Форми державного устрою 6 страница

69. Типологія політичних еліт

Є кілька критеріїв типології політичних еліт.

За способом формування еліт виділяються "відкриті" та - "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

За місцем у системі владних відносин:

Н. Макіавеллі, а вслід за ним В. Парето, поділяли еліту залежно від форми здійснення влади - на прихильників відкритого насильства і тих, хто віддає перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства, змінюється і тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.

За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю з допо­могою примусу, насильства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, то­талітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депу­татську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій.

За основними сферами життєдіяльності суспільства виділя­ються політична, економічна, соціальна, військова, адміністра­тивна, культурна, релігійна еліти тощо.

70. Теорія еліти Д.Донцова

Вона розроблена у праці "Дух нашої давнини". На думку Д. Донцова, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому має зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти.

Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, зі стисло означеними функціями коленої з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не

існуюча..."

Д. Донцов

Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фа­нати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Оранського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенсь-кого, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, бай­дужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..." До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:

1. шляхетність, благородство;

2. мудрість (наявність концепції своїх дій);

3. мужність, відвагу (проявляється у вмінні протиставитись ото­ченню й самому собі у всіх слабкостях).

Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його пси­хічної вдачі.

71. Теорія еліт В. Липинського

У вченні про еліту В. Липинський виходить із думки про те що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищо культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.го привілейованого прошарку суспільства.

На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці і: чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної

культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.

В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі її політичних і організаційних установ (т. зв. "національна аристократія"). Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії, вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".

Важливим є процес "постійного відновлення або зміни аристократії, тобто циркуляції еліт. Коли він припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. "Без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації".

В. Липинський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний ме­тод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які склада­ють корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснова­ний на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод ство­рення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-по­літичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.

72. Політична еліта сучасної України та її функції

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1. як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2. як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоні­альному правлінню;

3. як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

До неї входять такі основні групи:

· колишні партійні, державні, господарські керівники;

· вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

· відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);

· вітчизняні підприємці банкіри, комерсанти;

· кар'єристи-демагоги.

Сучасну українську політичну еліту можна охарактеризувати як "переделіту". Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової куль­тури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти.

73. Сутність політичного лідерства

Термін "лідер" (від англ. lеader) означає ведучий,"керівник", "провідник", глава і т. п. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення поняття "політичне лідерство" зокрема

· політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

· це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

· це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

· лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих

· політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджу­ватися на усіх членів керованої спільноти

· лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, при­вілеях, повноваженнях

Політичне лідерство є точкою перетину потреб та інтересів, сим­патій та антипатій тих чи інших соціальних груп. У політології дедалі прийнятнішою стає думка, що головне, чим має займатися лідер - це виражати загальні цінності, устремління, бажання реальних та потен­ційних послідовників замість керівництва, управління.

74. Теорії політичного лідерства

До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психоаналітична теорія, теорія оточен­ня, марксистська теорія лідерства. Розглянемо кілька з них.

Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політич­ного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін.

Ситуаційна теорія (В. Даль, Р. Согділл, Т. Хілтон та ін.) обґрун­товує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній си­туації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обстави­ни зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку.

Марксистська теорія при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.

75. Класифікація політичного лідерства

У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади ви­діляє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'я­зана зтрадиційними нормами, на які він посилається.

Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятко­вий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію.

Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються за­конодавством і контролюються виборцями. У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають пе­ревагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консер­ваторів. Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції. Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової системи. Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.

За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідер­ство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництві нею.

76. Функції політичних лідерів

Функції політичних лідерів, багато в чому визначаються цілями, які вони ставлять, і ситуацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:

· аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;

· функція розробки програми дій. У ЇЇ виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;

· функція мобілізації країни на виконання прийнятої програ­ми. Тут багато залежить від вміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає здійснення нова­торської, комунікативної, організаторської, координаційної, інтег­ративної функції.

Наприклад, новаторська функція полягає у внесенні нових ідей розвитку суспільства, інтегративна - стабільності суспільства, гро­мадянського миру і злагоди, єдності політичних сил.

77. Поняття політичної культури, її структура

Визначення поняття політичної культури є дискусійним. Одні до­слідники вважають, що політична культура - це якісний бік сис­теми політичних уявлень і політичної поведінки: рівень по­літичних знань, міра включеності у політичний процес, ком­петентність і професіоналізм, стан демократії тощо. Інші схильні вважати, що політична культура - це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Термін "політична культура" вперше вжив німецький філософ кінця XVIII ст. Г. Гердер, а в активне застосування його ввів у1956 р. американський політолог Г. Алмонд.

Політика і культура - поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються, бо культура орієнтується, насамперед, на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Але є й другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка називається політичною культурою.

78. Типи та функції політичної культури

Американські політологи Г. Алмонд та С. Верба виділили три типи політичної культури: патріархальну, підданську, активістську.

Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів; невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм; орієнтація членів суспільства на вождів племені, шаманів.

Підданська політична культура відзначається певним інтересом соціальних суб'єктів до функціонування політичної системи. Проте самі суб'єкти не проявляють особливої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади та політичних лідерів.

Активістська політична культура характеризується значним інте­ресом громадян до політичної системи та наслідків її функціонування, активною орієнтацією на особисту участь у політичному процесі.

Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи політич­ної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї. Такий тип полі­тичної культури характерніший для країн Сходу. Відкриті політичні

культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою; вони характерні для країн Заходу. У рамках кожної національ­ної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культу­ру. Елітарна - це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культу­ра - це культура підданих, рядових громадян держави. Вдалу спробу згрупувати найпоширеніші типології зроблено В. Бебиком у книзі "Політологія: теорія, методологія, практика":

1. Пізнавальна функція - вивчає політичні уявлення, знання,
міфи, чутки та політичну ідеологію.

2. Інтегративна функція - аналізує досягнення на базі
загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи.

3. Комунікативна функція - дозволяє встановити зв'язок між
учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політич­ний досвід.

4. Забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот
людей.

5. Регуляторна - забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій.

6. Виховна - формування "політичної людини" на ґрунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп.

7. Прогностична - передбачення можливих варіантів розвитку
класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

79. Політична культура сучасної України

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною.

Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних націо­нальних інтересів, схильність більше розраховувати на зов­нішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського сус­пільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демо­кратії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відрод­жуються такі традиційні риси ук­раїнської політичної культури, як народоправство, толерант­ність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол сус­пільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації.

80. Політична свідомість

Політична свідомість — це опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення потреб суб'єктів політики, сукупність поглядів, оцінок, які відображають політико-владні відносини.

Політична свідомість - це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивідуальної свідомості, а вони здобуваються з навколишнього середовища в ході політичної соціалізації. Важливим фактором формування політичної свідомості є політичне виховання.

Політичну свідомість класифікують (структуризують) за різними критеріями, наприклад:

· за суб'єктами: політична свідомість суспільства, нації, класу, групи, особистості, мас;

· за ставленням до влади: автократична та демократична;

· за глибиною віддзеркалення дійсності: буденна і науково-теоретична.

81. Поняття політичної ідеології

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.

Конституція України, ст. 15.

Політична ідеологія - це систематизована сукупність поглядів, ідей, гіпотез, концепцій, ідеалів, програм, що виражають, захищають базові політичні й економічні інтереси певних соціальних спільностей і груп.

Поняття "ідеологія" введене в обіг французьким мислителем Д. де Тресі. Жодна влада не обходиться без ідеології, за її допомогою здійснюється орієнтація громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Ідеологія об'єднує суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи. В демократичному суспільстві жодна ідеологія не повинна бути єдино можливою, офіційною, примусовою, тобто повинно бути ідеологічне багатоманіття.

Факти

В 90-і рр. XX ст. Україна пережила період "деідеологізації" (заперечення значної ролі ідеології) та "реідеологізації" (визнання великої ролі ідеологій), тобто повторила досвід світу та Європи 60-70-х рр. XX ст.

82. Анархізм як політична концепція

Анархізм (від грец. безвладдя) - це політична ідеологія, основними рисами якої є:

· заперечення доцільності існування держави і влади;

· крайній індивідуалізм, нічим не обмежена свобода людини;

· заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної.

Вперше поняття застосував грецький філософ Зенон, який заперечив будь-яку форму державного устрою, пропонуючи натомість вільну со­лідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

П. Прудон (основна праця - "Що таке власність!") під анархією ро­зумів синтез капіталізму та комунізму. Ідеалом є асоціація дрібних влас­ників, які б мали рівну за розмірами власність. На його думку, дійсна сво­бода несумісна з будь-якою владою, а тому він заперечував всяку дер­жавність як основне суспільне зло.

Для М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і, відповідно, політичної влади, бо вони обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною (це її природне право), а держава це право в людини забирає. Він пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

83. Консерватизм як політична ідеологія

Консерватизм (від лат. conservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традицій­них духовних цінностей.

Вперше термін "консерва­тизм" був вжитий французьким письменником Ф.Р.Шатобріаном, а оформили ідеї консерва­тизму в цілісну систему поглядів.

Основні ідеї консерватизму

· визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

· в економічній сфері акцент робиться на розвиток при­ватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

· недоторканість, святість приватної власності;

· ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

· ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

· переконаність про вроджену нерівність людей;

· функціонування суспільства врегульовують не лише зако­ни, але й звичаї;

· в суспільстві обов'язково має існувати еліта;

· політика має підпорядковуватись релігії та моралі.

84. Неоконсерватизм як політична ідеологія

Неоконсерватизм формується в середині 70-х рр. XX ст. Він виникає у результаті перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синте­зом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, хрис­тиянські демократи у Італії, ФРН та ін. Неоконсерватори роблять акцент на таких тезах:

1. необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

2. необхідно зміцнювати політичну та духовну єдність нації, зберігати її самобутність.

Основні ідеї неоконсерватизму:

· необхідне формування сильної влади, збереження в суспільстві
сильної позиції держави;

· допуск до політичної влади можуть мати тільки представники елітних прошарків суспільства;

· сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

· у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути націо­нальні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість;

· тільки ринкові відносини ведуть до реального розвитку
суспільства та людини;

· свобода та рівність несумісні;

· класична демократія - нездійсненна або шкідлива, необхідне поєднання демократії та влади еліт;

· головне право особи - право мати власність і вільно розпоряджатися нею.

85. Лібералізм як політична ідеологія

Лібералізм (від лат. liberali - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парла­ментського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.

У широкий суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. він вже сформувався як ідеологія. Засновниками лібералізму є Б.Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс, Док. Локк, А. Сміт, І.Бентам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі -. Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джеферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: