Неокантіанство, неогегельянство

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ-ХХ ст. постійно опану­вав міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку тра­дицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині XIX ст. народилося неокантіанство, а під гас­лом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізи­ки та еклектики.

У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний на­прямок, марбурзька та баденська філософські школи. Представ­ники фізіологічного напрямку наполягають на ідеї створення суб'єктом об'єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца, відчуття людини хоча й вик­ликані зовнішніми причинами, однак не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.

Представники марбурзької та баденської шкіл головну ува­гу звертали на логіку пізнання та методологію. Засновник мар­бурзької школи Герман Коген наголошував на тотожності мислення і буття як предмета пізнання, знання визначав як само­стійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб'єктом та об'єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність висту­пає як форма, у якій осмислюється або існує знання; будь-які зміни знання призводять до зміни дійсності, а не навпаки.

Пауль Наторп розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, зокрема зазнаючи, що від освіти залежить включен­ня людини у світову культуру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початки в моралі - чесність, справедливість та любов,- які обумовлю­ють соціал-демократичні цінності: свободу, справедливість і со­лідарність. Ернст Кассірер осмислював місце і роль культури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допо­могою якої відбувається передача та збереження символів культури від покоління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассірер сприймає як «тварину, що створює сим­воли», насправді починає існувати у породженому її символ­ічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі «Філософія символічних форм», утворюють дві скла­дові: 1) символіка культурних форм та 2) діяльнісний актив­ний початок людини.

Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (істо­ричних) наук. Якщо в науках про природу акцентується увага на проясненні загального і встановлення законів, виявленні незмінної форми реальних подій, то в процесі пізнання явищ культури основною метою є прояснення неповторних та уні­кальних актів культурної творчості. Принадлежність до цінно­стей, як твердить Віндельбанд, водночас є принадлежністю до трансцендентального, без чого взагалі неможливо пізнавати сутність культурно-історичного процесу.

Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяль­ності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, ети­ка, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (ща­стя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури.

Неогегельянство виступало як «оновлений ідеалізм», по-но­вому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсо­лютний дух. Бредлі (дійсним суб'єктом мислення вважає «абсо­лютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це про­сто видимість, свідчення недійсності об'єкта. Такими недійсни­ми Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, бо­ротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає «неспокій» від розбіжностей фрагментарних понять розуму та «відчуття цілого», тому потрібно здійснити «синтез відмінностей», дома­гатися взаємодоповненості. Бредлі формулює принцип мораль­ної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не по­винно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет, який у праці «Принцип індивідуальності та цінність» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності па суспільство і дер­жаву. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існу­ванню суспільства. Мета політики, за Бозанкетом, - знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина, обмежена у своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченості - це «самонадсходження» людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.

У концепції Мак-Таггарта цінність приписується не Аб­солюту як цілому, а його частинам (не можна сказати «місто нетверезе», коли нетверезі деякі його мешканці, так само не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції без­смертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Коллітвуд доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів куль­тури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті самі форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє на­ступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впли­вом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає в тому, щоб відно­вити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «аб­солютного досвіду».

Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Кроче, який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов'язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія за Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи, яка є незалежною від будь-яких фактичних умов. Оскіль­ки абсолютний дух у Кроче збігається з індивідами, то люди вільні вже через те, що вони живуть та розмірковують. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або змен­шується, а періоди реакції та терору - лише «абстрактними моментами» діалектичної конкретності історії. Причому зі збільшенням перешкод на шляху людини ефективнішою є сво­бода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.

Всі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокантіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють основні напрямки ревізії гегелівської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця XIX - початку XX ст.

Прагматизм

У 70-х pp. XIX ст. виникає ще один напрям західної філо­софії, який отримав назву прагматизм (від гр.: pragma - спра­ва, дія). Найбільшого поширення прагматизм набуває в США. Від самого початку прагматизм - цілком новий тип філо­софського мислення, що походить із своєрідного розуміння людської дії, яка стала тим центром, навколо якого обертають­ся і формуються усі філософські поняття і концепції. Оскіль­ки дія має свідомий і доцільний характер, то постає питання про механізми свідомості, розумові структури, що забезпечу­ють продуктивну дію.

Центральна проблема у прагматизмі - проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань у прагматизмі вважається практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосе­редніх потреб, а не як взаємодія людини з об'єктивною приро­дою. Об'єктивну реальність прагматизм ототожнює з досвідом, суб'єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості. Закони і фор­ми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточуючого світу. Прогрес у суспільстві полягає, на їх думку, не у досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.

Філософія, на думку представників прагматизму, повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона по­винна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для нашого життя. Людина діє в ірраціональному і непізнаванному світі, а тому до наукових теорій, моральних принципів слід підхо­дити інструментально, з точки зору їхньої корисності, зручності. Особливою рисою поглядів Чарльза Пірса є відмова розглядати пізнавальну діяльність стосовно зовнішньої (об'єктивної) реальності і перенесення уваги на суто внутрішні, знач­ною мірою психологічні процеси. Насамперед Пірс став говорити не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність або звичку дія­ти у той чи інший спосіб.

Чарльз Пірс розробив дві теорії: сумніву-віри та значення. Згідно з концепцією сумніву-віри функцією мислення є подолан­ня сумніву та вироблення стійкої віри як звички діяти за певних обставинах. При цьому байдуже, чи відповідає віра реальності, чи ні. Таким чином, об'єктивне знання було зам­інене соціально прийнятним віруванням.

Істинною вважається така стійка віра, яка веде нас до по­ставленої мети. У межах теорії значення Пірс тлумачить мис­лення як досягнення суб'єктивного психологічного задоволення, істину - як те, що веде нас до мети, а речі ототожнює із сукуп­ністю їх чуттєвих або «практичних» наслідків.

Джордж Джеймс у своїх творах «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору» розробив доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практич­ними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або ко­рисність їх застосування у досвіді. «Плюралістичний Всесвіт» являє собою «квітуче безладдя, що гуде, дзижчить»; він незамкнений, незакономірний. У ньому панує випадок і постійно виникає нове. Всесвіт еластичний, податливий до людських зусиль, але немає точки, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ за Джеймсом далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (так звана позиція меліоризму).

Американський філософ закликав розраховувати не на на­уку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії за Джеймсом вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі», або як ідеї. Зусиллям волі ми відділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами на­вколишнього світу. Згідно з концепцією «радикального емпі­ризму», реальність - «пластичною», ми можемо зусиллям волі надати їй будь-яку форму. Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб'єктив­но-ідеалістичні, волюнтаристські.

У своїй версії прагматизму Джон Дьюї також спирається на досвід, що включає усі форми і вияви життя людини. Філософія за Дьюї виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів та напруженості суспільного жит­тя, а отже, саме аналіз і вдосконалення соціального досвіду складають для нього основну мету філософії.

Американський мислитель вважає науку засобом, що забез­печує успішну поведінку людини у світі. Пізнання він тлума­чить не як пасивне, а як енергійне втручання у пізнавальне явище. Але насправді у Дьюї пізнається не реальність, а сама пізнавальна діяльність, зникає сам об'єкт пізнання і залишаєть­ся лише «процес дослідження». Таким чином, речі виникають у процесі пізнання. Вода не існує до пізнання, вона є продукт хімічних досліджень. Існувати за Дьюї - означає бути об'єктом наукового дослідження.

Дьюї вважає завданням науки «перетворення проблематич­ної ситуації у вирішену». Для цього вчений утворює категорії, поняття, що не відображують об'єкти реальності, а використо­вуються в міру корисності і зручності. Наука, таким чином, тлумачиться як «скринька з інструментами» (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні. У суспільному житті з накопиченням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) «логіка ситуації» дозволяє методом проб та помилок експери­ментально обрати будь-який фактор для поліпшення суспіль­ства. При цьому не враховуються засади суспільного розвитку (спосіб виробництва).

Моральність вчинку теж оцінюється з погляду успішності вирішення моральної «проблематичної ситуації». Прагматиз­мові притаманний своєрідний етичний релятивізм, згідно з яким моральне є те, що корисне.

Філософія життя

«Бунт проти розуму» - характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть «міфологічна» антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так зва­ної «філософії життя», яка об'єднала таких несхожих і водно­час єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер, Едуард фон Гартман, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер та ін.. «Філософія життя» звертається до «життя» як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу на матерію та дух, бут­тя та свідомість.

Саме поняття життя тлумачиться у різних планах, як біо­логічне явище («воля до влади»), космологічне («життєвий порив»), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки «філософії життя».

Біологічно-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні «живого», природного як проти­лежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачення опонує до матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, характе­ризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачення мораль і пізнан­ня трактуються прагматично: добром і істиною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою -те, що його послаблює. Особисті засади підміняються індивіду­альними, а індивід - родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал-соціалізму, фашизму.

Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення «життя» як внутріш­нього переживання у сфері історичного досвіду і духовної куль­тури. Особлива увага надається індивідуальним, культурно-істо­ричним зразкам. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінно­стей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до роз­робки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соц­іологія «розуміння» Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Антитеза органічного і механічного постає у вигляді протистав­лення культури і цивілізації.

Пантеїстичний варіант ніби відновлює «світову думку» неоплатоніків та Шеллінга, котрі безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила «життєвого пориву», «запа­лу» (Бергсон). Субстанцією життя визна­чається чиста «тривалість», змінність, що сприймаються інтуїтивно.

Теорія пізнання «філософії життя» - це ірраціоналістичний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися у загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпо­середнього споглядання, інтуїції. Звідси й випливає культ твор­чості, генія у «філософії життя» і несумісність філософського і наукового підходів до світу. Наука згідно з таким тлумаченням намагається заволодіти світом, підкорити його, а філософія є його спогляданням, мистецтвом.

Велику увагу представники «філософії життя» звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються із «символу прадуші» кожної куль­тури; Зіммель вважає, що культура - паросток з «прафеномена», як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Бергсон сприймає творчість як народження нового, виявлення багатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно-двоїстий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно-безвихідна інтонація Зіммеля, фаталістичний пафос Шпенглера, пафос далі, «любові до фатуму» Ніцше.

Основні поняття філософії Ніцше - «світ», «життя», «річ», «становлення», «людина» - покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту. Вихідний пункт філософії Ніцше - визнання того, що життя су­часної Європи йде до «жахливого напруження суперечностей і хилиться до занепаду». Вся наша європейська культура...-пише він,- мов би прямує до катастрофи». Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного жит­тя, у поширенні песимізму і шанобливому захопленні декадентсь­кими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом,- в нігілізмі, що став стягом століття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класові нове, оптимістичне вчення.

Згідно з Ніцше становлення, безцільність світу конкрети­зується в ідеї «вічного повернення одного в те саме». Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як «становлення», зміст якого складає боротьба «центрів сили», чи «пунктуаційної волі», які постійно збільшують чи втрачають всю владу. Світ -вічне становлення без початку і кінця. Воно не приводить ні до чого сталого, не підлягає жодним законам, відбувається без напрямку і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з оточуючого небуття і занурюються в нього, «процес, який не веде нікуди».

В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.

Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який «не пізнає, а схе­матизує» світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Все мислення є наскрізь метафізичним, причому об­разність пов'язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв'язку. За Ніцше причина послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб'єктивні фікції, - співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі диск­ретний образ світу є ілюзорним, хоча дискретність забезпечує можливість мислення.

Центральним поняттям всієї філософії Ніцше - життя. Ніцше - фундатор біологічно-натуралістичного напрямку «філософії життя». Життя - це світ в аспекті данності суб'єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті-решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все більш складні форми пристосування до навколишнього світу. Перш за все,-це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюючи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що у людини в знятому виг­ляді наявні всі ступені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій - організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.

Основа життя, за Ніцше,- це воля; життя є проявом об'єкти­вації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі - волі до влади. «Життя,- з його слів,-це воля до влади», яка тлумачиться, насамперед як інстинктив­ний, ірраціональний першопочаток, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірра­ціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Волі до влади» Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з ме­тою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.

Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка -лише система «принципових фальсифікацій», але й стверджує, що брехня необхідна і становить необхідну умову життя. Він «ар­гументує» це тим, що життя людини на землі, як існування самої землі, позбавлене сенсу, тому, щоб витримати життя в «безглуздому світі», потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засо­бом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в прин­цип «Я вже ні в що не вірю».

Усі негаразди сучасного суспільства за Ніцше полягають у тому, що люди сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соціаль­ної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, покликаних «ка­рати», і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завж­ди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів. Ніцше вимагає «переоцінки всіх цінностей», він закликає класи хазяїв відмовитися від лібераль­них переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань - від усіх політичних і духовних ціннос­тей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть служити виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспільства, вихо­вання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.

Умовою їх панування є відмова від християнської моралі -«моралі рабів», і визнання «моралі хазяїв», яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Велику роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, передбачає, що наступне століття принесе з собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.

У книзі «Так казав Заратустра» Ніцше створює ідеал «над­людини». Така людина може вважати себе «по той бік добра і зла», приблизно тією ж мірою, якою «по той бік добра і зла» є вітер, трава і ліс, морська хвиля - будь-яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими рисами і досконалостями. Але у наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і «надлюдина» постає із своїм дійсним об­личчям. Вона виявляється «білявою бестією», новим варваром, істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця «білява бестія», за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.

Представник історицистського варіанту філософії життя Освальд Шпенглер трактує культуру як «організм», якому, по-перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по-друге, який відокремлений від інших, схожих на нього «організмів». Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. У своїй основній праці «Занепад Європи» він показує, що для греко-римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу - у XIX ст., з якого починається його «занепад».

З приходом цивілізації художня і літературна творчість ро­биться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмо­витися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.

Хосе Ортега-і-Гассет розробив вчен­ня раціовіталізму. Життя він тлумачив антропологічно, як «вслуховування» у життя за допомогою «життєвого розуму». У праці «Повстання мас» він доводить, що духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями. Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно-культурне роз'єднання, відокремлення «еліти» і «мас», а наслідком цього - загальна соціальна дезорганіза­ція і виникнення «масового суспільства».

Представник пантеїстичного варіанту філософії життя Анрі Бергсон метою філософії вважав «подолання точки зору розу­му». Життя - це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірра­ціональне його осягнення. Життя Бергсон ототожнює з пере­живаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною реальністю є потік пере­живань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онто­логічного значення і видає його за означення самого буття.

Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості: Перша - це інтуїція, тобто осягнення тривалості, неподільний потік свідомості, суб'єктивне переживання часу; завдяки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб'єкта, потім - до безособистої свідомості, а далі - до духу, сутності усього Всесвіту. Друга - інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбуваєть­ся рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи - це її три­валість, творчий акт, що не підкоряється ніякій закономірності. Духовне життя - це царство - індетермінізму.

Інтуїцією називається «рід інтелектуальної симпатії», завдя­ки якій переносяться всередину предмета, щоб злитись з ним і осягнути єдине, невимовне, несказанне. Умовами інтуїції фран­цузький мислитель вважає, по-перше, відмежування від інтере­су, від корисної дії, а по-друге, напруження волі («використати насилля і штовхнути інтелект зовні себе самого»). За Бергсоном, ми переходимо «межі самих себе». Таким чином, інтуїція тлума­читься «як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям»,- «життєвим поривом». Матерія ж сприймається як продукт по­слаблення творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя виступає як результат запровадження творчих засад «у нерухому, інертну матерію». Звідси джерелом життя вважається «надсвідомість», що є центром, з якого, наче квіти з букету, «ви­кидаються світи». Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм.

Заслуговує особливої уваги тлумачення Бергсоном суспіль­ства, яке він сприймає перш за все, як «мурашник», як біологіч­не співтовариство, замкнуте товариство. Але людина, за Бергсо­ном, не тільки тварина, але й містик, а тому утворює відкрите, суспільство, людство взагалі. На засадах двоїстої природи люди­ни Бергсон виробляє два типи соціальних відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характеризується соціальним інте­лектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією у суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підкорює індив­іда інтересам більшості. Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (хрис­тиянство) виводять особу за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність. Генії не наказують, а закликають, не примушують, a заохочують. В обох випадках - і у відкритому, і у закритому суспільстві - не існує ніяких об'єктивних законів. Людство піде, за Бергсоном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли у першій четверті XX ст., їх висловлюва­ли деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціаліз­мом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: