація законодавства про державні податки).

132

Глава 4

Основи теорії права

133

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспорт­них засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадян­ства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще назива­ють формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реаліза­ції. Це державно-владна й організаційна діяльність компетент­них органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органа­
ми, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених за­
коном процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ух­
валюється на підставі односторонього волевиявлення компетен­
тного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі
необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні
умови для повнішої реалізації правових норм;

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: