Франкфуртська школа

Традиції «класичного» екзистенціалізму продовжують пред­ставники франкфуртської школи Адорно, Хоркхаймер, Фромм, Маркузе, пізніше Хабермас, Шмідт, Негт.

Структуралізм

Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гумані­тарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретич­ного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали вико­ристання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структура­лізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Барт.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна іде­альна модель. Структура - сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цієї трактовки поняття структу­ри характеризує не просто стійкий «скелет» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна отримати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і де­яких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з елементів та їх природних властивостей на стосунки між еле­ментами і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологі­чний примат відносин між елементами у системі).

Основні процедури структурного методу:

* виділення первинної множини об'єктів, «масиву», «кор­пусу»;

* подрібнення об'єктів на частини, з'ясування типових пар;

* систематизація та побудова абстрактної структури;

* виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами вия­вити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми зна­кових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культу­ра як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об­'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити прихо­вані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культу­ри, що по-різному визначаються у різних концепціях (поняття «епістема» і «дискурсивні формації», що характеризують гли­бинні рівні знання у Фуко, поняття «письмо» у Барта і Дерріди, «ментальні структури» у Леві-Строса тощо), але в усіх ви­падках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість люди­ни, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно струк­туралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяль­ності людського «Я».

Полемізуючи з екзистенціалізмом, феноменологією, запере­чуючи власне принцип філософського суб'єктивізму у трактовці людини і суспільства, Леві-Строс розвиває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чуттєвих і раціо­нальних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію цих першоночатків Леві-Строс вбачає у первісному міфологічному мисленні, яке абстрактні, фундаментальні супе­речності буття (наприклад, протиріччя життя і смерті) зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вва­жає колективним несвідомим, що є найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної люди­ни. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Дерріда, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос - логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з ха­рактерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту (поза межами позначеного). Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування («деконструкції») самих різних текстів гуманітарної культури, виявлення у ній опорних понять (перш за все - поняття буття), а також шару метафор, у котрих відбиті сліди попередніх культурних епох.

Фуко пропонує побудувати особливу дисципліну («архео­логію знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелек­туальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії. Згідно з Фуко, ці передумови визначають­ся пануючим у культурі того чи іншого періоду типом семіо­тичного відношення, або відношення «слів» і «речей». Він ви­діляє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна. В «Археології знання» головним предметом аналізу стають так звані дискур­сивні (мовні) практики, що співіснують усередині однієї епістеми; їх взаємодії визначають як «слова», так і «речі», тобто як засоби культури, так і її об'єкти. У працях «Нагляд і покаран­ня», «Воля до знання» він виводить системи інтелектуальних передумов з функціонування певних соціальних інститутів (відношення «влади» як умови «знання»). Мислитель Переконливо показує історично тимчасовий характер окремих понять, теорій, соціальних інститутів.

У своїй програмній статті «Функція і поле мовлення і мови у психоаналізі» Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда («Воно» - «Я» - «Понад-Я») тричленну схему «реаль­не - уявне - символічне», головний момент якої - взаємодія уяв­ного (джерело суб'єктивного ілюзорного синтезування) і сим­волічного (сукупність об'єктивних механізмів мови і культури). Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьо­му несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з істо­ричними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структу­рами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвит­ку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі вино­ситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних умов.

Домінантою у суспільному умонастрої в кінці 70-х років XX ст. стає не пошук об'єктивного знання, а емоція і афект, бажання і шанс вільного розвитку, історична динаміка і «географічні» переміщення об'єктів у соціокультурному просторі. Характер­на ознака цього, третього етапу структуралізму - розмикання структури у контекст. Знання при цьому трактується як осе­редок соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади (форми, типи, специфіка цих стратегій).

Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії. Зокрема, до­волі плідним виявився вплив структуралістської програми на дослідження структур розуму і структур влади у межах Фран­кфуртської школи. Вплив структуралістського підходу посилив проблематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення і полеміка зі структуралізмом дали імпульс для пошуків об'єктивності і вивчення мови у феноме­нології і суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики.

Герменевтика

Герменевтика - це теорія і практика тлумачення, інтерп­ретації, розуміння. Свою назву вона одержала від імені однієї з діючих осіб давньогрецької міфології Гермеса - «прислужника богів», одна з функцій якого - бути посередником між богами і людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей -богам. У давньогрецькій філософії і філології під герменевтикою розуміли тлумачення алегорій, багатозначних символів, інтер­претацію поетичних творів (перш за все Гомера).

В епоху феодалізму основним об'єктом тлумачення були «священні книги» (Біблія, Коран), доступні лише освіченим, у першу чергу богословам. Церква монополізує право тлумачен­ня священних текстів, відіграючи, таким чином, роль Гермеса. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Один з видат­них герменевтів цього періоду - Фома Аквінський.

З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології, герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам'ятників минулої античної культури на мову живої, сучасної культури. У цей період третій стан про­тиставив католицтву свій варіант - протестантську релігію, «лютеранство». Монополію тлумачення священних текстів було зруйновано. М. Лютер робить переклад Біблії з латинської мови на німецьку, потім роблять її переклад іншими мовами. Це принципово змінило ситуацію: кожен письменний віруючий міг сам тлумачити Біблію. У зв'язку з діяльністю різних гуманістів Відродження (Роттердамського, Манетті та інших) виникає принципово новий варіант герменевтики: «історичний аналіз» самої віри, «історичний аналіз» письмових релігійних текстів з метою їх очищення від спотворень.

У Новий час триває процес перетворення проблем герме­невтики з монополії вузького кола освічених богословів у пи­тання, що чіпає велику кількість людей (і віруючих, і невіруючих). Свій вклад вносять Бекон, Гоббс, Сніноза, Мельє, Воль­тер. На початку XIX ст. Шлейермахер створює власне філо­софську герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивіду­альності, «іншого», причому предметом герменевтики виступає навіть не зміст, а перш за все аспект виявлення, бо саме вияв­лення є втіленням індивідуальності.

Необхідною умовою розуміння вважається подібність і різниця між автором тексту і читачем. Якщо автор і читач аб­солютно «споріднені», то будь-яка герменевтика стає зайвою, якщо ж вони абсолютно різні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра «чужородності» і «спорідненості» між автором і читачем.

Середовищем розуміння є мова, адже розуміння відбуваєть­ся у процесі мовного спілкування. Людина пов'язана з мовою двояко. По-перше, людина залежить від мови, знаходиться під «владою мови», адже загальне (мова) обумовлює індивідуаль­не (людина), тобто будь-яка індивідуальна думка визначається тією мовною спільністю, до якої причетна людина. З іншого боку, сама мова залежить від людини, створюється людиною, нею модифікується і розвивається. Індивідуальне (людина) визначає загальне (мову). Тому між людиною і мовою існують стосунки напруженості. Твір (або мова) створюється внаслідок напруженої «боротьби» між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.

Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови», як пов'язане і обумовлене цим духом. Психологічний - розкриває розуміння, виходячи з «душі мовця», як його унікальний своє­рідний спосіб мислення і відчуття. Розуміння полягає у проник­ненні, з іншого боку, у «дух мови», а з другого - у «душу авто­ра». Граматичний і психологічний методи нероздільно пов'язані.

Розуміння - це мистецтво, бо конкретний текст не може дати ні «цілковитого знання мови», ні «повного знання авто­ра», а тому розуміння не може бути зведене до механічного застосування певних правил.

Мистецтво розуміння має складну структуру, у якій можна виділити два полюси: дивінаційний і порівняльний. Дивінаційний (суб'єктивний, пророцький, інтуїтивний, позалогічний, без­посередній, спонтанний) момент виникає внаслідок безпосеред­нього осягання індивідуального шляхом «вчуттєвості», «вживання» у іншого (тобто автора твору). Порівняльний мо­мент (пояснювальний, об'єктивний, історичний) має місце тоді, коли розуміння засноване на фактах, історичних даних. Дивінаційний і порівняльний моменти - два полюси єдиного про­цесу розуміння, а їх не можна відривати одне від одного. Розу­міння починається зі сприймання цілого твору, що робиться завдяки дивінації. Потім - перехід до порівняльного моменту, далі - знову дивінація. Розуміння є взаємодія «дивінації» (інтуїції) і «порівняння» (пояснення).

Розуміння можна вважати успішним у тому разі, коли по­зиції автора і читача «зрівнюються», «уподібнюються». Читач і в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен порівнятися, уподобитися авторові. Отже, за Шлейєрмахером, необхідною пере­думовою розуміння є усунення історичної дистанції між авто­ром і читачем, забування читачем своєї власної особи, своєї духовно-історичної ситуації.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера має позаісторичний характер. Сучасне ніби «розчиняється» у минулому. Читач розуміє твір так само добре, як і автор. Але, за Шлейєрмахером, можна ро­зуміти твір значно краще від автора. Отже, інтерпретатор має пере­вагу стосовно автора, бо не має безпосереднього знання автора, його намірів. Він повинен все це реконструювати, усвідомити те, що не зумів до кінця зрозуміти сам автор. Критикувати - значить, розу­міти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Нову постановку проблеми герменевтики дав Мартін Хай­деггер, котрий у своїй програмній праці «Буття і час» відмов­ляється від традиційних понять: суб'єкт, об'єкт, пізнання, дух, матерія. До «екзистенціалів» людського буття, тобто до умов, за яких людина може стати тим, чим вона є, Хайдеггер відносить покладеність і розуміння. Покладеність мислитель тлумачить так, людське буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі, наявністю людини. Людина спочатку є (по­кладена), а потім мислить, отже людина одвічно втягнена у буття, що й становить зміст «покладеності».

Сутність другого екзистенціалу - «розуміння» - полягає у тому, що утягнута у буття (покладена) людина знаходить себе, «перезнаходить» себе у світі, у певному місці, у певний час. Людина виявляє, що вона є засобом розуміння. Існуюча у світі людина стає розуміючою, а розуміння реалізується завдяки тлу­маченню і інтерпретації. Отже, людське буття споконвічне герменевтичне. Саме Хайдеггер ставить основне питання герме­невтики: як влаштоване те «справжнє», буття якого полягає у розумінні. Мислитель обстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ і людина нероздільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб'єкт, а світ - на об'єкт, і вони розділяються). Спочатку покладеність і розуміння, а потім мислення, свідомість, рефлексія.

Пізніше Хайдеггер звертається до поезії і мистецтва як «охо­ронців буття» і співрозмовників філософії, адже вони заклика­ють людину до здійснення самої себе у своїй суті. Без цього людина як «працюючий звір», що упустив, занедбав свою істи­ну, приречена блукати мертвою рівниною.

Екзистенціалістському захопленню людиною Хайдеггер про­тиставляє виключну увагу до «виміру буття», у світлі якого людина тільки і дізнається про своє призначення - бути його «пастирем». У своїх доповідях «Погляд у те, що є», «Річ», «Мова» він запровадив поняття техніки, світу й мови. Техніка - рушій­на сила новоєвропейської історії, вона виявляє своє існування у так званій «поставі» (Gestell), тобто установці на безперерв­не «досліджуюче установлення» справжнього як предметного для потенціального розпорядження цим сущим. «Постава» та­кож править суб'єктом, що втягується у його систему як необ­хідна складова частина. Однак, організовуючи світове суще, «постава», за Хайдеггером, обов'язково упускає буттєву істину, у світлі якої виявляється суще, але разом з тим «постава» доз­воляє чітко осмислити істину як те, що не піддається його установлюючій діяльності. Річ, згідно з Хайдеггером, не зводить­ся до предмета, а у своїй нередуційованій сутності прилучена до «четвериці світу», тобто протилежностей неба і землі, боже­ственного і вмирущого. Мова думки і поезії, що затуляється буденними уявленнями про знак як ярлик предмета, почи­нається з поклику світу, що очікує у своїй смисловій повноті, щоб людина дала йому слово, «сказала» його.

Згідно з Гадамером, філософська герменевтика - це філосо­фія розуміння, яке виступає універсальним способом буття люди­ни у світі. Існування людини нероздільне за переживаннями, що виявляються у наявності у людини «досвіду світу». Основні ме­ханізми формування «досвіду світу» закладеш в мові, вважає Гадамер, бо тільки у мові відкривається людині істина буття. Мова -де те середовище, де «Я» і «світ» виявляються у первинній взаємоналежності. Саме мова визначає спосіб людського «у-світі-буття». Отже, на думку Гадамера, буття людини є буття у мові.

Мова закладає вихідні схеми діяльності людини ще до ви­явлення світу у поняттях. Мова забезпечує допонятійне і дорефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, «передрозуміння». Передрозуміння реалізується у таких формах опанування світом, як «переддумка», «переднамір», «передба­чення», «передзахоплення» тощо.

Головною формою дорефлективного опанування світом є забобон, або передсуд, важливішим видом якого є авторитет (традиція).

Попередня філософія ставилась до забобону негативно. Новий час, Просвітництво намагались уникнути забобонів, зат­вердити перемогу логосу над міфом (вчення Ф. Бекона про «ідолів», Декарта - про сумнів, просвітників - про очищення розуму від забобонів). Гадамер же вважає, що уникнути забо­бонів неможливо.

Забобон має дві сторони: негативну і позитивну. З одного боку, авторитет - це підкорення іншому, відмова від свого ро­зуму (негативна сторона). З другого боку,- усвідомлення того, що ця особа перевершує нас розумом і гостротою суджень (по­зитивна сторона). Людина завжди вільно обирає собі авторитет, а він лежить у підґрунті традиції. Отже, людська діяльність, у тому числі і теоретично-пізнавальна, укорінена у забобонах, у забобонній діяльності, і без цього неможлива.

Наступною фундаментальною особливістю буття людини у світі є історичність. Гадамер наголошує, що слід завжди розг­лядати суб'єкта, що означений місцем і часом, тобто у певній ситуації, а європейська філософія (від Декарта до Гуссерля) ставала на позицію позаісторичного, позачасового суб'єкта. Пізнавального суб'єкта було «вирвано зі своєї онтологічної оселі», з реального процесу свого буття, отже, гносеологія взя­ла верх над онтологією. Щоб повернутися до онтологічного розуміння людини, слід, вважає Гадамер, «занурити» гносеоло­гію у реальне людське буття. Тоді більшість традиційних про­блем буде тлумачитися так, як їх трактує реальна, «історична», укорінена у дане буття людина. Істина, наприклад, як буттєва характеристика людини («небайдужа людині», укорінена у її передсуді, забобонах) є її правда. Способом виявлення «істин­ного буття», тобто правди, є мистецтво. З цих позицій Гадамер перетворює традиційно-герменевтичну проблематику. Розумі­ння тексту виявляється екзистенційною подією людського жит­тя, а осмислення минулої культури («досвід традиції») висту­пає як форма самоосмислення індивіда і суспільства. Онтологічна умова розуміння - його укоріненість у традиції, «причетність» її до буття як суб'єкта, так і об'єкта розуміння.

На противагу попередній герменевтиці, що розрізняла ро­зуміння, тлумачення (інтерпретацію) і «застосування» (апліка­цію) як відносно самостійної процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є «тлумачним», а тлумачення - «таким, що розуміє»; 2) розуміння можливе лише як «вико­ристання» - співвідношення змісту тексту з культурним і інте­лектуальним досвідом сучасності. Розуміння укорінене як у за­бобоні суб'єкта розуміння, так і у забобоні об'єкта розуміння. «Забобони» історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити іден­тичність тексту щодо інтерпретатора (момент «чужості» у тлу­маченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління і таким чином забезпечуючи континуум традиції (момент «інтимності» у тлумаченні). Отже, інтерпретація тек­сту полягає не у відтворенні первинного (авторського) смислу тексту, а у створенні смислу заново. Кожний акт інтерпретації -подія у житті тексту, момент його «дієвої історії», а тим самим і ланцюг «завершення традиції».

Розуміння - це екзистенціал реальної людини, форма само­виявлення і самоосмислення індивіда. Не можна зректися са­мого себе, сучасності. Сучасне має свій «обрій» забобону, що визначає розуміння. Минуле теж має свій «обрій». Для розум­іння сучасного необхідне зближення, «переплавлення» обріїв теперішнього і минулого, а це і є перехід від гносеології до онто­логії, їх синтез, третій обрій, що перевищує попередні два обрії. Відбувається «сходження»: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає істо­рику краще зрозуміти сучасність.

Діалог минулого і сучасного здійснюється у формі питань і відповідей. Якщо б не було питання, текст би не з'явився. Ос­кільки текст відповідає на питання, то він має смисл. Будь-який текст, відповідаючи на питання, пропонує правильну відповідь. Істина розчинена у буттєвості тексту. Зрозуміти минуле - зна­чить, почути його у тому, що він бажає сказати нам як істину. Зрозуміти минуле - значить, зрозуміти його правду.

Як вести діалог з минулим, як «переплавляти» обрії? Треба реконструювати те питання, відповіддю на яке є даний текст. Треба виявити того, кому цей текст відповідає на питання, потім треба це питання віднести до себе, поставити собі. Треба поста­вити питання як власне, сьогоднішнє. Це «сплавлення» мину­лого і теперішнього змінить, звісно, сенс питання. Зрозумівши питання як своє власне, треба поставити його тексту. Оскільки це вже інше питання, текст відповість інакше. Так відбувається сходження до єдиного «обрію».

Таким чином, Гадамер, слідом за Хайдеггером, по-перше, перетворює герменевтику на онтологію розуміння, по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом розуміння і, по-третє, первинною реальністю людини вважає її буття у мові.

Свій варіант герменевтики пропонує Поль Рікьор. Цент­ральне поняття у філософії Рікьора - особа, бо саме вона -місце народження значень, з яких започатковуються культурні смисли. Саме особа творить світ культури. Завдання філософії, на його думку, - розробити метод аналізу людської суб'єктив­ності, критичний аналіз можливих методів інтерпретації. Рікьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно-прогресив­ним. Цей метод дозволяє усвідомити явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, теперішньому і майбутньо­му. Оскільки сучасна людина пов'язана з минулим і майбутнім, завдання полягає у тому, щоб висвітити «археологію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти її «телеологію», мотиви і напрями її руху у майбутнє.

«Археологія» суб'єкта досліджується за допомогою регре­сивного методу, «телеологія» - прогресивного. Регресивний ме­тод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить «позаду» об'єкта, у минулому.

За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб'єкта, у майбутньому. Ос­кільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдан­ня полягає у тому, щоб розкрити телеологію суб'єкта.

Людина і мова пов'язані нероздільно, бо усі бажання люди­ни (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) «промовляються», тобто з необхідністю виявляють себе у мові. Мова виконує сим­волічну функцію: вона є вторинним розумінням реальності на базі лібідинальної орієнтації екзистенції людини. Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно-прогресивний метод, пов'язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати у мові засіб, завдяки яко­му людина створює «другий світ», що символічно відображує «світ перший».

В останні роки Рікьор розширює трактовку герменевтики, вбачаючи її завдання у тому, щоб обгрунтувати роль людини як суб'єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюєть­ся зв'язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: