Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ЛЕКЦІЯ 2. УНІВЕРСАЛЬНІ Й ЕТНОСПЕЦИФІЧНІ АСПЕКТИ МОВНОГО СПІЛКУВАННЯ. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА СПЕЦИФІКА МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ (ЕТНОПСИХОЛІНГВІСТИКА). БАР’ЄРИ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ




 

ПЛАН

 

1. Фактори, що зумовлюють специфіку національно-культурного спілкування.

2. Метод встановлення лакун як один зі способів виявлення специфіки локальних культур.

3. Фонові знання й мовна компетенція.

 

1. Фактори, що зумовлюють специфіку національно-культурного спілкування

Національно-культурна специфіка мовного спілкування складається із системи чинників, що зумовлюють різницю в організації, функціях і засобі опосередкування процесів спілкування, характерних для даної культурно-історичної спільноти (мовного колективу). Ці чинники „прикладаються” до процесів спілкування на різних рівнях їх організації і мають різну природу, але в процесах спілкування „переплетені” з іншими чинниками, які зумовлюють і формують ці процеси, насамперед із чинниками власне мовними, психолінгвістичними і загальнопсихологічними.

I. Чинники, пов’язані з культурною традицією, співвіднесені

– з дозволеними й забороненими в даній спільноті типами й різновидами спілкування;

– створюють стереотипні ситуації спілкування, відтворювані акти спілкування, що входять у фонд національної культури даного етносу. При цьому даний стереотип може бути функціонально виправданим (наприклад, мати магічний сенс), а може бути чисто традиційним;

– чинники традиції виявляються в етикетних характеристиках універсальних актів спілкування;

– особливу проблему складають рольові й соціально-символічні особливості спілкування, тобто чинники, що кореняться в специфічній для даної спільноти системі соціальних ролей;

– культурна традиція відображається у номенклатурі й функціях мовних і текстових стереотипів, використовуваних у спілкуванні, текстах.

II. Чинники, пов’язані із соціальною ситуацією й соціальними функціями спілкування, співвіднесені, перш за все, із функціональними „підмовами” й функціонально-стилістичними особливостями й етикетними формами.

III. Чинники, пов’язані з етнопсихологією у вузькому смислі, тобто з особливостями протікання й опосередкування психічних процесів і різних видів діяльності, співвіднесені переважно з психолінгвістичною організацією мовної діяльності та інших видів діяльності, опосередкованих мовою (перцептивна, мнемонічна й ін. діяльність). Крім того, дані чинники відображаються в номенклатурі, функціях і особливостях протікання пара- лінгвістичних явищ.

IV. Чинники, пов’язані з наявністю в тезаурусі (словник мови з повною смисловою інформацією) даної спільноти тих чи інших специфічних реакцій, понять, тобто зі специфікою денотацій, що відображаються в основному в системі традиційних образів, порівнянь, символічному вживанні певних денотатів (денотат тут розуміють як позначуваний предмет), у системі кінесичних засобів.

V. Чинники, визначені специфікою мови даної спільноти, що відображаються в системі стереотипів, образів, порівнянь, структурі текстів і т. ін.

З цього видно, що в межах етнопсихолінгвістики можна виділити ряд окремих напрямів досліджень, співвіднесених із різними групами чинників, що детермінують комунікацію. Дані етнолінгвістики мають практичне прикладне значення для здійснення культурних контактів між різними країнами, для навчання іноземних мов, у тому числі рідної як іноземної, для адекватного перекладу з однієї мови іншою, для створення рекламних, агітаційних текстів, різного роду візуальної інформації й ін.

Наведемо деякі приклади. У різних народів комунікативні акти стандартні за складом комунікантів: чоловік–жінка, батько–син, брат–сестра, гість–хазяїн, регульовані нетотожними соціальними правилами. У абхазів, наприклад, на поведінку гостя накладене обмеження, якого немає у росіян. Гість не може говорити дівчині з цього дому про своє кохання. Різноманітні варіанти, які спостерігаються в різних народів, у вербальних і невербальних вітаннях/прощаннях. Ескімоси річки Копер вітають чужоземців ударом кулака по голові, мешканці північно-західних районів Амазонки хлопають один одного по спині. Полінезійці обнімають та потирають один одному спину; південноамериканські іспанці (чоловіки) вітають один одного стереотипним обійманням: голова над правим плечем партнера, три хлопка по спині, голова над лівим плечем партнера, ще три хлопка. Двоє курдів при зустрічі хватають один одного за правицю, піднімають руки, не розмикаючи їх, і поперемінно цілують один одному руки. Андаманці сідають один одному на коліна, обіймаються за шию й плачуть, причому чоловік сідає на коліна жінці. Прощальний ритуал полягає в тому, що руку партнера підносять до рота й тихо видихають на неї. Стереотипною формою розмови в Японії є така, в якій, коли співрозмовник каже про себе, переважають самопринижені форми: „жалюгідний тип, дуркувата дружина, хлів-розвалюха” (про своє житло), але про співрозмовника – „Ваші королівські покої, Ваша дружина сліпучої вроди й рідких чеснот” і т ін.

 

2. Метод встановлення лакун як один зі способів виявлення специфіки локальних культур

Особливий інтерес для майбутніх перекладачів являє той аспект етнопсихолінгвістики, котрий вивчає теорію лакун (лакуна – пропуск, незаповнена позиція), яка дозволяє виявляти різницю й збіги, що існують у вербальному й невербальному досвіді тих чи інших лінгвокультурних спільнот. Лакуни є наслідком неповноти чи надміру в досвіді лінгвокультурної спільноти, внаслідок чого не завжди можна доповнити досвід однієї лінгвокультурної спільноти досвідом іншої. Лакуни – це явище, що належить конотації, яки розуміють як набір традиційно дозволених для даної локальної культури засобів інтерпретації фактів, явищ та процесів вербальної поведінки.

Переклад, який не враховує специфічних для кожної культури засобів інтерпретації, не тільки не дає уявлення про образну логіку того чи іншого тексту, але й викривляє її.

Художня література може розглядатися як сукупність збігів та розходжень (лакун), що потребують інтерпретації, й таких, що є засобами існування смислів (реалізованих через уявлення), які традиційно функціонують у тій чи іншій локальній культурі.

Елімінування лакун у тексті (тобто їх усунення, виключення), адресоване іншокультурному реципієнту, здійснюється двома основними шляхами: заповненням та компенсацією.

Заповнення лакун є процесом розкриття змісту деякого поняття чи слова, що належить незнайомій реципієнтові культурі.

Сутність компенсації полягає в наступному: для зняття національно-специфічних бар’єрів у ситуації контакту, тобто для полегшення розуміння того чи іншого фрагменту чужої культури, в текст уводиться специфічний елемент культури реципієнта. Справді, певною мірою втрачається національно-культурна специфіка вихідної культури.

Одним з видів компенсації лакун у тексті є вказівка на реалію, знайому читачеві й тим самим таку, що допомагає зрозуміти чужу реалію чи ситуацію: „У него густая раскидистая крона, продолговатые листья, как у нашей черемухи, только в несколько раз крупнее” (Пиляцкин). Варіантом такого виду компенсації є звернення не до елементів своєї (для автора та читача), а широко відомого носіям тих чи інших культур факту, реалії, ситуації якоїсь культури: „П’єса Коуберна отримала Пуліцерівську премію 1978 року, виконавці – премію „Тоні”, що в американському театрі так само почесно, як „Оскар” у кіно”. „Опорним” компенсаційним елементом може служити літературна цитата, посилання на добре відомий реципієнтові твір вітчизняної літератури, що допомагає точніше зрозуміти характер феномену чужої культури й викликати потрібне ставлення до нього: „актори вступають у різкий конфлікт зі своїм антрепренером... директором акціонерного товариства. „Яка красива вистава” (так і хочеться перекласти цю назву словами Маяковського „делайте мне красиво!” (Силюнас).

Сама форма назви акціонерного товариства має для носія нашої культури незвичний, чудний вигляд. Посилання на відомий фрагмент з п’єси Маяковського „Баня” („искусство должно отображать жизнь, красивую жизнь, красивых людей... – Да, да! Сделайте нам красиво!”) – розкриває смисл конфлікта в цьому колумбійському спектаклі, спрямованому проти тих, хто не хоче, щоб мистецтво говорило про серйозні речі.

Інший вид компенсації лакун зустрічається в перекладних текстах. Здійснюється така компенсація перекладною мовою й, звичайно, не усвідомлюється реципієнтом. Назва американської п’єси „The Gin Game” („Гра в джин”) була перекладена російською як „Игра в карты”. Лакуна була компенсована (у нас така гра нерозповсюджена) шляхом заміни конкретної назви гри загальним поняттям „карточна гра”.

Компенсація має місце і там, де зберегти лакуну не можна, тому що необхідно зробити текст максимально зрозумілим, а заповнити її за тих чи інших причин неможливо. Невипадково, коли перед перекладачем постає мета максимально наблизити текст до читача, наприклад, добитися впливу на реципієнта перекладу, аналогічного тому, який здійснював оригінал на читача іноземної мови, перекладач замінює (іноді цілком) оригінальний контекст на контекст культури перекладної мови. Так, при перекладі рекламних текстів, аби викликати в реципієнта бажання придбати товар, необхідно користатися рекламними символами, які ефективно впливають саме на лінгвокультурну спільноту – адресата. Наприклад, у північних країнах із суворим кліматом апельсиновий сік можна рекламувати як „концентровану міць південного сонця”. Вживання такого самого тексту в південних країнах викличе протилежний ефект. Тут інша символіка: в Італії, наприклад, говориться про користь вітамінів, що містяться в ньому.

Аналогічні проблеми виникали при перекладі Біблії. Для того, щоб біблейські оповідання могли обґрунтовувати й укріпляти віру, в перекладі для індійців південної Мексики оповідання про подорож за море був використаний образ болота: незмінений текст не викликав би потрібного ефекту, бо індійці, які мешкали в пустелі, не мали жодного уявлення про море.

При виставі іншокультурних п’єс компенсація лакун здійснюється по-різному: 1) поєднання в одному сценічному творі двох: іншокультурної пєєси й включеної в неї п’єси з місцевим сюжетом (наприклад, про акторів, які грають дану п’єсу); 2) деякі автори створюють одразу ж два варіанти однієї п’єси: наприклад, киргизький письменник Байджиєв створив два варіанти своєї п’єси „Дуель” для киргизів і російських глядачів; 3) у ряді випадків заміни мінімальні: так, у Грузії при постановці п’єси А.Гельмана „Протокол одного засідання” російські імена було замінено на грузинські; в ряді випадків процес компенсації розширюється не тільки на вербальний текст п’єси, але й на інші субтексти вистави (ігровий текст, стенографічний, музичний).

Ще одним видом культурологічної компенсації можна вважати запозичення „іншокультурного” сюжету й „перенесення” його на інше національне тло. Так, кіносценарій „Не для денег родившийся” Маяковського був своєрідним переносом на російське тло сюжету роману „Мартин Іден” Д.Лондона, а сюжет стрічки „Барышня и хулиган” – з оповідання д’Амигаса „Вчителька робітників”

 

3. Фонові знання й мовна компетенція

Фонові знання (background knowledge) – результат присвоєння індивідом як матеріальних, так і духовних цінностей. Комунікативну лінгвістику фонові знання цікавлять з точки зору того, як у тій чи іншій лінгвокультурній спільноті фонові знання як невербальний компонент мовного спілкування вплітаються в текст мовленнєвого витвору, що в мові комунікації імплікується, що експлікується.

Відомі лінгвісти й методисти Є.М.Верещагін і В.Г.Костомаров створили континічну (раціоналістичну) теорію мови, згідно з якою стройові одиниці мови (лексика, фразеологія й мовна афористика) наділяються кумулятивною функцією. Оскільки слово є „сховищем знання”, оскільки на лексему „навішуються ідеї”, відомості, думки, то слово, поряд з фразеологічними одиницями, може стати також джерелом інформації; потрібно тільки розробити прийоми витягнення, презентації й закріплення лінгвокраїнознавчих відомостей. Дозволимо собі кілька цитат з книги „Мова й культура” вищезгаданих авторів.

Усі мовні одиниці володіють формою й змістом. Означальне слово – лексичне поняття, тобто набір ознак, за допомогою яких люди узнають, чи можна назвати даний предмет даним словом. Ознаки, за якими предмет включається в об’єм лексичного поняття, називаються семантичними долями. Так, семантичними долями поняття ’книга’ є: 1) твір, 2) друк, 3) у вигляді паперових аркушів, 4) із друкованим текстом, 5) у переплеті. Лексичне поняття може бути міжмовним – воно присутнє в 2-3 і далі спільнотах і без втрат інформації адекватно передається в 2-3 мовах (книга, book, boch). Слова, лексичні поняття яких є міжмовними, називаються еквівалентними: вони легко перекладаються, й при їх засвоєнні цілком припустимий семантичний перенос. Навпаки, слова, план змісту яких неможливо зіставити з якимись іншомовними лексичними поняттями, називаються без еквівалентними. Вони у суворому смислі неперекладні.

Верещагін і Костомаров вважають, що сукупність семантичних долів, що створюють лексичне поняття, – це деяке знання; навколо кожного слова, особливо центрального, ключового, складається цілий ореол можливих відомостей. Наприклад, слово ’книга’ сполучається не тільки з вищезгаданими п’ятьма долями. Ми згадуємо прислів’я й приказки (книга – джерело знань), а ланцюжок асоціацій нагадає нам про те, що ми знаємо: як видається книга, який вона має вигляд, де її можна купити, як вона зберігається, для чого використовується, ким пишеться, хто видав першу книгу. Всі ці відомості випливають із свідомості людини не одразу ж, а поступово, завдяки процесу асоціацій, що виникають з часом, як спонтанних, так і свідомо спрямованих. Усю сукупність непоняттєвих семантичних долів Костомаров і Верещагін називають лексичним фоном (терміном, похідним з „фонових знань” – тобто знань, потенційно присутніх у свідомості людини і тієї спільноти людей, до якої даний індивід належить).

Поняттєво слова можуть бути еквівалентні, фонові ж знання можуть відрізнятися. Аптека в українській мові – це місце де можна купити ліки, а на Заході там можна ще й почитати газету. Національно-культурну семантику можуть мати такі без еквівалентні слова як 1) советизми: дім відпочинку, передовик, ударник, колгосп, заводська поліклініка, декретна відпустка тощо; 2) найменування предметів та явищ традиційного побуту: щи, рассольник, сарафан, балалайка, оглобли, сноп, валенки, гордки; 3) історизми: фунт, кафтан, лапти, уезд, губернія, урядник, барщина, вече, фельдфебель, купець; 4) слова з фольклору: чудо-юдо, баба-яга, жар-птица, сивка-бурка; 5) слова іноземного походження: халат, пельмені, папаха, чадра; 6) афоризми, прислів’я, приказки; 7) імена власні в ролі фонової лексики: слова Лукерія, Емельян сприймаються як селянські, Олег, Ярослав, Всеволод – імена князів, Гордей, Фома, Савва – купецькі, тут так само і топоніми, зооніми тощо (Михайло Потапыч). Москва… Как много в этом звуке для сердца русского слилось, как много в нем отозвалось, (Киев – мать городов русских), Київська Русь і т. ін.

Отже, семантика слова включає в себе не тільки лексичне поняття, але й компонент, який називається лексичним фоном. Так, асоціати стосовно слова БУДИНОК – дерев’яний, цегловий, висотний – іноді зіставні з асоціатами типу Holz-Ziegel, Hochhaus: перед нами міжмовні СД. Однак, СД, які описують традиційне житло, його обладнання, як правило, виявляються національно-культурними, тобто властивими лише певній національній культурі й відсутніми в іншій. Скажімо, стіни, вікно й дах – міжмовні СД, а крыльцо, сени, порог, ставни, карниз, подоконник – національно-культурні. Причому навіть якщо асоціати співпадають, якість їх може бути різною. Наприклад, у нас вікно зберігає тепло, а на Кубі й в Індії захищає від дощу й випускає тепло (оселі будують такими, щоб вони продувались). Традиційний російський будинок має скатний дах, а східний – плоский, де можна спати й сидіти.

Лексичний фон встановлює границі осмисленого сполучення слів: особистий вибір діє тільки в їх межах. Так, оскільки будь-який будинок міцно стоїть на землі, не можна сказати: хлопчик йде з-під будинку (тільки в казці може бути не так). З точки зору матеріалу будинок може бути дерев’яним, карточним, навіть солом’яним, якщо він названий крижаним, то порушенням меж можливого вибору досягається не прагматичний, а художній ефект (у казці В. Ліси “Хатка крижана”, імператриця Ганна Іоаннівна наказала побудувати крижаний будинок). Лексичний фон встановлює не тільки границі осмисленої комунікації, але й мовну норму. Так, російські прикметники ДОМАШНИЙ та ДОМОВОЙ означають, начебто, одне й те саме, але у фоні КУХНЯ обидва слова протиставляються (домова кухня – невеличкий магазин в будинку, де продають напів фабрикати, а домашня кухня – страви, що виготовляються в домашніх умовах). Домашня аптечка, завдання, виховання – домова миша, цвіркун, книги.

Понятійна семантика слова вельми стійка. Лексичне поняття може залишатися подібним собі протягом тривалого періоду. Лексичні фони модифікуються навіть протягом життя одного покоління. Так, літня людина, герой повісті І.Грекової „Кафедра”, правильно зауважує: „Как трансформировались за мой долгий век реали быта, исчезли одни, появились другие. Нынешние дети не до конца понимают, скажем, «Мойдодыра» Чуковского: «Я за свечку, свечка – в печку, Я хочу напиться чаю, к самовару подбегаю – Вдруг из маминой из спальни, кривоногий и хромой, выбегает умывальник…». Упразднены не только самовар и умывальник, но и спальня (да еще мамина). Неужели через полвека дети так же не будут понимать, что такое телевизор?”

Дана виписка цікава й повчальна також і тим, що вона підкреслює провідну роль змін у культурі стосовно змін у лексичному фоні. Саме культура завдає темп і напрями змін у лексичному фоні, який лише відображає й фіксує зміни. Однак не можна вважати, що фон є механічним чинником чи сховищем, у якому зберігається те, що в нього поставлене. По-перше, мова сприймає не все із того, що має місце в житті, по-друге, лексичний фон не позбавлений власної інерції: явище може зникнути в актуальній дійсності, але мова допомагає йому зберегтися в колективній пам’яті членів мовної спільноти. Таким чином, лексичний фон є не пасивним, а активним інструментом просіювання, відбору й зберігання колективного досвіду.

Динамічність лексичного фону дуже висока. Протягом десяти років більшість ключових слів зазнає істотних змін.

Автори книги „Етнолінгвістика” (М.: Наука, 1988) вважають, що фонові знання існують не у формі семантичних долей слів і словосполучень, а в формі імплікацій та пресупозицій. Якщо ми спробуємо їх вербалізувати, то ризикуємо заговорити у свій час вже висміяними А.П.Чеховим банальними істинами: „Волга вливається у Каспійське море”, „Коні їдять жито й сіно”. Чи не останньою пресупозицією пояснюється дивне на перший погляд віднесення до „конячого” прізвища Овсов. „При такій постановці навчання мови, – пишуть автори „Етнолінгвістики” Ю.А.Сорокін та ін. – від мовної свідомості (значення мовних одиниць) до когнітивної – ми ризикуємо не побачити відомостей, що не входять до складу мовної свідомості, тобто безпосередньо неозначених у словах, але таких, що складають частину когнітивної свідомості, й тому вкрай важливих для інтерпретації й породження як окремих мовних висловлень, так і цілих текстів, творів літератури й мистецтва”. Як ілюстрацію Сорокін наводить деякі приклади.

Так, у романі індонезійського письменника А.Мунка мати, переконуючи сина одружитися з дівчиною на ім’я Рапіах, нагадує йому, що він бере собі за дружину „дочку свого дядька”. Для того, щоб наш читач зрозумів не тільки значення, але й смисл висловлення, в українському перекладі необхідна для розуміння пресупозиція експлікується: „А це ж за нашими звичаями вважається дуже достойним”. До значення якого слова можна „причепити” дану пресупозицію? Цілком очевидно, що вона не належить мовному значенню якогось слова, вона є фактом смислового рівня свідомості, який зберігається там у вигляді узагальненого образу норми поведінки.

В одному японському романі описано таку сцену. До харчевні входить бідно вдягнутий самурай, замовляє собі рису, скромно сідає в кутку і їсть. Компанія з чотирьох хильнувших гуляк починає глузувати над жебрацьким видом мандрівника, який, однак, продовжує їсти, не звертаючи уваги на жарти на його адресу. Коли ж змагання в жартах доходить апогею, самурай, на мить відірвавшись від свого заняття, хапає двома рисовими паличками муху, що літає навколішки, і знову продовжує спокійно їсти. Миттю протверезівши, хлопці хапають свої мечі й з криками зникають з харчевні.

Опис такої сцени може викликати законне здивування у європейського читача: одна справа зловити муху рисовими паличками, інша – у бійці довести свою перевагу над чотирма озброєними супротивниками. Ця ситуація може бути адекватно проінтерпретована тільки в контексті знання японської національної ідеології. Справа в тому, що стара японська система виховання виключала „однобічне” вдосконалення майстерності в якійсь одній галузі без паралельного розвитку усієї особистості в цілому. Тому миттєва реакція дорівнюється демонстрації відповідного рівня майстерності володіння мечем і карате.

„Суворо кажучи, – зауважує А.А.Леонтьєв, – знак, що береться в ізоляції, взагалі не є ні знаряддям пізнання, ні знаряддям спілкування. Він – лише свого роду „клітинка”, використана для спілкування й узагальнення дійсності у складі складніших „споруд”, у комунікації людина формує попередньо ВИСЛОВЛЕННЯ, а тому цілісність висловлення є попередньою умовою входження в нього інших слів чи словосполучень. Інакше кажучи, висловлення не складається зі слів чи словосполучень, а швидше навпаки, слова з їх значеннями отримують своє існування тільки в межах висловлювання”.

Цілісність висловлення якраз і задається на смисловому рівні як „психічний образ результату” (Мілер) – уявлення про мету висловлення, як настанова на „наречення” – „коли вже є усвідомлення „чогось”, усвідомлення того, що „щось” трапилось, але немає ще самого „наречення” (Ананьєв). „Образ результату” накладається далі на „нейрологічну” модель поточної події чи оточення. Але останнє формується у свідомості не просто у вигляді застиглих зліпків з предметів чи явищ, а в силу „ознакового” характеру свідомості у вигляді динаміки таких, що знаходяться в пропозиційних відносинах образів. Усі навколишні речі виступають для нас як ознаки, тобто асоціативно й розумово викликають образи інших речей. Тому на етапі вербалізації „образу результату” створюються психологічні передумови виклику бажаного „образу” у свідомості слухача/читача шляхом актуалізації певних фрагментів моделі оточення, які й індукують у його свідомості пресупозиційні ряди, що складають „образ результату”. Справжнє осмислення „образу результату” – це завжди реконструкція у свідомості слухача/читача моделі ситуації спілкування й ширше – моделі зовнішнього світу.

У фільмі „Людина міняє шкіру” працівник ГПУ в пошуках колишнього басмача заходить в будинок його родича і, побачивши літнього чоловіка, зайнятого шиттям, відкриває двері на жіночу половину, кілька хвилин розглядає жінку в паранджі, далі, вибачившись, закриває двері. Спокійно розмовляє з хазяїном, і раптом різко виштовхує його за поріг, закриває на запор вхідні двері, дістає пістолета й зі словами „Руки вгору!” розчиняє двері на жіночу половину.

Глядачеві незрозуміло, чому наказ стосується жінки, доки герой фільму не допомагає йому належним чином змоделювати ситуацію: а) якщо таджик-чоловік сам шиє – це означає, що в домі немає хазяйки, б) жінка на своїй половині не вдягає паранджі.

Тут ми підійшли до найголовнішого – питання про те, де збігаються мовні й фонові знання в одну мовленнєву єдність. Фонові знання виявляють своє буття тільки в осмисленому висловленні, пронизуючи його й додаючи багатомірність. Фонові знання – це результат присвоєння індивідом як матеріальних, так і ментальних, духовних цінностей. Самі собою фонові знання в мовознавстві не вивчаються. Але щоб мова не „розчинилася” в неосяжному морі розумового змісту людської свідомості, комунікативна лінгвістика формує свій специфічний предмет дослідження, який складає стик „фонові знання – система мови”, тобто яким чином у тій чи іншій лінгвокультурній спільноті фонові знання як невербальний компонент мовного спілкування вплітається у текст мовленнєвого твору, що в мові комунікації імплікується, а що експлікується.

Р.А.Будагов писав: „Хотя всем словам, словосочетаниям и синтаксическим конструкциям всегда что-то соответствует в мысли, далеко не все содержание мысли непосредственно выражается в словах, словосочетаниях и синтаксических конструкциях. Поэтому возникает почти не изученная проблема: как следует понимать степень передачи означаемого с помощью означающего и каковы границы полноты подобной передачи”. Основна задача комунікативної лінгвістики як раз і полягає в тому, щоб з’ясувати, на що й як само ми „натякаємо”, щоб виразити те чи інше комунікативне завдання, „образ результату”.

У результаті орієнтувальної діяльності комунікантів потреба перетворюється на мотив – уявлення про ту чи іншу мету висловлення, яка закріплюється у вигляді „образу результату” і відповідає об’єктивній комунікативній інтенції. Далі комунікант робить вторинне орієнтування – тепер уже в умовах комунікативного завдання, що виникло, щоб обрати спосіб його вирішення. Умови завдання – це і є знання про світ, нервова модель поточної ситуації, з якої комунікант співвідносить „образ результату”, що виник. Моделювання ж ситуації – це функція когнітивної свідомості, тому воно визначається не мовними структурами, а життєвим досвідом індивіда, структурами інтериорізованих діяльностей та норм поведінки. Оскільки спільність мови сама собою не гарантує спільності когнітивної свідомості, то когнітивна свідомість різна навіть у носіїв однієї й тієї самої мови.

Коли є „образ результату” та спільна із партнерами мовного спілкування нервова модель ситуації, в якій одні образи пресупонують інші, й коли комуні- кант спирається на цю модель, він може викликати аналогічний образ у свідомості слухача двома способами:

– вербально експлікувати образ, який, не будучи „образом результату”, безпосередньо знаходиться з останнім у пресупозиційних відносинах і, таким чином, „тягне” його за собою в свідомості слухача/читача. Хрестоматійний приклад: висловлювання „Тут холодно” пресупонує „образ результату” – „Закрийте вікно”, „вимкніть кондиціонер” і т. ін;

– вербально експлікує синкретичний образ, який співвідноситься з „образом результату” опосередковано, через проміжний образ. Як приклад, наведемо вищеназваний текст, тільки тут замість прямої вказівки на образ – „Тут холодно” – вкажімо на ознаку, що викликає даний образ: „У мене зуб на зуб не потрапляє”. І цього досить, щоб хтось підвівся й закрив вікно.

У принципі, ознака ознаки може задаватися найрізноманітнішими знаннями, включаючи історичні й філологічні:

– Давай попросимо у Вадима.

– Ти що, не знаєш цього Плюшкіна?

У відповіді по-перше, пропущена логічна ланка – експлікується тільки одна посилка – причина (Вадим скупий); по-друге, виражена лише натяком.

Якщо цей спосіб „опредмечування” фонових знань у мовній комунікації пов’язаний з вивченням конкретних форм ентимем, реалізованих у висловленні, то другий спосіб виливається у вивчення невербальних компонентів комунікації, національної системи метафор, порівнянь, епітетів, які якраз і служать у мовній комунікації ознаками ознак. Нарешті, результати обох напрямків досліджень у руслі комунікативної лінгвістики можуть бути інтегровані в третій, котрий можна, користуючись термінологією Н.І.Жинкіна, назвати вивченням „міри скважності” тексту. „У будь-якому тексті завжди буде смислова сквапність, величина якої визначається взаєморозумінням партнерів комунікації”. Сквапність тексту – це дискретність переходу від одного смислу до іншого – буде комплексною характеристикою тексту, що виражає відношення мовної інформації до немовної. Є підстави вважати, що коефіцієнт смислової сквапності тексту (відношення експлікованих пресупозицій до імплікованих) може служити вірним критерієм класифікації текстів за трудністю.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Етнопсихолингвистика /Ю.А.Сорокин, И.Ю.Морковина и др. – М.: Наука, 1988.

2. Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 1977.

3. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура: Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного. – М.: Русский язык, 1990.

 

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных